25 лютого в Чернігові загорівся1 архівний підрозділ Служби безпеки України. Російські окупанти знищили майже 13 тисяч справ репресованих за радянських часів осіб, а також документи спецслужби. Серед них листування, особові й агентурні справи ХХ століття.
Подібна доля може спіткати й інші українські архіви та музейні колекції. Рятуючи їх, одні працівники архівів і музеїв переховують колекції, інші вивозять у безпечніші місця, а також оцифровують. Створення цифрової копії не замінить фізичний примірник, але принаймні вона залишиться. Сьогодні з’ясовуємо, що потрібно для оцифрування архівів і музейних колекцій.
Сьогодні в Україні налічується2 570 державних музеїв. Це сотні тисяч музейних предметів, які зараз намагаються хаотично рятувати, оскільки немає однієї інструкції, як евакуювати музейні колекції в умовах війни. Тому хто як може, так і рятує. Ймовірно, інколи навіть таємно чи напівтаємно. Крім цього, всі колекції не вивезти. На це потрібно багато ресурсів – і людських, і часових, і фінансових, і просторових.
У такій ситуації оцифрування – оптимальне рішення. Це не означає, що ним можна обійтися, але це найменше, що можна зробити для збереження предметів Музейного фонду України, Національного архівного фонду, об’єктів, що становлять національне надбання, та інших матеріальних і нематеріальних історико-культурних, архітектурних, природних, науково-технічних цінностей українського суспільства.
Для оцифрування колекцій потрібне насамперед обладнання. Наприклад, для картин використовують3 безконтактне сканування, для книжок і документів – планетарні сканери, для фотоматеріалів – планшетні сканери. Габаритні й об’ємні предмети фотографують з усіх сторін і за можливості створюють їхню цифрову 3D-модель (про етапи створення 3D-моделей можна почитати тут). Тому для оцифрування музейних предметів недостатньо телефона з хорошою камерою чи дешевого фотоапарата. Це має бути якісне програмне забезпечення, обладнання й аксесуари (штативи, змінні об’єктиви, додаткове освітлення тощо). Особливо якщо йдеться про ботанічні та зоологічні колекції, наприклад, гербарій або колекції комах.
Інший «проблемний момент» в оцифруванні музейних колекцій, а саме наукових, полягає в їхній кількості. Якщо колекція головного художнього музею України – НХМУ – нараховує 40 тисяч музейних предметів, то у наукових музеях обсяги колекцій можуть бути більшими на кілька порядків. Наприклад, у Державному природознавчому музеї НАН України основний фонд налічує понад 500 тисяч одиниць зберігання, у Національному науково-природничому музеї НАН України – 2,5 мільйона одиниць, а у Інституті зоології імені Шмальгаузена НАН України – близько 6,7 мільйона.
Так само величезні колекції розміщені в Інституті археології НАН України. Для наукової роботи співробітникам потрібно все, що створює контекст для їхніх досліджень. Тому в Інституті археології одиницею зберігання є не предмет, а колекція. Приблизно 1700 колекцій. В одній колекції буває сотня речей, а бувають десятки тисяч речей. І всі вони потрібні, бо вони представляють єдність і контекстність, що важливі для наукової роботи.
Зрозуміло, що не вийде просто взяти й оцифрувати всі ці мільйони об’єктів. На це потрібні десятиліття. Відповідно, має бути відбір того, що потрібно цифрувати першочергово. Зокрема всі – «еталони» існуючих і викопних видів, адже нові види флори й фауни відкривалися і відкриваються не тільки в екзотичних тропіках, а й на теренах Україні. Також частково відповіді на це питання можна знайти у законодавстві щодо формування Державного реєстру національного культурного надбання4 і Державного реєстру наукових об’єктів5, що становлять національне надбання. У них прописані критерії, за якими формуються списки цінних об’єктів для нашої історії, культури, науки тощо.
Дослідження та збереження потребують також нерухомі об’єкти – пам’ятки національного та місцевого значення. Вони закріплені у Державному реєстрі нерухомих пам’яток6 України й також підлягають оцифруванню.
Уявімо, що в нас є техніка для оцифрування музейних колекцій і ми визначили, що будемо оцифровувати. Далі постає питання – що робити з цією колосальною кількістю отриманої інформації. Для її зберігання потрібні великі за обсягом і надійні сервери й хмарні сховища. До того ж під час війни у деяких наукових та культурних інституціях порушено роботу комп’ютерних мереж, а деінде навіть відбулися пограбування. Це засвідчує, наскільки важливо мати надійні й захищені технології. Крім цього, масиви оцифрованої інформації мають бути уніфіковані й згруповані так, щоб це був не смітник цифрових даних, а бібліотека, у перспективі доступна «читачеві» – кожному зацікавленому громадянину.
Зрештою, чи не найголовнішим питанням є те, хто ж буде виконувати безпосередню роботу з оцифрування. Адже частина людей переїхали чи виїхали за кордон, частина – боронить країну в ЗСУ, територіальній обороні, у волонтерському русі тощо. У деяких науково-культурних установах фахівців з музейних колекцій бракувало й в мирні часи, а зараз і поготів. З початку війни зросла кількість пропозицій виїхати навчатися чи працювати за кордон. З одного боку, такі можливості – чи не єдиний шанс для багатьох продовжити займатися своєю справою й налагоджувати міжнародну співпрацю. З іншого боку, це призводить до відтоку кадрів з України.
На цю проблему можна поглянути з іншого боку – знайти в ній нові можливості. І таким рішенням могло б бути залучення до оцифрування волонтерів, підключення громадянської науки, так би мовити. Але чи готові музеї впустити нефахівців у свої стіни?
У мирний час двері фондів відчинені для відвідувачів з офіційними листами, їм виносять потрібні предмети в спеціально відведені приміщення. Музейні та архівні фахівці у своїх роботі з відвідувачами послуговуються затвердженими керівними органами інструкціями. Зокрема, до фондових приміщень, де зберігаються музейні чи архівні матеріали, мають доступ тільки певні співробітники установи. Враховуючи це, до оцифрування музейних колекцій залучають переважно людей, що мають стосунок до цієї сфери, наприклад, студентів. Вони щороку проходять практику в різних науково-культурних установах під керівництвом досвідченої особи.
Не всі музеї готові допустити до своїх колекцій волонтерів, але ситуація змінюється, коли бракує фахівців, а росіяни скидають бомби. У таких умовах ризики громадянської науки значно нижчі за ризики війни. Важливо гуртовати свої сили, як це робить, наприклад, Музейний кризовий центр7 і Штаб порятунку спадщини8. Кризовий центр спрямований здебільшого на підтримку людей, працівників музеїв на окупованих територіях чи на лінії фронту, а Штаб – на евакуацію, перепаковку та фіксацію руйнувань національної спадщини.
Війна росії проти України – це також війна за культурні та наукові надбання. Важливо зберегти музейні колекції та унікальні артефакти, кожен з яких частиною національної спадщини.
Ми створили матеріал на основі неформального обговорення, у якому брали участь Валерій Корнєєв – ентомолог, член-кореспондент НАН України, професор, доктор біологічних наук; Ольга Сало – заступниця генерального директора з розвитку та культурно-просвітницької роботи Національного музею Революції Гідності; Наталя Хомайко – молодша наукова співробітниця Інституту археології НАН України; Наталія Дзюбенко – кандидатка біологічних наук, завідувачка відділу прикладної музеології Державного природознавчого музею НАН України; Ольга Новікова – старша наукова співробітниця Музею Ханенків; Анна Яненко – кандидатка історичних наук, заступниця начальника науково-дослідного відділу історії та археології Національного заповідника «Києво-Печерська лавра».
