Аварія на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції увійшла в історію не тільки як найбільша техногенна катастрофа, що забрала тисячі життів, але й як один із факторів, що пришвидшив розпад СРСР, активізував екологічний громадський рух та об’єднав учених світу задля запобігання майбутніх катастроф. У 1990-х роках з’явилися великі європейські проєкти з радіобіологічних та радіоекологічних досліджень. Українські науковці отримали змогу познайомитись із закордонними колегами й увійти до ряду найкращих світових експертів. Так, група українських вчених доєдналась до проєкту Європейської комісії «RODOS», що моделював можливі ядерні загрози. Після аварії на Фукусімській АЕС українці були поміж перших, хто вирушив до Японії допомагати ліквідувати наслідки катастрофи. Активно розвивалася співпраця з Великою Британією, Францією, Норвегією, Японією, США, Канадою та іншими країнами.
Однак на ситуацію суттєво повпливало повномасштабне вторгнення Росії, що розпочалося 24 лютого 2022 року. У цей день російські окупаційні війська увійшли на територію зони відчуження (зокрема зайняли ЧАЕС) та перебували там 36 днів, до 2 квітня, тероризуючи персонал, розкрадаючи майно та погрожуючи світу новою ядерною катастрофою. Науковці, що працювали у Чорнобильській зоні, витримали це випробування та продовжили займатися своєю роботою — віддалено з України або з інших країн. Наразі наука у Чорнобилі досі під загрозою — чимало співробітників виїхало з країни, обладнання постраждало, а сам полігон має обмеження з точки зору безпеки, режиму, та інфраструктурної доступності. Втім українська й міжнародна спільнота сподівається на відновлення роботи. Адже Чорнобиль — унікальне місце, що може стати світовою науковою лабораторією просто неба.
До вторгнення
2 травня 1986 року. Професор Української академії наук і ліквідатор Чорнобильської аварії Марк Железняк починає створювати модель забруднення річок Прип’ять та Дніпро радіонуклідами цезій-137 і стронцій-90. Його робота має надзвичайне значення, адже ЧАЕС розташовується усього за 110 кілометрів від Києва вверх за течією Дніпра та за 800 кілометрів від басейну Чорного моря. Він працює не один. Разом із ним — інші вчені, що намагаються оцінити масштаби аварії, прогнозувати подальше забруднення води та повітря, оцінити вплив радіаційного випромінювання на тварин та людей, що опинилися у зоні ураження. Їхній досвід та співпраця з колегами з-за кордону лягли в основу так званої Чорнобильської наукової школи — спільноти професіоналів, що спеціалізуються на вивченні радіації, довкілля та ризиків, пов’язаних із атомною енергетикою. Навіть через тридцять років після аварії робота в зоні відчуження не припинялася, а Чорнобиль приваблював учених з усього світу. Напрямки наукової роботи різнилися — від моделювання лісових пожеж до експериментів на рибах.
«Наш відділ багато років займається розрахунком впливу лісових пожеж на забруднення повітря та навколишнього середовища, — розповідає Микола Талерко, завідувач відділу радіаційної екології Інституту проблем безпеки атомних електростанцій. — Ми маємо комплекс математичних моделей, які дозволяють нам розрахувати, скільки радіонуклідів піднімається в повітря при пожежах у Чорнобильській зоні. Ця величина залежить від того, що саме горить: трава, кора, верхня частина лісу чи нижня тощо. За допомогою математичних моделей ми також розраховуємо місце повторного осідання радіонуклідів на землю та дозу можливого опромінення людей. У нашому суспільстві поширений страх лісових пожеж у зоні відчуження. Але своєю наукової роботою ми намагаємося переконати людей, що радіаційний вплив лісових пожеж на мешканців Києва є незначущим, а тривоги щодо цього — безпідставні».
«Ми працюємо на забрудненій території — у Житомирській та Рівненській областях. А в Чорнобильських лісах розташовано понад 200 наших полігонів, — каже Валерій Кашпаров, директор Українського науково-дослідного інституту сільськогосподарської радіології. — Минулого жовтня разом із колегами з Норвегії проводили унікальний експеримент із рибами. Хотіли встановити, яку дозу випромінювання отримують риби, коли плавають у мулі. Тож ми виловили риб, вживили їм датчики та випустили назад у озеро. А потім встановили унікальне обладнання, яке записувало положення риб впродовж усього року. Триангуляційні станції під водою виконували складну телеметрію, а чіпи та дозиметри допомагали ідентифікувати риб і встановити рівень радіації. Такого не робив ніхто у світі й зробити це можна лише в Чорнобильській зоні. Дослідження такого штибу надзвичайно важливі, адже дозволяють виміряти дозу опромінення риб та дослідити, як вона впливає на живих істот та чи впливає взагалі».
За роки роботи науковці провели чимало експериментів, досліджуючи дику природу Чорнобиля. Але останнім часом вчених турбувало питання майбутнього цих земель. Багато територій, які формально все ще називаються забрудненими, насправді мають низьку концетрацію радіонуклідів, і її можна використовувати для різноманітних проєктів. Наприклад, професор Джеймс Сміт з Портсмутського університету, окрім вивчення дикої природи, займався проєктом «Atomic Vodka». Разом із командою вони збирали яблука, груші та сливи у Чорнобильських лісах та виготовляли з них фруктову горілку, перевіряючи її на вміст стронцію та інших радіоактивних речовин:
«Наша мета — показати, що в Чорнобильській зоні можна вирощувати продукти й перетворювати їх на безпечні та екологічні напої. Адже після процесу дистиляції ми не виявили жодних небезпечних радіоактивних речовин у нашому продукті».
Усі ці проєкти зупинилися, коли зона була окупована російськими військовими. Вчені зосередилися на нагальних проблемах: безпеці людей та можливості нових ядерних загроз.
Окупація
Окупація Чорнобильської зони могла призвести до катастрофічних наслідків. Професор Марк Железняк із колегами виокремили три головні загрози. «По-перше, це відсутність електропостачання. На ЧАЕС є вологе сховище відходів, які без електроживлення могли розігрітися та вибухнути. По-друге, ми розглядали сценарії руйнування самого об’єкту укриття і викиди радіоактивних речовин. По-третє, це лісові пожежі. Вони є постійними супутниками бойових дій. Тому ми також займалися моделюванням ризиків виносу шкідливих речовин внаслідок загоряння».
Майже вся наукова робота відбувалася віддалено. Коли російські війська захопили станцію, в пастці опинилися близько 100 технічних співробітників АЕС. Більшість науковців перебувала за її межами. Голова метеостанції «Чорнобиль» свідомо залишилась у Чорнобилі та продовжувала метеоспостереження, які телефоном відправляла у центр. А от майно інститутів та наукові прилади постраждали значно більше:
«Пограбування йшло за принципом “крадемо те, що можемо продати”, — розповідає професор Марк Железняк. — Російські солдати не розуміли цінності обладнання чи зразків. Тому вони крали комп’ютери, адже процесор і жорсткий диск завжди можна перепродати. Тож комп’ютерне обладнання зруйноване, але прилади для вимірювання постраждали меншою мірою. До того ж окупанти повимикали холодильники “Екоцентру”, де зберігалося багато важливих зразків. Наприклад, вчені наловили радіоактивних сомів, взяли зразки тканин, де накопичується найбільша кількість цезію для дослідження, поклали в холодильники. Зараз це все зіпсоване».
Внаслідок окупації сильно постраждав Інститут проблем безпеки атомних електростанцій. Крадіжка обладнання безпосередньо вплинула на можливості вчених продовжити дослідницьку діяльність. «На щастя, у березні 2022 року всі наші співробітники працювали вдома, а ось лабораторія НАН у Чорнобилі повністю розграбована, — ділиться Микола Талерко. — Окупанти виламали двері, вибили вікна, винесли комп’ютери, оргтехніку, жорсткі диски та вимірювальні прибори. Але джерела іонізуючого випромінювання та зразки з об’єкту «Укриття» не чіпали – на них була позначка “радіаційна небезпека”».
Інституції, що не були пограбовані, також відчули на собі негативний вплив окупації. «Дороге обладнання, яке ми розмістили в озерах для вивчення риб, не постраждало. Але ми не змогли повернутися туди у травні, щоб замінити акумулятори, — каже професор Валерій Кашпаров. — Також вдалося зберегти нашу лабораторію, яка розташована в Рудому Лісі. Але зиску з цього мало — наразі ми не маємо туди доступу. Тобто потрапити на лівий берег, який розташований дуже близько до кордону з Білоруссю, неможливо — там зруйновані мости».
«Окупація практично призупинила проведення польових досліджень в зоні відчуження з міркувань безпеки, — додає Геннадій Лаптєв, завідувач відділу радіаційного моніторингу природного середовища НАН України. — Ми повинні виконувати вказівки військових, які наразі відповідальні за пересування в межах Чорнобильської зони».
Як відновлюється робота
Ще у 2017 році група професора Железняка подала заявку на участь у програмі SATREPS. Ця програма передбачає довгострокове фінансування проєктів, що мають значення не лише для однієї країни, але й для всього світу. Українські наукові установи мали отримати від SATREPS обладнання на понад мільйон доларів. Серед цілей проєкту було, зокрема, скорочення зони відчуження та її екологічне й економічне відновлення.
«Цей проєкт мав завершитися у 2021 році, але через пандемію затримався ще на рік. Аж тут почалося повномасштабне вторгнення. Чорнобильська зона опинилася в окупації. Багато установ-учасників проєкту понесли важкі матеріальні втрати, наприклад, Чорнобильський заповідник, державне підприємство «Екоцентр» тощо. У нас ще лишалися гроші, які нам виділили в рамках SATREPS, тож ми почали купувати техніку, яку було знищено чи викрадено окупантами», — розповідає професор Железняк.
Деякі проєкти змогли частково відновити роботу навіть попри воєнний стан. Серед них — «Атомна горілка»: «Це неймовірно, але нам вдалося зібрати цьогорічний врожай яблук для нової партії палінки, — каже професор Сміт. — Частина української команди змогла заїхати до Чорнобильської зони, пройшовши перевірку на численних блокпостах, та зібрала яблука у місцевих селах. Наразі ми спрямовуємо доходи від продажів на допомогу українським біженцям та на підтримку наших колег-науковців в Іванкові».
Працювати далі можуть далеко не всі. «Ми ведемо камеральні дослідження на базі Інституту та проводимо деякі акваріумні експерименти з рибами, — каже професор Кашпаров. — Але вести польові дослідження можливості немає. Треба розуміти, що для міжнародної наукової спільноти нашою головною цінністю був саме Чорнобильський полігон. Ми не можемо конкурувати з західними колегами ні з точки зору обладнання, ані з точки зору методик. Без доступу до нашого унікального полігону багато досліджень навколишнього середовища, риб та тварин просто неможливі».
Втім робота триває. Окупація та повномасштабна війна сильно змінили сфери наукового інтересу національних досліджень. Вчені займаються прогнозуванням на майбутнє та моделюють можливі ризики, пов’язані з війною. Наприклад, декілька років тому Інститут сільгоспрадіології розробив онлайн-систему ухвалення рішень в разі радіаційного забруднення територій. «Зараз ми продовжуємо удосконалювати систему, — каже професор Кашпаров, — і розробляємо нову на випадок використання ядерної зброї. Ще один важливий напрямок нашої роботи – це повернення Чорнобильських земель до господарського вжитку. Це особливо важливо зараз, адже території наших сільськогосподарських земель зменшились внаслідок окупації. А ми маємо 1000 населених пунктів Чорнобильської зони, які перебувають у так званій «забрудненій зоні» та не використовуються. Насправді ж цих забруднених населених пунктів має бути не більше ніж десять. Адже більшість радіоактивних речовин мають не дуже великий період напіврозпаду, тому нашу зону відчуження давно варто було б скоротити і повернути до сільськогосподарського вжитку».
«В основному, ми змогли відновити свою роботу, — розповідає Микола Талерко. — Наші вчені мають змогу працювати віддалено, обмінюватися інформацією з закордонними колегами та державними службами України щодо лісових пожеж, тож ми продовжували працювати навіть у найскладніші часи. Для прогнозування впливу пожеж використовували дані супутникових спостережень від NASA1. Вони оперативно відстежують появи осередків пожеж по всій Землі. Зараз на цих мапах можна побачити чимало осередків на території України – вони вказують на ведення активних бойових дій. Але ми переважно дивимося на Чорнобильську зону й вираховуємо, яка площа пожежі, що саме горить та чим це загрожує».
Наукова робота не обмежується самим лише Чорнобилем. Вчені також використовують свій досвід і знання, щоб моделювати ризики на інших стратегічних об’єктах на півдні України, які досі перебувають у зоні активних бойових дій.
«Фактично, ми вміємо рахувати, що куди полетить, що куди попливе та які будуть наслідки, — каже професор Железняк. — Ми робимо розрахунки для можливого руйнування Каховської дамби та стежимо за ЗАЕС. Запорізька станція, по суті, не є моїм безпосереднім об’єктом дослідження. Але там використовувалася система RODOS, з якою я вмію працювати. Центр цієї системи розташований у Києві, у Гідрометцентрі. Але ми також маємо ще одну систему в Німеччині. Разом ми робимо щоденні моделі: що станеться, якщо сьогодні буде вибух на ЗАЕС, яка буде погода, куди піде хмара радіоактивних речовин тощо».
На відновлення роботи у Чорнобилі впливає ще один фактор — можливість повторного вторгнення. У Чорнобильській зоні діють рекомендації максимально обмежити кількість людей, які туди приїжджають. Це стосується як штатних науковців, так і позаштатних співробітників і представників міжнародних інститутів.
Міжнародна співпраця і перспективи
Закордонні наукові установи не дозволяють своїм співробітникам відвідувати станцію (як і Україну загалом), навіть якщо йдеться про українських колег:
«Для мене як для співробітника Японського інституту в’їзд в Україну закритий, — каже професор Железняк. — Тобто, забороняє не Україна, а Міністерство закордонних справ Японії забороняє своїм мешканцям — як громадянам, так і тим, хто має робочу візу, — відвідувати Україну».
«Мій університет також не дозволяє мені приїжджати в Україну, — додає професор Сміт. — Але я сподіваюся повернутися, щойно це буде можливо. Чорнобиль — це чудове місце, де дика природа відроджується, і для мене як для вченого надзвичайно цікаво спостерігати за цим процесом. Це також можливість вивчати та запобігати ризикам, пов’язаним із радіоактивними речовинами та відходами. Я гадаю, що після закінчення війни це місце справді може стати науковим габом для глобальної наукової спільноти».
Про перетворення Чорнобиля на світову лабораторію просто неба говорять і українські вчені й посадовці. Зокрема опублікували відкритий лист у журналі Nature2 про необхідність відновлення радіоекологічних досліджень. «Для цього потрібно, щоб адміністрація зони відчуження стала розпорядником коштів на проведення наукових досліджень, — вважає Геннадій Лаптєв. — Ми маємо проводити конкурси, щоб наймати фахові наукові установи для цих досліджень. Наразі ми від цього дуже далекі. Окупація Чорнобиля показала, яким вразливим є це місце під час війни. Безпека у Чорнобилі не може бути гарантована однією державою, тому треба підключати міжнародний контроль безпеки, включно з присутністю “блакитних касок”».
Але перш ніж розв’язувати проблеми майбутнього, наукові інституції Чорнобиля мають подолати виклики сьогодення. Попри те, що певні міжнародні проєкти, як-от SATREPS, функціонують і зараз, вони не можуть замінити повноцінне державне фінансування, яке зараз суттєво скоротилося.
«Наразі в нашому Інституті йде п’ять проєктів, чотири з яких закінчуються цього року, — каже професор Кашпаров. — Навряд чи нам вдасться швидко провести конкурси на нові проєкти. За найкращим сценарієм, почнемо працювати над ними лише наступного березня. Усі наші співробітники працюють у штаті, вони можуть лишитися без зарплати. Є загроза, що Інститут взагалі припинить своє існування. Але мене найбільше хвилює, що ми можемо втратити співробітників, адже кваліфіковані люди — це найцінніше, що ми маємо. Вони унікальні спеціалісти з досвідом роботи після Чорнобильської аварії».
Від початку повномасштабного вторгнення західні інститути прийняли чимало українських науковців, які виїхали з країни. Це велика допомога людям, які рятуються від війни, але це також ставить під загрозу майбутнє української наукової спільноти. «Наші західні партнери створили чудові умови для українських вчених. І люди їдуть, а чи повернуться — невідомо, — каже професор Кашпаров. — Для того, щоб зберегти нашу школу, потрібна певна тяглість поколінь. Якщо різниця у віці між вченими з досвідом і молоддю становить понад п’ятнадцять років, цей ланцюжок порушується. Нам вкрай потрібна підтримка західних колег — але підтримка тут, у нас, а не тільки у них. Якщо наука отримуватиме таку саму допомогу, яку зараз західні партнери виділяють армії, тоді ми зможемо зберегти свої знання, своїх науковців і понад тридцятирічний досвід роботи у Чорнобильській зоні».
Ця публікація створена за підтримки Європейського фонду підтримки демократії (EED). Її зміст не обов’язково відображає офіційну думку EED. Відповідальність за інформацію та погляди, висловлені в цій публікації, повністю несе автор(и).
