Комету Чурюмова-Герасименко неможливо побачити без телескопа: її зоряна величина для цього надто мала. Українські астрономи Клим Чурюмов та Світлана Герасименко відкрили її ще в 1969 році в Києві, коли вивчали матеріали, які Світлана зібрала в обсерваторії Алма-Ати. За своє життя Чурюмов встиг покерувати Київським планетарієм, стати головним редактором журналу «Наше небо» і викладачем КНУ, написати кілька книжок, стати співвідкривачем другої комети.
Можливо, робив би й ще, проте у 2016 році помер від інсульту. І хоча неозброєним оком його комети не помітити, віднедавна у Києві можна звернути з бульвару Академіка Вернадського й потрапити на вулицю Клима Чурюмова — одну з кількох десятків, перейменованих після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
З 2022 року в Києві дерусифікували1 понад 300 вулиць: тут більше немає парку імені Пушкіна чи вулиці російського біолога Тимірязєва, натомість з’явилися парк Багряного і вулиця Садово-Ботанічна. Восени 2023-го видання Bird in Flight порахувало2, що вчених на оновлених табличках — 9%. Це менше, ніж письменників чи військових, але більше, ніж художників чи музикантів.
Багато це чи мало — враження суб’єктивне. Проте варто згадати, що наукова спільнота подала3 десятки пропозицій для перейменування й активно займалася адвокацією цього питання під час голосування містян. До деяких порад дослухалися: вулиця Ломоносова тепер справді має ім’я Юлії Здановської — математикині та волонтерки з Харкова, яка загинула у березні 2022 року внаслідок російських бомбардувань Харкова.
Цікаво, що росіянин Ломоносов, ім’я якого зникло з київських карт, навчався у Києво-Могилянській академії зокрема на «Граматиці» українського мовознавця XVI століття Мелетія Смотрицького (його вулиця натомість нещодавно з’явилася на Троєщині поруч із Деснянським парком), називав4 її «вратами ученості» і базував на ній свою «Російську граматику».
Гуляючи Теремками, сьогодні можна йти вулицею Юлії Здановської й незчутися, як потрапити на сусідню, названу на честь Бориса Балінського, яка раніше звучала іменем петербурзького біохіміка (і в пізній кар’єрі — прихильника євгеніки) Сєрґєя Костичєва. Балінський — автор одного з найвідоміших у світі підручників з ембріології, репресований вчений, який працював у закладах від Мурманська до ПАР. У статті про науковця, опублікованій на сайтах «Моя наука» і «Куншт», його справедливо називають «витертим з історії». Важливо, що такі заголовки нарешті втрачають актуальність, а Балінського вписують в історію знову.
Звернувши за ріг, можна зазирнути на вулицю основоположника українських географічних досліджень Степана Рудницького5 — вченого, який встиг пожити у Львові й Харкові, був членом Всеукраїнської академії наук (саме таку назву мала наша НАН з 1921 до 1936 року). Перед затриманням і розстрілом в урочищі Сандармох в 1937 році він встиг написати понад сто наукових праць, здійснити кілька експедицій, створити важливі мапи України. А світових географічних товариств, членом яких він був, — не злічити. Михайло Грушевський, який викладав у Рудницького, називав6 його одним зі своїх найздібніших учнів, і вони чимало перетиналися у науці та суспільній діяльності. (А ще Грушевський був7 товаришем, колегою, а часом — опонентом історика Дмитра Багалія, іменем якого нещодавно назвали колишню вулицю Пожарського на лівому березі Києва.) «Без національної української держави доживемо в найкоротшому часі до нових тяжких воєнних і революційних катастроф», — писав8 Рудницький. Загалом його «Українська справа зі становища політичної ґеоґрафії»8 — надзвичайно цікавий текст, що потребує більш детального вивчення і вартий до прочитання сьогодні.
За рік до того, як Рудницький здобув ступінь доктора філософії, в 1900 році, у родині його добрих знайомих Грушевських народжується дочка Катерина. До вулиці, нещодавно названої на її честь, з Рудницького доведеться йти трішки довше: 40-50 хвилин, минаючи майже всю декомунізовану у 2016 році вулицю Михайла Максимовича — одного з найвідоміших українських гуманітаріїв ХІХ сторіччя, першого ректора Університету Святого Володимира, зараз це КНУ імені Шевченка. Символічно, що Максимович був9 одним із близьких друзів Шевченка. А ще — колегою10 історика і генеалога Олександра Лазаревського, чиє ім’я також з’явилося на одній із київських вулиць з початком повномасштабного вторгнення — замість російського повстанця Кузьми Мініна.
Як бібліотека Максимовича постраждала від повномасштабного вторгнення
Етносоціологині й культурологині Катерині Грушевській випало непросте й насичене життя: як дитина видатного науковця й політика вона була винятково освіченою11 — чотири іноземні мови, велетенська бібліотека, яку дівчина змалку вивчала. Вже у 18 років її друкують у «Літературно-науковому віснику» під псевдонімом «Професорівна», а в 31 арештовують вслід за батьком. Так науковиця, яка готувала шеститомник «Українські народні думи» (з яких вийшло лише два) й роками редагувала часопис «Первісне громадянство і його пережитки на Україні», опиняється в Росії, а після смерті Михайла Грушевського її заганяють по в’язницях і, ймовірно, помирає вона також на російській території.
Перетнувши кілька вулиць і проспект Валерія Лобановського, можна потрапити на вулицю етнографа Миколи Миклухо-Маклая, якого багато років намагається привласнити12 Росія. Це їй вдається досить успішно: наприклад, в англомовній Вікіпедії його називають російським вченим українського походження, деякі нащадки дослідника досі живуть у Петербурзі.
І хоч народився13 Миклухо-Маклай на території сучасної Росії, його родинні зв’язки, маєтки, чимало дружніх і професійних кіл були пов’язані з Україною: козацьке походження, родинні обійстя, — а батька ледь не арештували за грошову допомогу Тарасові Шевченку в засланні. Самого ж Миколу вигнали з російського університету, де він вивчав фізику, за активізм. І це, як виявилося, пішло йому лише на користь: Миклухо-Маклай вчився в європейських університетах, подорожував і досліджував населення Нової Гвінеї, Меланезії, Філіппін, довго жив у Австралії й написав півтори сотні наукових праць.
На ще один невеликий «науковий кластер» можна натрапити на Сирці та у Святошинському районі. Окрім вулиці Рене Декарта, тут є також дві «гуманітарні»: Омеляна Пріцака та Мирослава Поповича. Чимало сучасних українських науковців ще встигли з ними попрацювати: Пріцак, один із головних українських сходознавців14, учень Агатангела Кримського, професор Гарварду, прожив 87 років і помер у 2006-му в Бостоні шанованим професором. А Мирослав Попович, директор Інституту філософії імені Сковороди, замінив на табличках сумнозвісного лікаря Семашка, якому ми «завдячуємо»15 застарілій системі фінансування лікарень.
Дослухалися і до ще однієї пропозиції наукової спільноти — дати колишнім вулиці та провулку радянського фізика й інженера Сєрґєя Чаплигіна ім’я кібернетика Олексія Івахненка. Поки Київ був охоплений боями Другої світової, він — у 1943 році — захистив16 докторську дисертацію в Москві, але вже за рік повернувся до української столиці, щоб працювати тут в Інституті енергетики. Він став автором першої української монографії з кібернетики й усе життя займався покращенням роботи автоматичних систем, працював із одним з основоположників кібернетики Норбертом Вінером.
На лівому березі Києва теж відтепер є кілька нових локацій, названих на честь людей, що покращили українську науку й стимулювали суспільні зміни: вулиця Карла Маркса стала вулицею Олексія Курінного — політолога і юриста, викладача Києво-Могилянської академії, який роками адвокував17 ідею декомунізації вулиць і загинув в автокатастрофі у 2017 році. А в Бортничах з’явилася вулиця Ніни Строкатої18 — «одеситки, жінки, лікарки, політув’язненої й дружини політичного зека», мовознавця Святослава Караванського. Мікробіологиня і медикиня, вона так і не змогла реалізувати свій науковий потенціал через звільнення, допити, звинувачення в націоналізмі й, зрештою, — арешт і мордовські табори. До відродження української незалежності Ніна Строката не могла приїхати до України, попри завершення терміну ув’язнення. Сьогодні її ім’я повертається на українські вулиці.
Це далеко не вичерпний перелік науковців, імена яких дедалі звичніше звучать киянам. Зазирніть за ріг: можливо, якась із забутих постатей — зовсім поруч.
