Що таке цифровізація музеїв та чому це необхідно — досвід Ukrainian Heritage Monitoring Lab

Ідея проєкту 

Цифровізація музеїв — це не лише оцифрування експонатів, але і їхній облік та можливість управляти ними надалі вже в цифровому просторі. Насамперед йдеться про створення «цифрового двійника» музейного предмета, пояснює Наталія Дзюбенко. Така копія — не просто зображення. Фотографію предмета обов’язково мають супроводжувати метадані. Це «паспорт об’єкта», мінімальна необхідна інформація про експонат, яка допомагає його ідентифікувати (наприклад, інвентарний номер і назва предмета). «Якщо ви маєте тільки фото, до яких не прив’язані метадані, то це цифрове сміття», — наголошує вона. 

В Україні працює чимало низових ініціатив, коли музеї пробують оцифровувати колекції самотужки, каже експертка. Тож основна ідея проєкту Центру цифровізації музеїв — у тому, щоби полегшити колегам цей процес та вивести цифровізацію на якісний рівень. Для цього, окрім безпосереднього оцифрування колекцій, команда консультує музейних працівників щодо технічних нюансів процесу: від того, як користуватися технікою на етапі оцифрування, до постобробки знімків. Також надають інструменти, які допомагають зберігати оцифровані дані та управляти ними, — це хмарне сховище, програма для «прив’язування» зображення й метаданих «Кабінет куратора». Окрім того, у процесі розробка програми для обліку та управління колекціями. 

У пілотному проєкті Центру цифровізації музеїв взяли участь п’ять установ³. Державний природознавчий музей Національної академії наук України, Державний історико-культурний заповідник «Тустань», Харківський літературний музей, Одеський національний художній музей та Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Музеї обирали, спираючись на типи колекцій — команда Центру хотіла спробувати цифровізацію різних експонатів. А також оцінювали спроможність долучитися до проєкту, бо фахівці з оцифрування працюють пліч-о-пліч із працівниками музею. 

Задля безпеки експонатів і щоби спростити усі процеси, Центр цифровізації музеїв — мобільний. Команда проєкту приїжджає цифрувати колекції безпосередньо до музеїв. 

Етапи оцифровування

Перший етап — планування процесу та підготовка до оцифрування. Команда Центру та музей визначають цілі оцифрування, обговорюють, як будуть працювати та відстежувати результати.  

Наступний етап — музеї роблять пріоритизацію предметів, формують певну стратегію оцифрування, адже експонатів зазвичай багато і процес цифровізації може займати роки, розповідає Наталія Дзюбенко. З чого починати — вирішує сам музей. Це можуть бути найцінніші експонати чи колекції або предмети, які будуть евакуйовувати. Інколи до цифровізації музеї спонукає необхідність: колекція їде експонуватися за кордон або роблять виставку, і треба цифрові копії для каталогу. «Харків [Харківський літературний музей], наприклад, цифрує ті предмети, до яких зараз дослідники не мають доступу. Це спадщина, пов’язана з “Розстріляними відродженням”. Дуже багато предметів, до яких дослідники постійно зверталися, в єдиному екземплярі. А зараз експозиція демонтована і колекція евакуйована», — наводить приклад Наталія Дзюбенко. 

Оцифрування у Державному історико-культурному заповіднику «Тустань». Фото: Зоряна Погранична

Окрім цього, музей готує метадані до кожного об’єкта, який цифруватимуть. На цьому етапі також планують «конвеєр» — шлях предмета з фондосховища до місця оцифрування і робота на місці, ролі усіх залучених в процес. За словами Наталії, у більшості музеїв світу фотограф взагалі не торкається предмета, особливо якщо предмет цінний. Адже відповідальність за експонат — на працівнику музею. Наприклад, працівники знають, як взяти предмет, щоб не пошкодити. 

Безпосередня робота з музейними предметами починається на третьому етапі. Це буде звичайне фотографування чи 3D-модель — вирішує також музей. Якщо 3D-моделювання, то його роблять різних типів: від фотограмметрії (це технологія створення 3D-моделі, коли предмет фотографують з різних ракурсів, а потім опрацьовують, «склеюють» знімки в спеціальних програмах для відтворення копії об’єкта) до використання 3D-сканерів. Однак створення 3D-моделі дуже часозатратне на етапі постопрацювання. Крім того, такі файли займають багато місця, що ускладнює їхнє зберігання. Тож, за словами Дзюбенко, для наукового оцифрування частіше використовують 2D-сканування та фотографування. 

Кількість зображень музей теж обирає сам, але це часто залежить від предмета. Наталія пояснює: «Для природничих колекцій ми робили шість зображень одного опудала. Ми його крутили зі всіх сторін. Плюс обов’язково фотографується дно підставки, тому що там нанесена вся інформація цікава. Особливо в історичних колекціях — дуже цікаві дарчі, наприклад, прізвища відомих діячів». 

Останній етап — прив’язування «зображення» до метаданих. Для цього Центр цифровізації музеїв зробив окрему програму «Кабінет куратора». Вона допомагає вводити дані автоматично і цим зменшує ймовірність помилок. Цифрові копії переміщають у «хмару». Пілотним музеям HeMo дає для зберігання власне хмарне сховище, поки музеї не будуть готові забрати матеріали на власні «хмари» чи інші носії. 

Що відбувається після

Основна ідея цифровізації — у тому, що інформацією можна управляти, поширювати її й обмінюватися даними. 

Деякі музеї мають власні платформи й дають доступ до своїх колекцій. Наприклад, Державний природознавчий музей має Центр даних біорізноманіття України⁴. Одеський національний художній музей — електронний каталог⁵ із зображеннями з колекцій. Музеї, з якими працює Центр цифровізації, планують створювати публічний доступ до колекцій, каже Наталія Дзюбенко. На її думку, ідеально, якби ми мали єдиний національний агрегатор колекцій, де у вільному доступі можна було б переглянути будь-які предмети з усіх українських музеїв. 

Експертка також додає, що в Україні немає власних систем для електронного управління колекціями та їхнього обліку. Завдяки такій системі можна керувати колекцією, відстежити всю історію музейного предмета, адже до неї поміщають фондову документацію. 

Тож у межах напрямку з цифровізації команда HeMo розробляє свою управлінську облікову систему для музеїв — IDEX. «Ідея така, що ця облікова управлінська система буде сумісна з будь-якими реєстрами», — пояснює Дзюбенко. 

Особливості роботи з колекціями 

Для усіх предметів, особливо кольорових, використовують colorcheker — пристрій, який допомагає правильно відтворити кольори — і масштабна лінійка. Щоб отримати якісні фото великих предметів, особливо тих, що містять дрібні деталі, роблять стекінг фотографій. Фотографують окремі частини, які потім «склеюють» у спеціальних програмах. Це стосується, наприклад, вишитих рушників, де найцікавіша частина — вишивка з протилежних кінців. «Як його скласти, щоб це було гарно й естетично, і все було в кадрі? Наші фотографи і працівники музею, які з такими матеріалами працювали, дивились купу відео, різних каталогів. Зрозуміли, що правил немає, і треба зробити так, як зручно», — ділиться Дзюбенко. 

Оцифрування у Державному історико-культурному заповіднику «Тустань». Фото: Зоряна Погранична

Команда рахує, скільки часу займає робота з експонатом — залежно від розміру та типу предмета — враховуючи всі етапи оцифрування. «Коли ми цифрували дрібних птахів, то могли робити кілька десятків у день: 30–40. А коли перейшли до великих птахів, таких як підорлики, орлани —  5–6», — порівнює Наталія Дзюбенко. Затрати на час рахують зокрема тому, що це необхідно для музеїв, які працюють з цифровізацією: і для формування стратегії оцифрування, і для заповнення, наприклад, грантових заявок. 

Під час оцифрування колекцій на кожному етапі команда послуговується міжнародними стандартами щодо цифровізації. Є вимоги до самого зображення, метаданих, файлів, які зберігають. Наприклад, у проєкті  використовують міжнародний стандарт для опису культурної спадщини та інформації про неї — CIDOC CRM⁶. Це концептуальна модель, завдяки якій різні музеї та культурні установи мають спільну основу для опису спадщини й обміну інформації про неї. Окрім того, під час оцифрування природничих колекцій, команда консультувалася з фахівцями з музею Смітсоніан у США, розповідає Наталія. 

Від паперів до цифровізації 

Нині в Україні немає стратегії щодо оцифрування культурної спадщини. На законодавчому рівні немає затверджених стандартів і правил, на які музеї можуть орієнтуватися. Йдеться про те, що міжнародні стандарти, які застосовують у роботі з цифровізації, все одно потребують адаптації під українські реалії, пояснює Наталія. Їх мали б перекладати, оформлювати, наприклад, у робочі рекомендації щодо цифровізації для музеїв.

Одна з основних проблем у цифровізації —відсутність врегульованого електронного обліку музейних предметів. Хоча 2016 році був затверджений Порядок ведення обліку музейних предметів та предметів музейного значення⁹ про облік в електронній формі, але в 2021 він втратив чинність. Окрім того, немає системи реєстрації музеїв різних видів та статусів, форм власності. Тож немає змоги порахувати їхню кількість і кількість музейних предметів, які там зберігаються. 

Хоча певні кроки в цьому напрямку все ж роблять. Наприклад, у 2022 році Міністерство культури та інформаційної політики розпочало проєкт зі створення цифрового реєстру музейного фонду України. До проєкту залучили 12 музеїв, які мають протестувати реєстр¹⁰.

Проблема з відсутністю електронного обліку загострилася у часі війни, каже Дзюбенко, коли колекції евакуйовують: «Якщо у вас немає електронного обліку, ви, по суті, втрачаєте доступ до інвентарних книг і фондової документації». 

За приблизними оцінками Мінкульту, електронний облік ведуть 10–15 % музеїв¹¹. Музеї не мають фінансової та технічної змоги вести електронний облік та оцифровувати колекції, каже Наталія. Бракує також спеціалістів. Експертка додає: навіть якщо є фотограф, цього не достатньо для оцифрування колекцій. Технікою для оцифрування має опікуватися фахівець, до того ж подальші етапи цифровізації — зберігання та управління файлами, — теж потребують технічного забезпечення й обслуговування. Зі зберіганням файлів також виникають проблеми. Як розповідає Наталія, за правилами, оцифровану колекцію мають зберігати в трьох копіях: дві копії — на твердих носіях (одна із них не в приміщенні музею), і ще одна копія — у хмарному сховищі. А це фінанси, адже надійні «хмари» платні, та є технічний бік — фахівці й відповідне забезпечення. 

До всього, на думку Дзюбенко, раніше не всі музеї розуміли необхідність оцифрування своїх колекцій. «Взагалі відкритий доступ — це концепт, який дуже важко проникав у свідомість нашого музейного середовища», — підсумовує вона. 

Результати та плани 

Тому досвід цифровізації, який команда отримала разом з музеями, помістили у професійну базу знань — Wiki HeMo. Це «інструкція» для музеїв, які оцифровують колекції чи хотіли б почати цей процес. Наприклад, як вибрати оптимальну кількість фото для певного типу колекції, поради для фотографа для оцифрування музейних предметів, опис міжнародних стандартів і методик та інша корисна інформація. Наразі базу знань апробовують музеї-партнери проєкту. 

Оцифрування колекції Харківського літературного музею. Фото: Олександра Кісель

За словами Наталії, результати цифровізації не оцінюють за кількістю предметів, які оцифрували. Бо, наприклад, наразі у Харківському літературному музеї оцифрували 168 предметів — книги, конволюти, рукописи, — а це аж 9 480 зображень. У державному історико-культурному заповіднику «Тустань» — 2443 предметів з археологічної та етнографічних колекцій, а отримали 7329 зображень. Національному музею мистецтв імені Варвари і Богдана Ханенків вдалося оцифрувати 561 предмет з колекції азійського мистецтва та графіки — 3000 зображень у підсумку.

У планах — продовжувати цифровізацію з музеями, які взяли участь в пілотному проєкті, та  запустити мобільні центри цифровізації не лише у Львові. А, наприклад, центри у різних містах, які могли б охопити усі регіони України. «Особливо це важливо для музеїв, які зараз на сході, на півдні. Напевно, буде продовжуватися евакуація колекцій. І мені здається, що це хороша нагода оцифрувати колекції, які готуються до переміщень», — міркує Наталія. 

Вона підсумовує: «Я переконана, що всі музейній колекції України мають бути оцифровані і мають знаходитися у відкритому доступі. Це зовсім інший рівень представленості колекцій і забезпечення доступу громадян України до спадщини, яка їм належить».