Напередодні Дня пам’яті Чорнобильської катастрофи говоримо про користь і небезпеку атомної енергетики, наслідки трагедій на Чорнобильській та Фукушімській АЕС, переосмислення ставлення до зони відчуження й дослідження, які там проводять, із авторками книжки «Страшне, прекрасне та потворне в Чорнобилі» — радіобіологинею Оленою Паренюк та генетикинею Катериною Шавановою. У цьому інтервʼю — про науку, пам’ять та сучасні дослідження на території зони відчуження.
У книжці ви пишете, що Чорнобильська зона відчуження не має сприйматися як гра S.T.A.L.K.E.R., але попри це ви згадуєте її в рекомендаціях. Ваше ставлення до цієї гри радше позитивне чи негативне?
Олена: Моє ставлення позитивне. Це культурний феномен, і він просто існує — це як неможливо погано або добре ставитися до повітря. Проте Чорнобильська зона відчуження справді не схожа на S.T.A.L.K.E.R. Наприклад, там набагато менше науковців — і загалом людей — ніж у грі. Але це один із засобів осмислення нашого спадку, і я вважаю, що це дуже круто. Захоплююся тим, як ніжно розробники гри підійшли до опису географії Зони відчуження і того, що там залишилось. Звісно, вона неправдоподібна, але це комп’ютерна гра, вона й не може бути реалістичною. Мені здається, гравці мають розуміти, що це не реальність.
Катерина: Я не дуже захоплююсь відеоіграми, але S.T.A.L.K.E.R., як мінімум, дав нам одного студента, який прийшов на кафедру радіобіології, тому що дуже захоплювався світом гри, й потім став аспірантом. Ми жартували, що коли він вперше справді поїхав у Чорнобиль, то виглядав набагато більш підготовленим, ніж місцеві працівники, — тому що він був «запакований», як гравець S.T.A.L.K.E.R.. У нього було все: два дозиметри, форма, протигаз.
Приходьте до нас і зі S.T.A.L.K.E.R. Ми готові заманювати людей у Чорнобиль різними шляхами.
Ви загалом багато в книзі говорите про сталкерів. Не вельми позитивно. Який негативний вплив вони несуть в зону? Чи сталкери більше шкодять собі?
Катерина: Цей розділ був більш актуальний до повномасштабного вторгнення, але ми вирішили його залишити. Ми через кому говоримо і про чорнобильських туристів, і про сталкерів, які заходять в зону без дозволу, тому що так зайти цікавіше. Коли з’явився феномен сталкерства, в 90-ті, ніхто не міг потрапити в Зону. І багато людей, які бували там нелегально, потім знайшли шляхи працювати в Зоні чи долучатися якось іще.
Пізніше це перетворилося на шлях «я з туристами не поїду, буду справжнім, поїду на маршрутці, перелізу, вчиню адмінпорушення, мене ще й вивезуть з зони».
Ми завжди кажемо, що справжні гострі відчуття в Чорнобилі — це прийти працювати в науковий інститут молодшим науковим співробітником. У вас буде багато квестів на виживання і цікавих пригод.
Олена: До того ж сталкерство — це як намагатися пролізти в садок через паркан, коли відкрита хвіртка. Тобто можна, якщо тобі хочеться, але легше просто зайти нормально. Так само можна було потрапити в Зону відчуження, не порушуючи закон.
Катерина: У Фукушімі, наприклад, такого немає. Тому що це місця, де жили люди, це їхні домівки, там ніхто не ходить, не фотографує приватну власність. Можливо, в нас це зумовлено зокрема радянською спадщиною, через що немає поваги до приватності. Треба завжди пам’ятати, що це місце, де жили люди, і ви колупаєтеся в їхніх почуттях тим, що там робите. Це дискусійна тема.
Олена: І думаю, що тепер все доволі сильно зміниться, тому що раніше «евакуйований із Зони відчуження» було певною стигмою. Проте після початку повномасштабного вторгнення евакуюватися довелося дуже багатьом. І люди набагато краще починають розуміти, що означає втратити дім. Адже після аварії на ЧАЕС евакуювали величезну кількість людей, але їх не дуже розуміли. Ніхто не міг уявити, що таке евакуація. А зараз ми це розуміємо й або пережили її самі, або маємо близьких друзів, яким довелося евакуюватися.
Катерина: На екскурсії в Чорнобиль треба їздити студентам: екологам, географам тощо — бо це найбільший заповідник України. Адже чого ви очікуєте: побачити чорнобильський «Діснейленд», чи зрозуміти, як відроджується природа Полісся?
Олена: Треба змінювати парадигму підходу до відвідування Чорнобильської зони відчуження: не забороняти щось, а треба пояснити, що це наша історія, яку ми маємо знати, і подія, яка дуже сильно вплинула на свідомість суспільства. Туризм має бути науковим, освітнім. Ми впевнені, що їздити в Чорнобиль дуже важливо, але треба мати на увазі, як ти туди їдеш і що ти там хочеш побачити.
Катерина: Проте сьогодні це мілітаризована зона, прикордоння, багато військових, зруйновані мости. Тому ця тема радше гіпотетична.
Щодо паралелі з Фукушімою: чи знайшли ви для себе відповідь, чому таке різне ставлення до місць, де відбулись подібні трагедії?
Олена: Трагедії не подібні, вони дуже різні. Для японців те, що сталося, — апокаліпсис. У них був землетрус, після якого були повторні землетруси ще тиждень. Тобто у людей була морська хвороба від землетрусу, тому що їх постійно трусило. Тож спершу — землетрус, потім пройшло цунамі, а зверху посипали радіонукліди. Найбільше людей, 23 тисячі, загинуло від цунамі, яке зайшло на п’ять кілометрів углиб острова і руйнувало все на своєму шляху.
Окрім цього, японці звикли евакуюватися. Вони живуть в дуже нестабільному регіоні: постійні виверження вулканів, землетруси, тайфуни, цунамі. Наприклад, пошкоджений тайфуном міст до аеропорту Осаки відбудували за два місяці. Просто, тому що це було очікувано — і вони чекали, що міст потрібно буде відбудувати.
Тому в Японії нормально сприймають те, що людей в префектурі Фукушіма і двох сусідніх префектурах евакуювали, зону евакуації почистили й через 10 років запропонували жителям повернутися. Там також є проблеми з тим, що молодь, яка виросла вже в інших регіонах і побудувала життя на новому місці, не хоче повертатися. Але вони можуть це зробити.
Катерина: Проте й у Японії регіон і його жителі зазнали стигматизації. У музеї Фукушіми велика частина присвячена реабілітації. Бо це сільськогосподарська місцевість, і стигма стосовно того, що це забруднений регіон, переносилася зокрема на торгівлю їжею звідти. А Японія невелика й гірська, їм потрібен кожен шматочок рівнинної території.
Як у Японії відновлюють забруднені території
Фукушіма не схожа на аварію на Чорнобилі й через ліквідацію наслідків. У Фукушімі від радіації постраждало дуже мало людей, а ліквідаторів було всього близько 50. Із них лише двоє отримали високі дози опромінення, і ніхто не загинув. У Радянському Союзі ліквідаторів було , наприклад. І не тому, що Радянський Союз робив це на зло всім, а тому що ніхто не знав, як ліквідувати такі аварії — їх просто не було до того. Потім МАГАТЕ зробили висновки, великий звіт про те, що можна було б зробити краще. І цим вже користувалися при наступних великих аваріях.
Олена: А ще Радянський Союз був тоталітарною комуністичною державою без категорії приватної власності, натомість Японія традиційно дуже капіталістична. Якось колега з Японії запросила мене до свого будинку, якому 500 років — цей будинок завжди належав її родині. І тому у них дуже висока повага до приватної власності: вони відновлять територію, а люди туди повернуться.
Ми також обрали прекрасний шлях для нашої Зони відчуження — перетворили її на заповідник. І до великої війни ми говорили про те, що це зона ревайлдингу, тобто вона повертається в природний стан. А в Фукушімі обрали шлях ліквідації наслідків, і там відроджується економічна діяльність. Разом ці дві зони дають прекрасну репрезентацію реабілітації території після ядерних аварій. Немає неправильних шляхів, це альтернативні варіанти розвитку, обидва з яких мають право на існування.
Коли я була в молодшій школі, то дуже мало знала про трагедію на Чорнобильській АЕС. Але маю яскравий спогад, як нас у класі попросили намалювати малюнок до Дня пам’яті. Я намалювала корову з трьома головами, людину з чотирма руками і квіти, більші за будинки. Звідки в масовій свідомості саме таке сприйняття аварії?
Катерина: Зона дуже міфологізована, адже в Радянському Союзі ця тема замовчувалася. Все літо після аварії туди приїжджали і шахтарі, і водії автобусів, які потім роз’їжджалися по всьому Радянському Союзу, і в кожного була своя версія подій. Це були не науковці, тож вони вірили, ніби від радіації допомагає алкоголь і з’являються мутанти — але не такі, як в лабораторії (наприклад, рослина з меншою кількістю хлорофілу), а ті, що з трьома головами, чотирма руками. Це далі поширилося і культивувалося: навіть фільми й книжки про Чорнобиль були містифіковані.
Олена: Бо ми не бачимо, не чуємо, не відчуваємо радіацію — і люди не розуміють, що це таке. Коли ти чогось не розумієш, то починаєш вигадувати власне пояснення натомість.
Після Чорнобиля світові ядерні установи взялися проводити освітні івенти. Так, у Японії при кожній АЕС є музей, який пояснює, що відбувається на станції, що таке радіоактивність, куди везуть відпрацьоване ядерне паливо. Так само у Франції, електроенергія якої на 80% ядерна.
Катерина: Наш Національний музей «Чорнобиль» дуже цікавий, але він достатньо похмурий, із гнітючою атмосферою. Там багато історичних документів, артефактів, але коли приходять діти, вони одразу бачать найстрашніше.
До того ж в Україні поширена думка, що дуже підвищився рівень онкологічних захворювань після Чорнобиля, що неправда. Тому що достовірно зріс рівень лише раку щитоподібної залози у дітей. Все інше — ні. Важливо, що в 90-х роках стосовно цього не було нормальної статистики, і її почали ретельніше збирати лише в 2000-х.
Олена: А лікарі більше дізналися про онкологічні діагнози й почали їх частіше ставити. Тому методи ведення статистики теж дещо доклалися до того, що після Чорнобиля стало більше ракових захворювань.
Як іонізуюче випромінювання впливає на розвиток раку щитоподібної залози?
Катерина: Це питання йоду і того, що Україна — територія, на якій жителям його бракує в харчуванні. А йод дуже необхідний для нормальної роботи щитоподібної залози. Відповідно, коли трапилась аварія, в повітрі з’явилося дуже багато радіоактивного йоду, і щитоподібна залоза «забрала» весь йод, який бачила. Через це почалося опромінення радіоактивним йодом зсередини.
Чому діти? Тому що організм швидше росте, розвивається, і в цей час йому потрібно дуже багато йоду. Тому говорять про таблетки калію йодиду, які тоді не роздала держава. Якби його одразу випили як профілактику, випадків було б менше, і статистичні дані, імовірно, не зросли б. Це треба робити дуже швидко: або перед аварією, або в найближчі години після. Потім вже сенсу немає, бо період напіврозпаду радіоактивного йоду — 8,5 діб. Тобто він дуже швидко закінчується, але свою шкоду робить. Тому зараз говорять, що калій йодид потрібно мати, але використовувати лише якщо аварія трапиться.
Олена: Адже кожен радіонуклід розпадається, випромінює енергію, яка стикається з нашим тілом, ламає мембрану, клітинні оргенели, або генетичний код — створює помилки. Може статися, що внаслідок такої помилки клітина почне неконтрольовано розмножуватись. Таке розмноження і перетворюється на ракову пухлину.
Опромінення, сонячне випромінювання, куріння, стрес спричиняють проблеми і помилки в клітинах, проте організм в нормі їх ремонтує. Усі інші радіонукліди не такі локалізовані, не концентруються в певних тканинах тіла. А йод чітко концентрується в щитоподібній залозі, тому дуже просто превентивно випити йодид калію. Тоді як цезій-137, цезій-134, накопичуються в м’язах, оскільки це елемент-аналог калію. Якщо в організмі достатньо калію, то цезій буде накопичуватися менше. Але м’язів багато, тому цезій не локалізується. Стронцій-90 накопичується в кістках, і це елемент-аналог кальцію. Тому якщо в організмі достатньо кальцію в організмі, то стронцій не буде накопичуватися в кістках. Якщо ж його недостатньо, організм «вбудовує» стронцій у кістку, і цей радіонуклід його опромінює. Однак менше говорять про те, що треба їсти багаті на кальцій продукти, а йод чомусь завірусився.
У книжці ви також пишете про вплив радіації на ліс поблизу, який зараз ми називаємо Рудим. У медіа можна знайти таку інформацію1, ніби поховання лісу, навпаки, погіршило ситуацію. Нібито через те, що дерева закопали на глибині двох метрів, де розташовані підземні води, небезпечні радіонукліди потрапили в басейни Прип’яті й Дніпра. Як би ви прокоментували це?
Олена: Як уже говорила Катерина, тоді ухвалювали рішення, які вважали правильними. Наслідки були локалізовані. Можна вивчати цей досвід і обґрунтовано зважувати «за» й «проти». Чому таке рішення ухвалили? Оскільки із саркофага четвертого енергоблока ЧАЕС вилетіло 4% палива, якої вистачило всьому світу, а решта залишилася всередині Чорнобильської АЕС. Велика частина від цих 4% (зокрема великі часточки, уламки реактора, уламки палива) випали в ближній зоні на території Рудого лісу. Через те, що було таке високе опромінення, в голках сосни зник хлорофіл. Він просто вигорів через опромінення. Сосна пожовкла — а коли немає хлорофілу, рослині нічим живитися, тому дерева почали просто вмирати. Можна було його не чіпати, але тоді сосна б вмерла, почалася б пожежа, і було б ще гірше. А якщо його вирубати, то теж потрібно його десь заховати — просто скласти не можна, тому що буде пиловий підйом: подме вітер, і часточки рознесуться. Можливо, це дещо змінило профіль ґрунтових вод, і щось потрапило в басейн Прип’яті й Дніпра, але якби його не вирубали, потрапило б усе. Усе те, що випало на Рудий ліс, просто змило б в Прип’ять, а потім — у Дніпро.
Наразі в Прип’яті вода чиста. Є висока концентрація радіонуклідів у донних покладах. Тобто якщо туди пірнути й закопатися в яму, то тебе опромінить. Але вода, яка протікає територією Зони відчуження, не стає більш радіоактивною.
У книжці ви вказували, що сосна відносно чутлива до радіонуклідів відносно інших дерев. Але саме сосною засадили колишній Рудий ліс. Як тепер почуваються нові сосни?
Катерина: Сосни є в багатьох місцях. Це були штучні насадження на тій території. Декілька разів там були лісові пожежі, і на фото вони знову схожі на Рудий ліс — але згоріли вже не від радіації, а від пожежі. На ділянці, де закопали перший Рудий ліс, розташований науковий полігон Інституту сільськогосподарської радіології. Ми відбирали там проби, й вивчення і міграція радіонуклідів там перебуває під контролем науковців.
Олена: У Чорнобильській зоні відчуження доволі часто стаються пожежі. Дерева періодично згорають і ростуть нові. Рудого лісу зараз там уже майже немає. Через пожежі, а також через те, що сосна — не нативна культура для зони відчуження.
На території Рудого лісу висаджували всі дерева, саджанці яких були доступні в лісництвах: також і дуб, береза. Але їх не так багато й вони складно приймаються на новому місці. Сосна краще виросла, тому що старий Рудий ліс зарили, присипали зверху піском, посадили нову сосну, а та нормально росте на піску. Його треба було засадити наново, тому що інакше цей пісок просто роздуло б й рознесло вітром, розмило водою. Проте зараз, коли цей ліс горів стільки разів, дерева вже не сіються, тож територія просто заростає травою.
Ви пишете, що наука в зоні відчуження не буяє повним цвітом. Які, на вашу думку, дослідження мали б потенціал, але не були проведені, не проводяться? Які дослідження вам особисто було б цікаво очолити? Розумію, що це скоріше питання на перспективу, після закінчення повномасштабної війни.
Олена: Ми вважаємо і вже давно обговорюємо ідею, що потрібно досліджувати Зону відчуження комплексно: кілька робочих груп з ботаніками, зоологами, мікробіологами. Всі мають працювати, умовно кажучи, над одним експериментом. Варто досліджувати одну територію з різних точок зору. Але на початку, коли фінансування ще було, досліджували в основному ядерний, радіаційний компонент. А треба було вивчати й природу також. Тільки потім в Зону прийшли біологи, хіміки, а не фізики-ядерники. Проте на той час фінансування вже суттєво зменшилося. Але ми впевнені, що колись все ж таки повернемося і зможемо створити комплексний проєкт.
Катерина: Дослідження в Чорнобильській зоні відчуження трималися переважно на міжнародній допомозі. Адже це унікальна лабораторія просто неба. Вона цікава не лише українцям, а й світовій науковій спільноті. Приїжджали багато наукових команд з різних країн, і завдяки цьому був якийсь рух. Можна було поїхати кудись на стажування, відправити зібрані зразки на аналізи. Але повноцінного дослідження з боку України, на жаль, не було. Тому хочеться більшої суб’єктності Україні.
Чи є наразі можливість проводити дослідження в Зоні?
Олена: Так, інститути працюють. Власне, наш Інститут проблем безпеки АЕС проводить дослідження і моніторингові місії. Працює науковий відділ Чорнобильського біосферного заповідника. Хотілося б, звичайно, більше. Але ми не можемо залучати фінансування, тому що Чорнобиль — це прифронтова територія, на яку за законодавством деяких країн не можна виділяти кошти.
Катерина: Зараз продовжується та робота, яка тривала багато років. Але, наприклад, наші експерименти заморозилися 24 лютого.
Сьогодні чимало науковців живуть у Славутичі. І якщо раніше вони їздили вахтами на чотири дні, а на три дні їхали додому, то зараз багато хто їздить вахтами на два тижні, тому що немає короткої дороги до Славутича. І це теж змінює роботу.
Міжнародні колеги не можуть приїхати з-за кордону, тому що, наприклад, Японія не пускає своїх науковців в Україну, і багато де так.
Яким ви бачите майбутнє зони відчуження після завершення повномасштабної війни?
Олена: Є кілька сценаріїв того, що ми бачимо. Безперечно, ми б хотіли, щоб це була зона наукових досліджень. Там наразі є Чорнобильський біосферний заповідник, є наш Інститут. Ми сподіваємося на те, що буде створений Чорнобильський науковий хаб, про який багато говорять. І, власне, будуть продовжуватися і українські дослідження, розробки в галузі ядерної радіаційної безпеки, атомної енергетики і таке інше, міжнародні проєкти — тому що Чорнобилю є що розказати світу. І в цьому плані ми б хотіли створити і тренінговий центр в Чорнобилі для того, щоб науковці і професіонали з цієї сфери могли приїжджати до нас і вчитися.
Катерина: Це все дуже оптимістично. Але може бути й песимістичний сценарій. В Інституті немає опалення. Дуже складно робити науку, коли замерзаєш. Ми періодично розмовляємо, що треба йти з науки, робити щось інше. Тому питання в людях, як завжди. Тобто якщо буде підтримка, якщо будуть приходити люди і працювати разом, це дуже цікаво. Надзвичайно надихає, коли ти бачиш, що робиш щось єдиною у світі. Тому що Чорнобиль унікальний. Є дуже багато роботи й перспективних напрямів. Але треба не втрачати мотивацію.
