«Образ жінки, що перетворюється на рослину», — так південнокорейська письменниця Хан Канг відповіла1 на запитання про те, як їй на думку спала ідея її найвідомішого роману «Вегетаріанка». За десять років до його публікації вона написала оповідання «Плід моєї жінки», у якому цей образ втілений геть буквально. А майже через десять років опісля Канг отримала за «Вегетаріанку» Букерівську премію. Сьогодні ж їй присудили Нобелівку з літератури 2024 року — «за інтенсивну поетичну прозу, яка протистоїть історичним травмам і викриває крихкість людського життя».
Одна з найвідоміших письменниць у своїй країні й дочка відомого літератора, Хан Канг опирається у цьому на свою літературну традицію: ідея людей як рослин — з поезії2 її співвітчизника Лі Санґа. Канг тоді здивувалася: чому б людині, яка за своєю суттю є твариною, не залишити її природу. Утім потім вона сама розвивала цей образ у низці текстів, протистоячи «законам джунглів» і «тваринній природі» людини — тобто насильству, яке є однією із центральних тем у творах письменниці.
Так, головна персонажка «Вегетаріанки» Джин-ха припиняє їсти м’ясо через сни-жахи, чим викликає хвилю обурення з боку батьків і чоловіка: її поведінку не розуміють, батьки намагаються змусити відмовитися від рішення, силою запихаючи м’ясну їжу до рота. Чоловік же вчиняє над нею і психологічне та сексуальне насильство. І згодом героїня взагалі припиняє їсти.
Попри те, наскільки патріархальним видається світ «Вегетаріанки» (жінка робить за представників чоловічої статі буквально всі щоденні справи аж до надягання шкарпеток), Хан Канг стверджує2, що гендерна перспектива не була першочерговою для неї в написанні її найвідомішого тексту: «Цей роман не є суто звинуваченням у бік корейського патріархату. Я хотіла розібратися з давніми питаннями про можливість/неможливість невинності в цьому світі, у якому поєднані такі насильство і краса. Під час написання мене цікавили ці універсальні питання». Утім, додає вона, кожна людина залежно від свого культурного досвіду знайде в її романі індивідуальні теми.
«Інтригуюче бачити тонкі відмінності в інтерпретаціях між різними культурами та поколіннями, але що мене вражає ще більше, так це те, як роман сприйняли в цілому. Наприклад, всюди його більше сприймають і розуміють жінки-читачки», — зазначає3 Канг. До слова, «Вегетаріанку» переклали на понад 20 мов, у 2016 році її опублікували4 й українською. (Що лише підтверджує популярність авторки не лише в Кореї, але й поза її межами: перекладів минулорічних лауреатів Йона Фоссе, Ані Ерно і Абдулраза Гурни в Україні навіть не планували, і вони починають зʼявлятися лише зараз.)
Письмо Канг — химерне й тілесне, за що її найчастіше порівнюють з Францом Кафкою. Подібність знаходять5 і на рівні тем: стосунки дітей і батьків, непроговорені сімейні проблеми й бунт. Утім Канг пише цілком у сучасно, економлячи слова й речення, говорячи менше, ніж мається на увазі.
Як пояснює6 літературознавиця й літературна критикиня Богдана Романцова, це цілковито в дусі сучасної епохи метамодерну, а також — корейської культури (згадати принаймні фільми режисера Кім Кі Дука). Це водночас доволі нетиповий хід для Нобелівського комітету, оскільки переважно премією з літератури нагороджують письменників, так би мовити, попередніх епох. До слова, Канг — серед наймолодших сучасних лауреаток, їй лише 53 роки.
Від книжок цієї письменниці годі чекати комфорту. Тут завжди будуть оголені емоції, біль, чуттєвість, гіперболізована тілесність, насилля, горе, і біль переживання втрати. Зокрема, її роман «Людські вчинки» розповідає про корейське антиурядове повстання у місті Кванджу, яке трапилося 1980 року, і шістьох його постраждалих. У ньому «страждання від цієї історичної події стали вписуватися в повсякденне життя та тіла жертв, свідків і тих, хто вижив», розповідає7 дослідниця корейської літератури Ганна Хʼюн Кйон Чанг. Події іншого її роману, «Ми не розʼєднуємося», розгортаються в контексті повстання проти поділу Кореї на Північну та Південну на острові Чеджу в кінці 1940-х років. Утім це завжди розповідь не про події, а про людей, а історичний контекст стає простором зображення болю й травми, зокрема колективної.
Власне, акценти на чуттєвість і сенсорність розставлені свідомо, як зазначає3 сама авторка: «Коли я пишу художню літературу, я роблю великий акцент на відчуттях. Я хочу передати яскраві відчуття, такі як слух і дотик, а також візуальні образи. Я вливаю ці відчуття у свої речення, як електричний струм». Достатньо поглянути навіть на назви її творів: «Твої холодні руки», «Віє вітер», що й казати про поетичну збірку «Я кладу вечір у шухляду».
Канг зазначає, що в Кореї літературний процес дещо відрізняється від західного: часто письменники починають з віршів і оповідань, а тільки згодом переходять до романів. Так було і з нею. Утім, якщо нову прозу Канг в українському перекладі ми, імовірно, доволі скоро побачимо на полицях книжкових крамниць — у видавництві Vivat уже оголосили8, що видадуть роман «Уроки грецької», — то, імовірно, на поезію корейською доведеться чекати довше (якщо взагалі доведеться).
Хоч нагородження Канг і стало несподіванкою для літературних критиків, її радо вітають і на батьківщині (вона стала першою південнокорейською лауреаткою з літератури), і за кордоном, визнаючи її особливий внесок у світовий розвиток літератури.
