Чи помічали ви, як часто думаєте «не судилося», «це просто прокляття» чи «мені ніколи не вдасться»? Спираючись на теорії транзакційного аналізу й професійний досвід, психотерапевтка Марія Фабрічева пояснює, що такі думки радше зумовлені життєвим сценарієм і психологічними заборонами, засвоєними ще в ранньому дитинстві.
Проте ми можемо їх подолати. «Гора з плечей. Як виявити і подолати 13 психологічних заборон», що незабаром вийде друком у видавництві Лабораторія, наповнена конкретними порадами і вправами про те, як взяти відповідальність за своє сьогодення.
Теорія життєвих сценаріїв, з якої постає теорія психологічних заборон, допомагає нам краще розуміти себе і свою поведінку. Ця теорія виникла на основі досліджень Еріка Берна і є ключовою у транзакційному аналізі. Вона пояснює, як ранній дитячий досвід, спілкування з батьками і взаємодія з суспільством впливають на наше життя в дорослому віці.
Усвідомивши аспекти власного життєвого сценарію, ми можемо виявити й змінити негативні патерни поведінки, а також покращити комунікацію й стосунки з іншими людьми. Наші автоматичні реакції часто формуються на ранніх етапах життя, і коли ми це зрозуміємо, то зможемо стати більш емпатичними й толерантними до cебе й інших.
Теорія життєвих сценаріїв також пропонує інструменти для особистісного зростання й самопізнання, що допомагає людям краще розуміти свої життєві вибори й ухвалювати конструктивніші рішення.
Теорія життєвих сценаріїв
Життєвий сценарій, згідно з концепцією транзакційного аналізу, — це сукупність чинників, які з дитинства впливають на людину і формують несвідомий план життя, образ себе і власних дій.
Це рішення людини, які вона колись ухвалила, щоб вижити в певних умовах, адаптуватися до середовища, отримати схвалення інших значущих людей або уникнути відчуження, страху чи покарання. Тобто це психологічний захист задля виживання маленької людини у великому й складному світі.
Формування життєвого сценарію починається в перший рік життя, коли дитина ще не вміє говорити й усі події пропускає через тіло. Для малюків батьки є богами. Їхнє слово — позитивне чи негативне — стає стовідсотковим правилом, незмінною істиною. Якщо хтось із батьків каже: «Ти що, ідіот? Не розумієш, як це треба робити?» — то дитина запам’ятає: «Я — ідіот. Я не розумію».
У такому вразливому віці дитина інтенсивно переживає сімейні події: від легких непорозумінь до стресових ситуацій, які вона може сприймати як травматичні. Емоційні переживання цього періоду визначають розвиток життєвого сценарію, базових установок і моделей поведінки.
Якщо дитина отримує достатньо емоційної підтримки, пояснень, необхідних інструкцій, здорових прикладів поведінки та допомогу у вирішенні складних питань з боку значущих постатей, то, як наслідок, у неї може сформуватись сценарій переможця. Дитина вирішує: «Я досягну успіху!», «Я буду здоровим, щасливим, вродливим!», «Я насолоджуватимуся життям!» і «Навіть коли настане мій кінець, я знатиму, що прожив / прожила чудове, щасливе життя!».
Якщо стрес був сильним, підтримки замало, а батьківські установки — негативними, то в дитини формується сценарій переможеного, невдахи. Вона думатиме про себе: «Я невдаха», «Мені нічого не вдасться, але потрібно якось жити, щоб протриматися». До трьох років дитина ухвалює рішення, які допомагатимуть їй виживати. До дванадцяти життєвий сценарій уже написано й ухвалено, а його базовий протокол підкріплено раннім дитячим досвідом. Також несвідому базу дитини поповнюють казки, фільми, міфи й легенди.
З дорослішанням план життя переміщується в несвідоме. І людина підсвідомо йде до кульмінації сценарію, підтверджуючи те, що вона раніше вирішила про себе й довколишній світ. Тобто її психіка знаходить варіанти, що підтверджують ухвалені рішення, притягує відповідні події чи людей і намагається виходити з ситуації за прийнятим сценарієм.
Етапи формування життєвого сценарію такі:
1. у перші три роки життя формуються способи виживання і самозбереження;
2. від трьох до семи років формуються сценарні способи бути прийнятим;
3. від семи до дванадцяти років дитина прагне підкріпити або спростувати свої ранні рішення;
4. до дванадцяти років сценарний план повністю прописано й зафіксовано на несвідомому рівні.
На формування життєвого сценарію впливають:
• сценарний протокол: перинатальний період, момент народження (наскільки травматичним він був) і перший рік життя дитини;
• невербальні повідомлення від значущих постатей — сценарні накази (заборони й дозволи);
• вербальні повідомлення від значущих постатей: приписи / оцінки / шаблони;
• батьківські програми (відтворені в їхній поведінці) та копіювання їх дитиною;
• травматичні події, їх повторення та інтенсивність, можливість проживати травму й отримувати підтримку;
• ранні дитячі рішення (про себе, інших і світ загалом). Дитина ухвалює їх, виходячи з особливостей свого темпераменту, власних емоцій і досвіду тестування реальності. Вони і є найкращою стратегією дитини з виживання та адаптації у світі.
Життєвий сценарій можна порівняти з роллю, яку людина обрала для себе й зафіксувала на підсвідомому рівні («Хто я — переможець чи невдаха?»), а сценарний план (або сценарний процес) — це те, як людина втілює і підтверджує цю роль.
Для підтвердження свого сценарного плану людина грає у психологічні ігри. Тобто коли вона потрапляє у схожі життєві ситуації, то відіграє відомий їй сценарій та отримує виграш або розплату — залежно від сценарного плану.
Хід життєвого сценарію може змінитися — і в позитивний, і в негативний бік. Якщо, скажімо, у підлітковому періоді дитині вдається отримати від батьків те, чого вона недоотримала в час свого раннього розвитку, вирівняти стосунки й навчитися отримувати підтримку, любов і турботу, то вона може спростувати свої ранні рішення і змінити шлях «не-переможця» на «переможця». На жаль, буває й навпаки. Хоча найчастіше відбувається підтвердження обраного сценарію.
Крім дій згідно зі своїм сценарієм, людина може також застосувати інші стратегії взаємодії зі своїм сценарним планом.
У разі антисценарію вона обирає нові рішення для взаємодії зі світом, однак вони не ефективніші. Наприклад, якщо досі людина вважала, що може отримувати блага життя, тільки коли буде досконалою, то надалі домагатиметься бажаного через бунт або пасивно-агресивну поведінку.
Іноді антисценарій починає працювати там, де слідувати сценарним рішенням більше неможливо. Наприклад, якщо людина прожила ретравматизацію (повторення травматичного досвіду), будь-яку іншу травматичну для неї подію або сильне емоційне потрясіння, то вона може вийти за межі свого сценарного плану й почати діяти навпаки. Людину ніби викидає за рамки ранніх рішень, але, проживши стрес і трохи заспокоївшись, вона зазвичай повертається від альтернативних стратегій до звичних сценарних шаблонів. Так відбувається тому, що вихід зі сценарію стався під впливом стресових і агресивних чинників, а не з власної доброї волі.
Також людина може застосовувати контрсценарій. До нього належать батьківські приписи, дотримуючись яких, дитина має шанс отримати бажане (любов, турботу, прийняття) або ж лімітувати дію негативних сценарних наказів (заборон). Кожен з нас із раннього дитинства отримував тисячі таких настанов. Деякі справді допомагають нам формувати соціальні шаблони, дотримуватися закону й бути хорошою людиною, інші ж — запускають автоматичну (драйверну) поведінку. І коли ми її дотримуємося, то входимо в сценарне коло, набиваємо ґулі, наступаємо на улюблені граблі, знову й знову проживаючи свій сценарний шлях. Наприклад, батьки на психологічному рівні можуть транслювати дитині: «Я тебе прийматиму й любитиму, лише якщо ти будеш слухняним / слухняною (радуватимеш мене)», «Я звертатиму на тебе увагу, лише якщо ти за будь-яких обставин будеш сильним / сильною». Коли ми стаємо дорослими, то не завжди перевіряємо, наскільки такі настанови й приписи відповідають реальним обставинам. А просто дотримуємося закладеної з дитинства сценарної програми.
Як казав Ерік Берн: «Сценарій — це те, що людина з раннього дитинства вирішила зробити, а життєвий шлях — це те, що відбувається насправді».
