Як народжуються, змінюються та зникають наші романтичні почуття? На ці запитання намагаються відповісти фахівці з різних сфер: біологи, соціологи, психологи, антропологи — перелік не вичерпний. Попри те, що всебічну відповідь ми навряд отримаємо найближчим часом, наразі можемо розбирати окремі фрагменти цього пазла. Так, про біологічний та почасти психологічний аспекти закоханості та стосунків розповідає Петро Чорноморець — кандидат біологічних наук, психофізіолог, освітянин. Петро є співавтором світоглядної системи просвіти для підлітків «Змінотворці», викладачем Києво-Могилянської бізнес-школи та школи «Майбутні», веде власні освітні програми, зокрема «Біологію для психологів».
Тлумачення романтичних стосунків суто з погляду біології є спрощеним і дає неповну картину. Усе, що стосується вищої нервової діяльності, слід розглядати як мінімум із трьох перспектив:
- Фізіологічної — як хімічні та електричні процеси в мозку визначають виникнення фізичного потягу, формування прив’язаності, відчування окремих емоцій.
- Поведінкової — як фізіологічні процеси виявляються у наших вчинках, звичках і взаємодіях з іншими людьми.
- Культурної — як соціальні норми та очікування впливають на наші уявлення про закоханість, любов і стосунки.
Біологія здатна охопити фізіологічний та частково поведінковий аспекти. Зокрема, ми певною мірою розуміємо, що відбувається в мозку під час закоханості — наприклад, як через дію нейромедіаторів і гормонів формується емоційна прихильність до іншої людини. Проте звести складні взаємодії до хімічних реакцій неможливо, адже ми будуємо стосунки в соціальному контексті, на нас впливає культура.
Цю тезу підтверджують історії про «дітей джунглів»1,2 — людських дитинчат, що виросли у диких умовах, «під опікою» тварин. Здебільшого вони не мають розвинутого мовлення, не можуть пристосуватися до людських норм поведінки та навіть мають інакший фізичний вигляд. Це свідчить про те, що біологічний потенціал людського мозку не розкривається повноцінно поза соціальними взаємодіями.
The Big Bang: як усе починається
Закоханість починається з маленького великого вибуху — у мозку активуються емоціогенні центри, роботу яких регулюють специфічні нейромедіатори:
- Дофамін. Відповідає за емоційну реакцію мотивації та задоволення, тому пов’язаний з очікуванням контакту з об’єктом закоханості, прагненням бачити людину знову і знову3.
- Серотонін. Відіграє важливу роль у регулюванні багатьох функцій в організмі — від підтримки настрою до контролю сну та апетиту. Під час закоханості його рівень коливається — то зростає, то суттєво спадає: перше викликає відчуття піднесення, впевненості; натомість друге спричиняє тривожність та надмірний фокус на партнері. Окремі дослідження показують, що на початку закоханості спостерігається суттєве відхилення у серотонінової сигналізації — зменшується кількість серотонінового транспортера в крові. Те саме відбувається при обсесивно-компульсивному розладі4.
Крім цього, є нейромодулятор фенілетиламін (ФЕА), що регулює роботу нейромедіаторів. Свого часу про нього чимало писали у медіа, адже в одній із найперших гіпотез стосовно закоханості дослідники припускали, що він відіграє важливу роль у розпізнаванні об’єкта романтичних почуттів5. Втім подальші розвідки не підтверджують його виняткового значення у цьому контексті6,7. Крім того, сучасне розуміння складності й багатовимірності процесів, що відбуваються у мозку, вже не дозволяє нам говорити про якусь міфічну «молекулу кохання».
Також не останню роль відіграють гормони:
- Окситоцин (має також властивості нейромодулятора). Він відповідає за формування та підтримку соціальних зв’язків і близькості між людьми. Про нього детальніше далі — у контексті довготривалих стосунків.
- Статеві стероїди, насамперед естроген для жінок і тестостерон для чоловіків. Вони працюють як причина і наслідок одночасно: якщо у людини низький рівень статевих гормонів, імовірність того, що вона закохуватиметься, знижується; але коли вона закохана, їхній рівень переважно зростає6,8. Звучить, як історія про курку та яйце, проте ми не в змозі виокремити, що тут первинне, — хіба могли б дослідити перші яйцеклітини, що з’явилися під час еволюції.
Насамкінець для виникнення закоханості необхідна не тільки фізіологічна готовність на рівні нейромедіаторів і гормонів, але й емоційна відкритість. Людина має бути налаштована на такий досвід на психічному рівні. Звісно, не існує чіткої формули, що в такому стані ви обов’язково закохаєтеся, а в іншому — ні, але чутливість та емоційна сприйнятливість є важливими факторами в цьому процесі.
Як формується прив’язаність у тривалих стосунках
З часом дофаміново-серотоніновий шторм ущухає, і на перше місце виходять механізми прив’язаності. Наразі ми не до кінця розуміємо, як вони працюють, але не останнє місце в них займає окситоцин.
Першочергово цей гормон регулює материнську поведінку та відповідає за формування зв’язку між матір’ю та дитиною9,10. Проте дослідники припускають, що в процесі еволюції мозкові структури, що визначали цю взаємодію, ускладнилися і розвинулися, тож тепер окситоцин є важливим для підтримки й інших соціальних зв’язків: романтичних стосунків, дружби, взаємодії у групах і навіть відчуття патріотизму3,9,11.
Крім цього, дослідження на тваринах дозволяють припустити, що окситоцин сприяє не тільки материнській поведінці, взаємодії матері та дитини, а й виникненню почуття довіри, безпеки та взаємозв’язку між романтичними партнерами3,9,11. Це допомагає вибудовувати емоційну близькість та зберігати стосунки навіть після завершення етапу інтенсивних почуттів.
Також у контексті довготривалих стосунків варто згадати гормон та нейромодулятор вазопресин: хоча його основні функції — це контроль кров’яного тиску та утримання води в організмі, через деякі його рецептори зокрема працює окситоцин9. Окремі дослідження свідчать, що вони комбіновано регулюють поведінку, пов’язану з коханням, батьківством та соціальними взаємодіями11,12.
Окремої уваги варте дослідження моногамії у полівок, яке виявило, що під час формування пари у цих гризунів ефекти вазопресину аналогічні до ефектів окситоцину і залежать від щільності рецепторів до нього13. Тобто генетичні особливості рецепторів до окситоцину та вазопресину визначають, якою буде полівка — моногамною чи полігамною.
Моногамія та полігамія: чи існує оптимальна для людини модель стосунків
У стосунках між людьми все значно складніше. Зокрема тому, що людина має значно складнішу систему потреб, багато з яких прагне задовольняти через стосунки. Нерідко деякі з них конфліктують між собою: наприклад, потреба у стабільному контакті й безпеці часто суперечить прагненню до новизни й емоційного збудження. Намагаючись ці потреби збалансувати, ми звертаємося до різних моделей взаємин, проте жодна з них не є оптимальною.
Моногамія — принаймні номінальна, адже у моногамних парах партнери можуть зраджувати одне одного й це приховувати — тривалий час вважалася зручною для народження та виховання дітей, адже спільні зусилля обох партнерів значно полегшують цей процес. Однак у сучасних розвинутих суспільствах ця проблема, як правило, стала не такою актуальною, що призводить до трансформації традиційної нуклеарної сім’ї та змін у поглядах на стосунки.
Врешті моногамія не є чимось природно властивим людині — це лише один із форматів романтичних стосунків, й у світі існує чимало культур, де практикуються інші моделі. Так, відомий своїми етнографічними дослідженнями польсько-британський антрополог Броніслав Каспер Малиновський упродовж 1915–1918 років жив із племенами Островів Тробріана, що в південно-західній частині Тихого океану, і дійшов висновків, які кинули виклик багатьом західним стереотипам щодо сімейних моделей14.
Зокрема, він виявив, що мешканці цих островів дотримувалися доволі гнучких норм щодо сексуальної поведінки, шлюбних ролей та родинної структури. Наприклад, у них не були поширені шлюбні зв’язки, подібні до західних, а сексуальне життя і виховання дітей більше залежали від матрилінійних зв’язків (системи спорідненості за материнською лінією), ніж від закріпленого шлюбу між чоловіком та жінкою. Це може засвідчувати, що розвиток сексуальності та структура сім’ї визначаються не так біологічною та психологічною компонентами, як культурою.
Подібні спостереження — можливо, менш ретельні — є й для низки інших культур, зокрема в Тибеті. Загалом наші моделі у межах стосунків є значно варіативнішими, ніж можна припустити. Та ж таки полігамія може бути не тільки культурно припустимою, а й нормативною для певних суспільств.
Любов під час війни: як стрес впливає на нашу поведінку у стосунках
Перший рік повномасштабного вторгнення українці активно одружувалися20, на другий — збільшилася кількість розлучень. Тож чи впливає стрес на нашу поведінку у межах стосунків? Коротка відповідь — так, впливає. Проте як саме це відбувається, залежить від низки чинників, зокрема від автоматичних стресових реакцій кожної людини та від стану й статусу стосунків, у яких вона перебуває.
Я бачу це як складне дерево варіантів і спробую окреслити окремі з них:
1. Стрес по-різному впливає на рівень сексуального збудження — в одних воно зростає15, у других — практично зникає16,17. Відповідно, якщо ці механізми у парі збігаються, партнери можуть зблизитися на сексуальному ґрунті. Якщо ж в одного збудження інтенсифікується, а в іншого — навпаки, це може призводити до конфліктів, зрад чи розриву стосунків.
2. Часом стрес спричиняє збудження окситоцинової системи — так, під час загрози ми сильніше піклуємося про найближчих18, це ще називають парохіальним альтруїзмом. Тож стосунки у парі можуть зміцніти. Або один із партнерів через специфічний контекст може раптово зблизитися з іншою людиною, а до колишньої половинки збайдужіти.
3. Стрес призводить до фрустрацій, і оскільки емоції інтерферують — накладаються одна та одну, — це може суттєво впливати на стосунки19. Наприклад, раніше щось дратувало у партнері, але ми це терпіли, а тепер нашаровуються фрустрації через війну, і стосунки стають нестерпними.
Власне, готової відповіді тут немає, у кожній парі події розвиватимуться за своїм сценарієм.
Від фізіології до емоцій та поведінки
Фізично-хімічна лабораторія нашого тіла безпосередньо впливає на виникнення та регуляцію емоцій, водночас відстежувати й розуміти емоції — це чи не єдиний спосіб виявляти та задовольняти власні потреби.
Нормально відчувати нудьгу, роздратування чи навіть злість у стосунках, а от ігнорувати чи відгальмовувати подібні емоції — потенційно шкідливо. За кожною з них стоїть окрема фрустрована потреба, і оприявнити її можна тільки через уважне ставлення до себе, рефлексію та тестування різних моделей поведінки. Власне, так ми переходимо з фізіологічного рівня на поведінковий, і тут помічними можуть бути психотерапія та чесний діалог із партнером.
Спробую навести приклад. У зв’язку з війною романтична пара вимушена релокуватися в інший регіон України, і умови проживання на новому місці не такі комфортні, як попередні. Одному з партнерів бракує особистого простору у маленькій квартирі, він почувається пригніченим, проте цього не усвідомлює, адже переконаний, що просто реагує на загальний контекст війни. У нього дедалі частіше виникають емоції роздратування й невдоволення щодо партнерки, які він блокує, але врешті вони прориваються у вигляді пасивної агресії. Проте якщо не ігнорувати емоції, а проаналізувати їх та ситуації, в яких вони виникають, то можна зрозуміти, що зміна житлових умов чи збільшення проведеного нарізно часу сприятимуть налагодженню емоційного стану. А конкретні стратегії розв’язання проблеми можна обговорити разом із партнером і на психотерапії.
Певно, щоб детально розібрати тему закоханості й стосунків, забракло б і грубої книжки. Тому цей матеріал — лиш спроба підсвітити окремі її аспекти та засвідчити, наскільки складними є наші почуття та механізми, що їх визначають. Крім того, є чимало білих плям — явищ, які ми не можемо наразі пояснити, тож чекатимемо на нові наукові відкриття, а з ними — на можливості збагнути краще нашу природу.
