У нас є ДНК неандертальців, і вона відповідає за те, як тяжко ми хворіємо на ковід. Такі дивовижні висновки отримали науковці завдяки дослідженням Сванте Паабо, який заснував нову галузь палеогеноміки і отримав Нобелівську премію 2022 року з фізіології або медицини — «за відкриття у сфері геномів вимерлих та еволюції людини»1.
Паабо вивчав медицину, імунологію, єгиптологію та історію науки в Уппсальському університеті у Швеції. Ще під час роботи над докторською дисертацією він таємно від наукового керівника проводив експерименти з давньоєгипетськими муміями, намагаючись виділити з них ДНК. Після роботи в Цюриху та Каліфорнійському університеті в Берклі Паабо повернувся до Європи, а згодом очолив новостворений Інститут еволюційної антропології Макса Планка в Лейпцигу — один із провідних світових центрів дослідження людського минулого.
Йому вдалося те, що ще наприкінці XX століття здавалося майже неможливим: виділити й розшифрувати ДНК із кісток давно вимерлих істот. Вважалося, що генетичний матеріал руйнується надто швидко, аби його можна було досліджувати через сотні чи тисячі років після смерті організму. Але саме команда Паабо вперше довела, що наші предки схрещувалися з неандертальцями.
Згодом зʼясувалося, що неандертальська «генетична спадщина» впливає на життя сучасних людей. Успадковані від них варіанти ДНК можуть впливати на роботу імунної системи,2 чутливість до болю,3 ризик розвитку деяких аутоімунних захворювань і навіть перебіг COVID-194. Під час пандемії вчені виявили, що один із важливих генетичних факторів ризику тяжкого перебігу хвороби успадкований саме від неандертальців. Водночас ті самі фактори «підсилюють» стійкість до ВІЛ5.
Під час свого першого візиту до України на OL Science and Tech Festival Сванте Паабо поспілкувався з нами про неандертальську спадщину, людську унікальність, науковий скептицизм, конкуренцію між дослідниками та роль науки у війні.
«Давні геноми дають нам змогу зрозуміти, що робить людину людиною», — сказав ваш колега Йоганнес Краузе6. Але мені здається, що ваші відкриття можуть радше ускладнювати це розуміння, адже все стає менш однозначним. Як ви вважаєте, ваші головні відкриття ускладнили чи спростили наше розуміння того, що робить нас людьми?
Я б сказав, що вони відкривають нові можливості для того, щоб відповісти на запитання, що робить людей унікальними з генетичного погляду. Саме з генетичного, тому що тепер ми маємо геноми наших найближчих еволюційних родичів. Ми можемо шукати зміни, які відбулися після того, як ми відокремилися від них, а також генетичні зміни, які є у всіх або майже всіх сучасних людей, але відсутні у неандертальців та інших близьких родичів.
Якщо хочете, цей список можна назвати генетичним рецептом сучасної людини. Але проблема, звісно, полягає в тому, щоб зрозуміти, що це означає з фізіологічного погляду, як ці зміни впливають на наш розвиток тощо. І я думаю, що завдання майбутнього — спробувати це з’ясувати.
За що Сванте Паабо отримав Нобелівську премію в 2022 році
Чи зрозуміли ви самі, що це означає для вас? Чи це вже радше філософське питання?
Ні. Я б сказав, що для мене сучасні люди є дуже особливими. Адже саме ми, а не неандертальці й не людиноподібні мавпи, розмножилися до мільйонів і мільярдів, почали створювати культуру, яка дуже швидко змінюється. Ми почали жити у великих суспільствах, перепливати океани, не бачачи землі на іншому боці. Для мене це питання на мільйон: що в нашій соціальності чи когнітивних здібностях змушує нас це робити?
Тепер нам потрібно летіти на Марс. Ніхто насправді не може пояснити, чому, але ми хочемо це зробити. У сучасних людях є щось дуже особливе. І саме це є викликом — спробувати зрозуміти, що саме. Відповіді поки що немає.
Як ви вважаєте, чи не варто переглянути саме поняття виду, зважаючи на всі схрещування між людьми та неандертальцями?
Я думаю, що не існує такого визначення виду, яке працювало б у всіх випадках. Видоутворення часто є поступовим процесом. А поняття виду — це радше наша потреба класифікувати речі та розкладати їх за категоріями. Це корисно в багатьох ситуаціях, коли нам потрібно описати різноманіття в природі.
Але у випадку людей, неандертальців та інших гомінідів ця дискусія часто втрачає сенс. Ми змішувалися з неандертальцями, і приблизно 2% нашого геному походить від них. Ми це описали, і це цікаво. А називати нас двома різними видами чи ні — мені байдуже. Це радше академічне питання, через яке хвилюються деякі професори. Тому ми зазвичай уникаємо таких дискусій.
А в яких випадках, на вашу думку, таке розрізнення може бути корисним?
Вам потрібно якось описувати біологічне різноманіття й групувати організми. Це може бути корисно. Але я не думаю, що в людській еволюції надто помічним є проведення філософських дискусій про те, що є підвидом, видом тощо. Це лише призводить до академічних суперечок. А іноді згодом виявляється, що йшлося взагалі про дві статі одного виду, які просто трохи відрізнялися за викопними рештками. Тож якщо ми назвемо їх двома видами — ну, що ж.
Ваші відкриття мали багато наслідків. Наприклад, учені з’ясували, що неандертальські гени можуть впливати на наше здоров’я, сприйняття болю та навіть підвищувати ризик тяжкого перебігу COVID-19. Які з цих наслідків стали для вас найбільш несподіваними?
Насамперед мене здивував сам факт того, що ми змішувалися з неандертальцями й що багато з нас досі несуть їхні генетичні варіанти. Але найбільшим шоком стала пандемія. Тоді з’ясувалося, що один із головних генетичних варіантів, який визначає тяжкість перебігу хвороби після зараження вірусом, походить від неандертальців. Це було справді приголомшливо: раптом з’являється новий вірус, і ми бачимо понад мільйон додаткових смертей через неандертальський варіант, який ми досі носимо в собі.
Чи має наукова спільнота якісь теорії, що пояснюють це явище?
Ні. Але очевидно, що цей варіант зʼявився під дією природного добору, і, ймовірно, через інфекційні захворювання. Наприклад, у Східній Азії він практично відсутній. Отже, там щось сприяло його зникненню.
Натомість у Південній Азії частота носійства сягає майже 50%. Це одна з найбільших генетичних відмінностей між цими регіонами світу. Тож очевидно, що тут відбувалося щось важливе, і, найімовірніше, це були інфекційні хвороби.
Ми знаємо, що цей варіант впливає на тяжкість перебігу COVID-19 та сприйнятливість до ВІЛ-інфекції. Але, ймовірно, існували й давніші інфекційні захворювання, які також відіграли свою роль.
На початку вашої книжки «Неандерталець»7 ви описуєте, як зробили це відкриття. Ви розповідаєте, що хотіли перевірити результати за допомогою незалежної наукової групи й самі дуже скептично ставилися до власних висновків. Наскільки важливий для вченого науковий скептицизм стосовно себе?
Думаю, що одна з рис хорошого науковця полягає в тому, щоб бути найсуворішим критиком самого себе. Важливо створювати у своїй групі культуру, де люди максимально критикують одне одного й намагаються знайти все, що може бути неправильним з огляду на сучасний рівень знань.
Тоді, коли ви демонструєте свої результати світу, ви вже перевірили все, про що могли подумати. Це не означає, що ви ніколи не помилитеся. Але на момент публікації ваші висновки мають бути настільки надійними, наскільки це можливо за поточного рівня знань.
Якщо говорити про помилки: яка ваша найбільша наукова невдача і чого вона вас навчила? Адже може скластися враження, що наука — це лише історія про осяяння, момент «еврики», відкриття й успіх.
Ні, зовсім ні. Я часто наводжу такий приклад: мої перші результати секвенування давньої ДНК з мумії були опубліковані,8 а через кілька років стало зрозуміло,9 що це було забруднення — або моєю власною ДНК, або ДНК когось іншого.
На той момент це було найкраще пояснення отриманих результатів: ми справді вважали, що маємо справу зі стародавньою ДНК. Але потім з’явилися нові знання, і ми зрозуміли, що помилялися. Таких прикладів у науці багато.
Що ви думаєте про конкуренцію між різними науковими групами? Наприклад, коли дослідники не розповідають колегам, які працюють над однією темою, про свої результати. Це допомагає науці чи, навпаки, її гальмує?
Я думаю, що певна здорова конкуренція не є чимось поганим. Вона стимулює працювати швидше й ефективніше. Проблеми починаються тоді, коли конкуренція стає надто жорсткою. Тоді можна почати нехтувати якістю заради швидкості або публікувати надто дрібні результати лише для того, щоб випередити інших.
Але й повна відсутність конкурентів у галузі також не є хорошою. Потрібно, щоб інші люди намагалися відтворити твої результати, знаходити помилки або підтверджувати висновки.
Якщо говорити про наукові команди. Ви казали, що ваша Нобелівська премія — це також Нобелівська премія ваших колег10. Чи не здається вам, що Нобелівський комітет мав би перейти від відзначення окремих учених до відзначення команд?
Нобелівська фундація зв’язана заповітом Альфреда Нобеля, де зазначено, що премію можуть ділити максимум три особи. Існують інші нагороди, які можуть вручатися цілим командам. Наприклад, Breakthrough Prize11 можуть присудити всьому колективу CERN, який відкрив певну частинку чи зробив інший великий прорив.
Чому Нобелівська премія не може працювати так само? Це вже інше питання. Існує певна культурна традиція ідеалізувати окремих учених. Частково це виправдано. Іноді — дуже виправдано. Іноді — перебільшено. Але це теж частина людської культури. Так само, як і сама Нобелівська премія.
Чи могли б ви навести приклад, коли таке персональне визнання справді виправдане?
Бувають учені, які справді висувають ідею і самостійно її реалізовують. Я не хочу зараз називати людей, які заслуговують на таке визнання, і тих, які не заслуговують. Але, думаю, ми всі можемо погодитися, що Айнштайн був надзвичайно розумною людиною.
У своїх дослідженнях ви використовуєте міждисциплінарний підхід. Чи вважаєте ви, що саме за таким підходом майбутнє науки — за відкриттями на межі дисциплін?
Якщо вас цікавить отримання ДНК із решток різного віку, вам необхідно працювати з археологами та палеонтологами, які знаходять ці зразки. Потрібно співпрацювати з фахівцями з радіовуглецевого датування. Усе визначається самим науковим питанням. Саме воно диктує, які методи та спеціалісти потрібні. Водночас, безумовно, є питання, для вирішення яких міждисциплінарна співпраця не є необхідною.
Чи важко вам працювати з представниками інших галузей, наприклад, археологами чи палеонтологами?
Ні, я б так не сказав. Навпаки, мені цікаво дізнаватися щось нове про інші сфери знань.
Це ваш перший візит до України? Які ваші враження?
Так, перший. Дуже захопливі. Я тут лише близько 24 годин. Насправді це дуже красиве місто. Я сьогодні відвідав кладовище (поховання військових на Марсовому полі у Львові — ред.). Це мене дуже зворушило. Це справляє сильне емоційне враження.
Чи співпрацювали ви коли-небудь з українськими вченими? Можливо, сьогодні ви зустріли когось, із ким могли б співпрацювати в майбутньому?
Особисто я не працював. Але люди з нашого відділу співпрацювали з українськими науковцями. Зокрема, ми працювали з неандертальськими рештками, а також із матеріалами з Криму, які були отримані ще до початку війни. Тож певна співпраця існувала, хоча й опосередковано.
На вашу думку, що насамперед потрібно зберегти в науці в умовах війни й браку ресурсів?
Це питання мають вирішувати український уряд і українське суспільство. Особисто я схильний вважати, що під час національної кризи найважливішими є нагальні потреби — медицина, технології, оборона та подібні сфери. Саме вони в такий момент мають першочергове значення.
