«У всіх нас є своя історія, і вона нам не належить», – цією цитатою іспанського філософа Хосе Ортеґи-і-Ґассета починається найвідоміший роман «Роки» цьогорічної лауреатки Нобелівської премії з літератури Анні Ерно. Тема індивідуальної пам’яті для них обох – одна з центральних. Це й виокремив у її творах Нобелівський комітет – «коріння, відчуженість і колективне стримування особистої пам’яті».
Анні Ерно народилася в невеликому містечку в Нормадії у той самий рік, коли нацистські війська розпочали окупацію Франції. Її батьки були власниками кафе й крамниці – спершу жили бідно, але згодом змогли «перебратися» у вищий клас. Стосунки з батьками в Анні були непростими, тож вона рано переїхала з дому, у 18 років мала перший секс, а досить скоро зробила аборт.
Ці факти вказані1 у перших рядках розділу «Біографія» на сайті письменниці. І якщо навіть поверхово ознайомитися з її творчістю, стає зрозуміло, чому. Твори Анні Ерно – автобіографічні. Кожен важливий для себе досвід вона осмислює в текстах.
Так, дитинство, юність та досвід аборту вона описала в своєму першому романі «Порожні шафи» («Les armoires vides»), перший секс – у книжці «Пам’ять дівчини» («Mémoire de fille»), стосунки з матір’ю – у творі «Жінка» («Une femme»), з батьком – у романі «Місце» («La Place»).
«Я завжди хотіла писати книжки, про які не змогла б потім говорити, які робили би погляди інших людей [на мене] нестерпними», – пише Ерно в романі «Сором» («La Honte»).
У цих самих творах вона також звертається до теми соціальної нерівності (зокрема коли описує шлях батьків від робітників до буржуа, а також своє навчання в університеті). Анні Ерно показує «тертя» між різними прошарками суспільства, пов’язуючи це з власною родинною історією. Вона надзвичайно детально досліджує тему пам’яті, що цілком логічно випливає з автобіографізму її творів. Літературна журналістка Меделін Шварц назвала2 Ерно «мемуаристкою, що не довіряє власній пам’яті», адже пам’ять непевна, змінюється з роками, на спогади про події «накладається» ще й те, як їх пам’ятають і на них реагують інші. Пам’ять переважно пов’язана з певною (часто – непроговореною) травмою, і так пригадування стає у певному сенсі терапевтичним.
Цей досвід також – виразно жіночий. Французька письменниця й дослідниця гендерної проблематики Крістін Детрез стверджує, що вплив Ерно на французьких жінок можна навіть порівняти з впливом Симони де Бовуар. Її творчість універсуалізує жіночий досвід: «Це допомагає, бо означає, що ваші переживання спричинені спільним з іншими становищем», – стверджує3 вона.
У своєму автобіографізмі Ерно нагадує іншу Нобелівську лауреатку, Луїзу Ґлік, пояснює4 літературна критикиня Богдана Романцова. Загалом осмислення власного досвіду, особливо коли йдеться про сильний жіночий голос, – досить популярна тенденція у сучасній літературі, додає вона.
Осмислення особистої історії відбувається на тлі історії загальної (з чим зокрема пов’язана тема класовості). Наприклад, у романі «Роки» («Les années») – найпопулярнішому творі Анні Ерно поза межами Франції – дитячі фотографії переплітаються зі спогадами про концтабори або війною в Алжирі. А текст «Порожні шафи» вийшов3 незадовго до того, як аборти у Франції стали легальною процедурою. «Письмо – це політичний акт, який відкриває нам очі на соціальну нерівність», – каже5 сама Ерно.
Осмислення жіночого досвіду та соціальної нерівності, до певної міри, стиль робить її близькою до творчості письменниці молодшого покоління – Саллі Руні. Відомо, що Руні читає Ерно, і навіть «вклала» знання про неї в голову однієї з героїнь своєї третьої книжки «Прекрасний світе, де ти» («Beautiful World, Where Are You»), яка, ніби між іншим, читає про неї статтю. Цей текст Руні, до слова, теж автобіографічний.
Стиль Ерно – це прості речення й репортажність, почасти – фрагментарність. Так, роман «Сором» починається словами, які вражають своєю безпосередністю: «Мій батько спробував вбити мою матір однієї неділі в липні, раннього дня». Водночас Ерно часто змінює й змішує стилі в одному й тому самому творі – від чогось на зразок поезії в прозі до класичної оповіді, пояснює Богдана Романцова.
У письменниці – ціла низка регалій і нагород. Наприклад, Ерно здобула Премію Гемінґвея і була в короткому списку Міжнародної Букерівської премії. У 2021 році вона стала членкинею Королівського літературного товариства.
Творчість Ерно осмислює соціальне через індивідуальне. Натомість люди, які присудили їй Нобелівську премію, на соціальні фактори намагаються не зважати. У цьому – одна з вагомих причин того факту, що нагороду не отримав Салман Рушді, якому пророчать перемогу не один рік. На нього наприкінці літа скоїли напад у США, і письменник перебував у вкрай важкому стані. «Інакше він отримав би Нобелівську премію за вибите око», – пояснює Богдана Романцова.
Вона додає, що це могло також завадити отримати Нобеля Сергію Жадану (якого, за попередніми даними, висунула6 Польська академія наук, хоча остаточно про це можна буде дізнатися лише через 50 років). Але, найімовірніше, він просто замолодий. Премія такого штибу вимагає певного рівня досвідченості, визнання, дуже великої кількості перекладів, зокрема на шведську мову, а також наявності низки інших визначних літературних премій.
Хоча чимало з цих пунктів в українських письменників уже є, все ж існує тенденція до нагородження старших кандидатів. Наймолодшим лауреатом Нобелівської премії з літератури став Редьярд Кіплінґ – йому був 41 рік, але сталося це в далекому 1907-му, на зорі існування відзнаки. Зрештою, це не зменшує шанси українських митців отримати своє визнання від Шведської академії у наступні роки.
Ця публікація створена за підтримки Європейського фонду підтримки демократії (EED). Її зміст не обов’язково відображає офіційну думку EED. Відповідальність за інформацію та погляди, висловлені в цій публікації, повністю несе автор(и).
