Психологи з Каліфорнійського Університету, Санта-Крус у 2009 році провели дослідження1, у якому проаналізували розмови 45 пар подруг. У десятихвилинній бесіді жінки у середньому 11 разів використовували сексистські фрази щодо інших жінок. Вони стосувалися некомпетентності жінок, конкуренції між ними, об’єктивації чи приниження.
Такий вияв сексизму називають внутрішньою мізогінією. На відміну від класичної, яка транслюється суспільством, внутрішня мізогінія — це негативні переконання та упередження жінок щодо себе та інших жінок. Вона може проявлятися по-різному — від підтримки стереотипів про жінок аж до насильства над ними.
«Куншт» розпитав експерток — Марту Чумало, психотерапевтку, гендерну експертку, заступницю голови Центру “Жіночі перспективи», та Галину Котлюк, гендерну експертку, координаторку програми «Гендерна демократія» Фонду ім. Гайнріха Бьолля, — звідки взялася внутрішня мізогінія, чому жінки підтримують зневагу до себе й інших жінок, і як із цим боротися.
Друга стать
Власне термін «мізогінія» походить від давньогрецьких слів mîsos — ненависть та gunḗ — жінка2. Сказати точно, коли він з’явився, неможливо. В англійській вживати його почали у середині XVII століття3.
Хоча саме слово відносно нове, коріння жінконенависництва можна відстежити до часів античності. Наприклад, поет Гесіод у знаменитій поемі «Праці й дні»4 переказував давньогрецький міф про Пандору — першу жінку, створену за наказом Зевса. Вона прирекла людство на біди та хвороби, відкривши заборонену скриньку (а у первинних версіях пітос — глиняний глек з широким горлом). А тому, вважав Гесіод, жінки відповідають за все зло, яке спіткало людей.
Другосортність жінки вважалася загальноприйнятною до появи та розвитку феміністичного руху, й досі це нерідко є проблемою. Наприклад, Рут Гінзбурґ, суддя Верховного суду США, пригадуючи свій шлях у професії, розповідала, що під час її навчання у Гарварді у 1950-х роках жіноча вбиральня була лише в одній з будівель. Попри те, що заняття проводили у двох корпусах5. Навіть виборче право, за яке серед інших базових прав боролися феміністки першої хвилі, у багатьох країнах жінки отримали тільки в середині ХХ століття. Наприклад, у Швейцарії жінкам дозволили голосувати у 1971 році.
Радянський союз, частиною якого довелося бути Україні, також сповідував патріархальні практики. Рівність, яку декларували в документах за часів Сталіна, на практиці означала лише те, що жінки, як і чоловіки, обов’язково мали працювати на благо держави. При цьому жінка мала не забувати, що її основне завдання — народження дітей та піклування про сім’ю6. Поступово Радянський союз також нівелював первісну ідею міжнародного дня прав жінок і перетворив 8 березня на святкування ніжності, краси та весни.
«Протягом багатьох століть формувалося уявлення, коли чоловік — це золотий стандарт, і ми все міряємо до чоловіка, — розповідає Галина Котлюк. — Ми всі живемо у патріархальному суспільстві. І це не просто красиве словосполучення. Воно дуже добре описує систему розподілу влади, яка формує наші уявлення про світ і цінності».
Не така як інші: прояви внутрішньої мізогінії
Через тяглість патріархальної традиції, у культуру вкорінилося не лише ставлення до жінок як другорядних з боку чоловіків, але й віра в це самих жінок. Протестувати свій рівень внутрішньої мізогінії можна за допомогою спеціальної шкали7, 8, яка складається з сімнадцяти пунктів. Вона охоплює три виміри внутрішньої мізогінії: знецінення жінок, упередження на користь чоловіків та недовіру до інших жінок. Розпізнати внутрішню мізогінію часто важко, адже жінки можуть вдаватися до неї несвідомо.
Як приклад, недовіра до жінок-політикинь. Науковці з Кембриджу опублікували дослідження9, де проаналізували два опитувальники, в яких респондентів просили оцінити роботу жінок в політиці порівняно з їхніми колегами чоловіками. Серед опитаних 19% американок висловлювали побоювання щодо жінок-лідерок, але коли їх питали не прямо, то відсоток зростав майже удвічі — 41%.
У політиці проявляється й інший бік внутрішньої мізогінії. За словами психологині, заступниці голови Центру «Жіночі перспективи» Марти Чумало, у такому маскулінному оточенні жінка може заперечувати (чи не помічати) дискримінацію. Усе для того, щоб показати, що вона - нічим не гірша від чоловіків і належить до їхньої привілейованої групи.
Яскраво виражена внутрішня мізогінія у трендах «не така як інші» та «вибери мене» в соцмережах. Спершу в Twitter (X) дівчата публікували дописи під гештегом #Tweetlikeapickme, де pick me girl називали жінок, які підтримували традиційні патріархальні ідеї та стереотипи про те, якою має бути «справжня жінка». Згодом тренд змінився на протилежний — дівчата засуджували речі, які вважають типово жіночими: носіння суконь, манікюр, чи перегляд мелодрам, а натомість показували свою «інакшість». Тож врешті словосполученням pick me girl почали описувати жінку, яка поводиться так, щоб отримати увагу чоловіків, зазвичай принижуючи інших жінок тим, що вона — інша, а отже краща.
Нині тренд знову набрав популярності, але вже у мережі TikTok зі зміненим значенням. На відео (jj)10 дівчата у саркастичній манері висміюють типових, на їхній погляд, pick me girls.
Інший приклад — сумніви у професіоналізмі жінок. Наприклад, акторка Енн Гетевей зізнавалася, що не зовсім довіряла режисерці Лоун Шерфінг під час знімання фільму «Один день» саме через її стать11.
За словами Галини Котлюк, одним із найсерйозніших проявів внутрішньої мізогінії є засудження жертв гендерно зумовленого і сексуального насильства: «З одного боку, це зняття з себе відповідальності. З іншого — намагання захистити себе і створити ілюзію безпеки “зі мною це не станеться, якщо я буду грати за іншими правилами”». Що більше жінки упереджені на користь чоловіків, то більше вони схильні підтримувати міфи про зґвалтування й цькувати жертв насильства12.
Чому жінки зневажають одна одну та які наслідки це може мати
«Сучасному поколінню нав’язували з Радянського союзу, що жіночої дружби не буває, бо всі жінки пліткарки, всі змагаються за ресурси. Кожна жінка полює на чоловіка, бо у нього є влада, яку вона хоче собі», — пояснює Галина Котлюк. Наприклад, у радянському кінематографі часто протиставляли два жіночі образи: скромної, працьовитої жінки на противагу перебільшено яскравій, зверхній, яка мала б втілювати аморальність.
На ідеях конкуренції та ревнощів жінок будуються численні телепроєкти та реаліті-шоу, наприклад, популярні формати «Холостяк», «Топ-модель» та інші. Вони підживлюють думку, що жінки не здатні дружити, а сварливість та заздрість — традиційна частина жіночої поведінки.
Така позиція має довгу історію, найчастіше її обґрунтовують біологією: жінки конкурують, бо колись змушені були це робити, щоб виживати й народжувати. Конкуренція супроводжувалася агресією, яка у чоловіків була прямою, натомість у жінок — проявлялася в різноманітний непрямий спосіб. Тож така боротьба за ресурси зберігається в жінок через еволюційні переваги13. Проте однозначної думки науковців у цьому питанні немає.
За словами психологині Марти Чумало, підґрунтям для внутрішньої мізогінії може бути дистанціювання від того, що є гіршим з погляду соціуму. Вона пояснює: «Коли я хочу бути в категорії “норми”, тоді мені треба дистанціюватися від групи, до якої я належу. В основі [такої поведінки] патріархальні конструкти жінки й чоловіка, де чоловік — це влада, норма, контроль, гроші, ухвалення рішень. Я - частинка цієї системи, тому символічно заперечую групу, до якої я насправді належу».
Вкорінення патріархату, дискримінації та нерівності, продовжує Марта Чумало, — це наслідки, з якими доводиться боротися через мізогінію. Вона вибудовує поділ між жінками, сприяє конкуренції. Окрім цього, за словами Чумало, мізогінія сприяє побудові токсичної та мілітарної маскулінності, на яку сьогодні особливо є запит в українському суспільстві через війну.
Внутрішня мізогінія також є провісником психологічного стресу. Що більше жінки стикаються з сексизмом, то більша ймовірність для них мати проблеми з ментальним здоров’ям. Внутрішня мізогінія посилює взаємозв’язок між зовнішнім сексизмом та психологічними проблемами14. Окрім цього, внутрішня мізогінія може негативно впливати й на фізичне здоров’я. Зокрема, на основі анкет 487 учасниць, виявили кореляцію між внутрішньою мізогінією та передменструальним синдромом і болями під час менструації. Проте варто зауважити, що причинно-наслідковий зв’язок не доведений, і наразі вплив внутрішньої мізогінії на фізичне здоров'я потребує подальших досліджень15.
Від ненависті до солідарності
Боротьба з внутрішньою мізогінією — тривалий процес, який потребує зусиль. Усе починається з рефлексії, кажуть обидві експертки. За допомогою саморефлексії можна пильнувати власні слова, вчинки, думки та коригувати поведінку. Обговорення, відстежування мізогінії працює також у колі близьких друзів, рідних, знайомих.
«Добре, якщо є солідарна підтримка інших жінок, які можуть бути рольовими моделями, тими хто допомагає, на кого можна опертися, поговорити, з ким можна бути вразливою», — наголошує Марта Чумало.
Найкраща зброя проти мізогінії — солідарність та підтримка інших. Солідарність працює і на особистому, і на глобальному рівнях, коли йдеться про її пропагування через медіа та лідерів думок. Жіночі клуби, кола взаємопідтримки та різноманітні майданчики для дискусій також допомагають подолати внутрішню мізогінію.
Корисними навичками є використання фемінітивів, а також вміння помічати хороше в інших жінках та не соромитися говорити їм про це, підсумовує Галина Котлюк: «Потрібно виховувати дівчаток, нагадувати дорослим жінкам: помічайте одна в одній кращі риси й намагайтеся підсилити одна одну».
