Війна — це не лише про фронт. Цю тезу часто можна побачити в медіа або почути з телеекранів. Але чи задумувались ви про неї у контексті освіти і дітей, чиї батьки є військовими? Бо для них життя — це перш за все про фронт. І шкільне життя зокрема. Психологічний стан дітей в Україні в умовах війни — це не фонова проблема, а зона прямої турбулентності, яку ми маємо вивчати та підтримувати на рівні державної політики, шкільної практики й навіть просто базової людської уваги, особливо коли говоримо про дітей з родин військових.
Матеріал створено у співпраці з EdCamp Ukraine.
Як війна впливає на навчання дітей в Україні: тривожна статистика, яка не втрачає актуальності
Ще в серпні 2023 року дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) оприлюднив результати опитування, проведеного з українськими школярами1. Статистика вражає. 59,9% опитаних учнів зазначили, що їхні знання з окремих предметів істотно погіршилися. Серед основних причин було названо стрес і втому (55,2%). При цьому майже 65% дітей відмітили, що пропускали уроки, і основними причинами назвали відключення світла, обстріли та психологічне виснаження.
Попри численні реформи, ініціативи та цифрові інновації базова потреба дітей — відчуття безпеки — і сьогодні залишається незакритою. Без неї будь-яка освіта перетворюється на біг із перешкодами. І ця криза зачіпає навіть відносно спокійні регіони країни. Для прикладу, можна навести дослідження серед підлітків Ужгорода2. Статистика показала, що 72% учнів перебувають в стані стресу. У 40 % він викликаний розлукою, у 29 % — втратами. Завершених статистичних досліджень стосовно психологічного стану саме українських дітей, чиї батьки перебувають у війську, на сьогодні немає, але вже роблять поодинокі спроби виділити цю проблему в окрему площину вивчення. І на це є причини.
Діти військових. Інша глибина проблеми війни
Серед усіх школярів, які нині навчаються в Україні, діти військовослужбовців мають досвід, який не просто відтінений війною — він практично нею ж і сформований. Вони відчувають подвійний тиск: з одного боку це загальні виклики війни, з якими стикається практично кожна українська дитина, а з іншого, це унікальний тягар поглибленої тривоги за близьку людину, зміни в сімейній системі, внутрішні конфлікти, героїзація або табуїзація батьківської участі у війні. І найголовніше — це постійна емоційна невизначеність, яка буквально розмиває відчуття опори, що так важлива для життя у нестабільних умовах сьогодення.
У наукових джерелах про дітей військових чимало напрацювань запозичені з американських наукових досліджень. Але на цьому фоні існує проблема екстраполяції закордонного досвіду з урахуванням специфіки власне українських реалій. Ми маємо визнати, що умови, в яких живуть і навчаються українські діти, відрізняються доволі сильно, а подекуди навіть кардинально. Для прикладу можна навести дисертаційне дослідження американського психолога Крістофера Кейслі3, який, окрім негативних факторів впливу на дітей військової служби батьків, називає і ряд переваг, які отримують сімʼї військових, наприклад розширення культурного досвіду через можливість подорожувати. Для українських реалій це максимально не валідний фактор. І таких прикладів можна навести доволі багато. Зокрема те, що за кордоном військова служба, як правило, є добровільною і здійснюється в межах контракту, тоді як в Україні під час повномасштабної війни є як добровільна мобілізація, так і обов’язковий призов. Це означає, що рішення батька чи матері не завжди є усвідомленим вибором, до якого родина мала час психологічно підготуватися й органічно пройти всі етапи прийняття нових реалій. Раптова мобілізація часто розгортається в умовах відсутності належної соціальної підтримки, що підвищує рівень стресу не лише у військовослужбовця, але й у його родини, зокрема у дітей.
Важливо враховувати, що на відміну від американських дітей, які не переживали війн на власній території, українські діти, перебуваючи в сучасних реаліях, можуть паралельно переживати декілька травматичних процесів одночасно (особливо у прифронтових зонах і територіях, наближених до воєнних дій): фізичну загрозу (обстріли, вибухи), втрату житла чи зміну школи, руйнування освітнього процесу (часті зміни форм навчання, складнощі з доступом до ресурсів), а також емоційну розлуку з батьками, які в цей момент можуть перебувати на лінії фронту.
Важливо враховувати й рівень невизначеності, в якому перебувають діти військовослужбовців. Відмітимо, що в контексті американських досліджень4 терміни розлуки здебільшого відомі заздалегідь, і після завершення строку служби батько або мати повертаються додому. В українських реаліях дату повернення батьків прогнозувати практично неможливо. Відсутність чітких меж розлуки часто стає джерелом хронічної тривоги для дитини. І що довше триває розлука, то вищий ризик емоційної дестабілізації.
Психологічна підтримка дітей військових: освіта як простір спільної відповідальності
У стійкому освітньому процесі завжди діють три суб’єктні складники: дитина — школа — родина. Якщо хоча б один із цих елементів випадає або послаблюється, баланс порушується і навчання стає в рази менш ефективним, не таким стабільним, а подекуди й взагалі перетворюється на джерело додаткового стресу для дитини.
Для дітей військових освітній простір часто стає єдиним джерелом стабільності й безпеки. І дуже важливо, щоб він таким і був. Саме тому дорослі, які не є членами родини, але взаємодіють із дитиною на регулярній основі (учителі, шкільні психологи, соціальні педагоги, класні керівники, працівники гуртків, волонтери), мають допомагати у процесі соціально-емоційної адаптації дитини. В умовах, коли батьки воюють, дитина не має залишитись у цьому рівнянні без підтримки, бо крім навчального навантаження, вона стикається і з власними тривогами, які пов’язані не тільки зі школою.
На першому місці серед таких тривог є екзистенційний страх за життя батьків. Працюючи з психологами в проєкті від EdCamp Ukraine, «Моя війна. Уроки»5, ми помітили, що одне з найчастіших запитань, яке ставлять діти військових: «А якщо мій тато (мама) не повернеться?». Цей страх не завжди відкрито вербалізується, але може проявлятися як дратівливість, замкненість, апатія або, навпаки, надмірна гіперактивність та інші речі, які показують, що дитина не перебуває в зоні свого емоційного комфорту. Наразі немає достатньо даних, щоб узагальнювати, але саме це ми бачимо з практичного досвіду.
Соціальна ізоляція та внутрішнє відчуття «іншості»
Деякі діти військових уникають обговорення сімейних ситуацій з однолітками, бо бояться уявного співчуття, осуду або незручних запитань. Це знижує якість соціальної взаємодії у колективі учнів та викликає вторинні труднощі — самотність, замкнутість, недовіру. Дитина, у якої один із батьків (або обидва) перебувають на війні, може мимоволі сприйматися в класі як «особлива» навіть у добре налаштованому колективі. Це може проявлятись як надмірне співчуття з боку однокласників або вчителів, що викликає дискомфорт, або, навпаки, як відсторонення («ти в пільговій категорії, тобі все дозволено»). Це підсилює ризик формування вторинної травматизації через соціальне напруження, адже дитина починає сприймати себе як «іншу», «незручну» в середовищі, де домінує усталена норма поведінки. Важливою в цьому контексті є роль вчителя, який має навчитися відстежувати ці процеси і стати своєрідною опорою для дитини, створити умови для прийняття її групою однолітків.
Діти, що переживають розлуку або втрату, часто мають знижену базову довіру до оточення. Їм складно відкриватися, формувати дружні стосунки, сприймати підтримку як щиру. Це ускладнює побудову стійких зв’язків у шкільному колективі. Іноді такі діти проявляють підвищену зрілість, відповідальність, серйозність, бо в сім’ї вони «змушені швидше дорослішати». У дитячому колективі це може ускладнювати побудову контактів з ровесниками, для яких домінують ігрові або легші теми для спілкування. Для дитини, чиї батьки воюють, навчання в школі — це непросте балансування між «бути як усі» і «бути тими, в кого вдома війна».
Як підтримати так, щоб не нашкодити
Важливо створювати атмосферу стабільності та емоційної безпеки. Діти військовослужбовців часто приховують свої переживання або вважають, що їх емоції «недоречні» в умовах війни. Дорослі не мають вимагати від дитини пояснень, не ставити на перше місце її статус, а натомість створювати атмосферу прийняття: «Ти можеш бути собою. Не обов’язково говорити про тата чи маму. Але якщо захочеш, то я поруч».
Доречним буде підтримувати дітей у статусі автономності без перевантажень. Деякі діти у ситуації відсутності батьків прагнуть «бути дорослими», взяти на себе забагато відповідальності. Важливо підтримувати їхню самостійність, але водночас не перекладати на них дорослі очікування. Наприклад, замість фрази «Ти мусиш бути сильним, бо тато на фронті», доцільніше сказати: «Я бачу, що тобі складно, але ти стараєшся. Це заслуговує на повагу».
Надважливим завданням вчителя є організація простору підтримки в колективі. Дорослий має змогу впливати на колектив і формувати в ньому культуру поваги, делікатності, нормалізації різного досвіду. Це може бути модерація класних розмов про війну, вправи на емпатію і комунікацію, відповідна реакція на можливі прояви стигматизації, осуду, або невдалих «жартів». З боку вчителя важлива реакція в моменті, без ігнорування чи замовчування проблеми. Це означає зупинити негативний хід комунікації між дітьми, дати дитині, яку образили, підтримку: визнання її емоцій (можна просто назвати їх і сказати, що нормально так себе відчувати), провести окрему розмову з дітьми, які проявили негатив до однолітка з родини військових (але теж емпатійно визнаючи їхні емоції, з подальшими поясненнями), через певний час організувати спільну діяльність між дітьми (можна групову роботу), щоб закріпити результати розмови), спостерігати за комунікацією між дітьми ще якийсь час після конфлікту. Важливо памʼятати, що просте покарання чи читання моралей у цьому випадку точно не спрацюють, бо чутлива тема вимагає емпатійного вирішення. Тільки так можна отримати результати.
Ці правила працюють і для значущих дорослих у житті дитини, які перебувають з нею вдома, поки один із батьків (або обидва) воюють. Важливо визнавати емоції дитини («я бачу, що тобі тривожно/сумно/важко»); не уникати теми війни чи розмов про відсутність батька або матері; проявляти емоційну відкритість. Для дорослих це часто дуже непросте завдання. У пригоді тут можуть стати знання про методи саморегуляції: самопідбадьорення («у мене все виходить, я можу з цим впоратись»), самонавіювання («людина може це пережити, я теж зможу»), самоаналіз («так, тут не вийшло, спробую інший підхід») тощо.
В умовах стресу діти потребують зрозумілої й повторюваної структури. Їм важливо знати, коли й що буде відбуватися, хто за що відповідає, які є «точки опори» у моменті «тут і тепер». Для дитини має бути створений максимально зрозумілий і навіть передбачуваний режим, що містить різні категорії: регулярне харчування, сон, рух; стабільний час для навчання та відпочинку; обов’язкові спільні ритуали (наприклад, вечірнє читання або чаювання). Це сприяє відновленню базового відчуття безпеки, яке є передумовою до будь-якого ефективного навчання.
Якщо батько або мати, які перебувають у війську, мають змогу періодично телефонувати, писати чи записувати відеоповідомлення, важливо допомагати з організацією цього контакту. Значущий дорослий поряд у цьому процесі виступає як медіатор між дитиною та тим із батьків, хто служить: допомагає сформулювати лист чи повідомлення; зберігає спільні речі, листівки, фото; підтримує символічний контакт, навіть якщо прямий зв’язок неможливий. Це зміцнює відчуття родинного зв’язку, зменшує тривогу й підвищує мотивацію дитини до зусиль у навчанні.
Важливо пам’ятати, що діти дуже тонко зчитують стан дорослого, з яким живуть. Якщо дорослий поряд виснажений, пригнічений або дезорієнтований, дитина інтуїтивно або свідомо бере на себе частину цього емоційного тягаря. Тому пам’ятайте, що піклування про себе — це теж одна з ключових умов турботи про дитину. Варто зберігати і власні ритуали відновлення, мати людину для щирих розмов, а за потреби звертатися по психологічну допомогу.
