Шостого червня 1944 року понад 150 тисяч солдатів висадилися у Нормандії. Так війська Британії, США та Канади розпочали операцію «Оверлорд», завдяки якій вдалося захопити південний захід Франції. Уже через кілька тижнів після успішної висадки до узбережжя Франції почали1 прибувати кораблі з 40-кілограмовими коробками, заповненими британськими та американськими книжками й брошурами. Невдовзі вони почали з’являтися у місцевих книгарнях, в руках солдатів, а з переможним просуванням союзників — далі в Європі.
За збройною експансією слідує культурна, а часто ще й передує їй. І література є популярним засобом пропаганди в руках політиків.
«Books are weapons in the war of ideas»
«Книжки — це зброя у війні ідей», — ця фраза стала1 девізом американської Ради щодо книжок у воєнний час (Council on Books in Wartime), створеної у 1942 році. Її організували самі видавці, щоб «пропагувати використання книг для впливу на погляди американського населення щодо Другої світової війни, формування та підтримки жаги до перемоги, викриття справжньої природи ворога, відпочинку та натхнення, а також для пояснення цілей війни та проблем миру».
Рада активно співпрацювала з книжковим відділом Американського офісу інформаційної війни й допомагала не лише поширювати ідеї серед власних громадян та іноземців, а й популяризувати читання, яке на той час ще було2 радше прерогативою еліти через досить високі ціни на більшість книжок (хоча відділ «Pocket Books» — кишенькові книжки — у видавництві Simon & Schuster вже кілька років існував). У лютому 1943 року видавці максимально здешевили2 виготовлення й перевидали чимало класичних текстів, які доти продавали лише у твердих палітурках. Кожну книжку армія США купувала всього за шість центів. Ці книжечки досі називають «виданнями для Збройних сил» (Armed Services Editions). До весни 1945 року за цією програмою надіслали 155 тисяч ящиків книжок. У кожній коробці — 40 книжок, що були такими ж популярними, «як плакати з дівчатами у стилі пін-ап», писав3 один із солдатів у приватному листуванні. Протягом чотирьох років видавці передали4 122 951 031 примірник своїх книг.
Серед них були4 тогочасні «воєнні» новинки: ранні комікси про пригоди Супермена, «Міністерство страху» Ґрема Ґріна — ті, в яких американський політичний порядок денний був досить видимим. Класику теж не оминули: романи ХІХ сторіччя («Мобі Дік», «Пригоди Тома Соєра»), детективи, любовні романи — словом, література на будь-який смак, але без небезпечних ідей. Переважна більшість авторів у цих списках — американці або принаймні англомовні (наприклад, є британець Герберт Веллс, який свого часу, до речі, теж довго й успішно займався пропагандою в Британії).
Були й суперечки щодо публікацїі певних текстів (усі вони проходили відбір, їх також досліджували на тестових читачах). Адже в Раді видавців не уникали, наприклад, книжок про Гітлера чи нацистську Німеччину. Наприклад, американським солдатам вирішили3 дати можливість прочитати книжку «Фюрер: Прихід Гітлера до влади» — біографію нацистського лідера від німецько-єврейського журналіста Конрада Гайдена. Також друкували книжки, які вважалися непристойними в США через сцени сексу (наприклад, «Назавжди Амбер» Кетлін Вінзор). Тестовим читачам такі книжки не припали до душі, але виконавчий комітет Ради ухвалив рішення на користь різноманітнішої літератури.
Хай там як, ідея виявилася надзвичайно вдалою: книжки розліталися по руках читачів. Та чому вона взагалі спала американцям на думку?
«Там, де спалюють книжки, зрештою починають спалювати й людей»
Американська історикиня Моллі Меннінґ стверджує5, що рішення передавати солдатам і цивільним дешеві книжки визрівало не один рік і певною мірою стало відповіддю на дії нацистів на окупованих територіях. Ще в 1933 році на Бебельплаці в Берліні за участі Ґеббельса прихильники націонал-соціалістичної партії Німеччини спалили низку «не німецьких» книжок.
Насамперед під гарячу руку потрапили всі книжки єврейських авторів, а також деяких німців чи австрійців. Наприклад, австрійця єврейського походження Зиґмунда Фройда засудили за фальсифікацію німецької історії та приниження її великих діячів. Німця єврейського походження Еміля Людвіґа критикували за його «літературну негідність і державну зраду Німеччини» (він був біографом видатних німців і змінив німецьке громадянство на швейцарське). Еріха Марію Ремарка засудили за «приниження німецької мови та ідеалів нації». Цю подію транслювали по радіо і записували, щоб згодом зробити фільм.
У бруківку Бебельплац зараз вмурована металева пластина з написом «Там, де спалюють книжки, зрештою починають спалювати й людей».
Тоді ж у Мюнхені студенти місцевого університету винесли близько 100 книжок з навчальної бібліотеки й публічно їх спалили. Натомість у 1935 році «Mein Kampf» Гітлера стала5 обов’язковою для прочитання в Німеччині. Її дарували усім молодятам після одруження й обов’язково вивчали у школі.
Німці готували вагоме літературне підґрунтя для захоплення нових земель. Одним із найуспішніших текстів у Третьому рейху став6 роман Ганса Ґрімма «Народ без простору», опублікований у 1926 році. Його назву почали використовувати як гасло і виправдання плану «Ост» щодо захоплення земель на схід від Німеччини. У ньому Ґрімм підсумовував, що німці програли Першу світову, бо їм було замало простору для життя. У Німеччині до Другої світової продали близько мільйона примірників «Народу без простору».
Водночас під час війни книжки ставали однією з основних «культурних» цілей для німецьких снарядів. Так, у Польщі знищили1 16 мільйонів книжок з наукових і шкільних бібліотек. «Польщу треба перетворити на інтелектуальну пустелю», — заявив голова окупаційної місцевої влади Ганс Франк.
«Лише мистецтво, пов’язане з общиною, переживе кінець світу»
Ці слова виголосив7 Ґеббельс, означуючи цілі німецького театру часів нацизму. Послуговуючись цією тезою, ідеї класиків переінакшували так, щоб вони не суперечили, а краще — підтримували панівну ідеологію. Пропагандисти тоталітарних режимів обирали відомі твори популярних серед населення та потужних авторів, які можна було підлаштувати під логіку цієї ідеології. З фактами з життя письменників вчиняли так само.
Так, наприклад, сталося з Ґете. Міністерство пропаганди Німеччини намагалося виставити його таким собі «протонацистом». А наблизити до цього допомагали найдрібніші деталі. Наприклад, за те, що Ґете не надто любив каву й сигарети, письменника порівнювали8 з Гітлером, який пишався тим, що ніколи не курив. Це слугувало й іншій меті: відвадити німців від цих товарів, які тоді були дефіцитними.
У німецькій директиві 1939 року (до святкування 190-річчя від дня народження Ґете) вказано, що письменника треба було показати «вищим за його роботу», «людину, яка приносить користь своєму народові». Його прагнули зобразити борцем (наводячи як приклад п’єси «Страждання юного Вертера», «Ґьоц фон Берліхінґен»), а роман «Літа науки Вільгельма Мейстера» прочитувати крізь призму боротьби проти неправильного політичного та педагогічного розвитку на початку індустріальної епохи. Водночас наказували уникали словосполучення «Ґете — європеєць» і презентувати його винятково як німця, а також приховувати індивідуалізм у його творах.
Звісно, те саме траплялося з авторами та книжками поза воєнним контекстом. Згадати принаймні «пролетарського» Шевченка, якого радянська пропаганда називала9 «поетом-інтернаціоналістом», поборником «єднання і дружби поневолених народів», захисником усіх трудящих тощо.
Втім до виникнення цих двох тоталітарних режимів держави також проводили масштабні й успішні пропагандистські кампанії із залученням літератури — насамперед у Першу світову війну.
Останній уклін Шерлока Голмса
Другого вересня 1914 року Герберт Веллс, Артур Конан Дойл, Ґілберт Кіт Честертон та ще 22 британські письменники зустрілися за столом у Веллінґтон-Гаузі в Лондоні, колишній будівлі Національної страхової комісії. «Того незабутнього дня у вересні 1914 року сонце світило над нашими заплутаними роздумами так меланхолійно, що я ніколи цього не забуду», — розповідав10 опісля в листі письменник і драматург Ентоні Гоуп. Це одна з небагатьох згадок, які залишилися про ту подію. Адже покликав їх голова британського Бюро військової пропаганди Чарльз Мастермен. Він попросив усіх присутніх допомогти державі в непростій місії — сформувати порядок денний та потрібний імідж солдатів, правління та й загалом країни, яка нещодавно офіційно вступила у Першу світову війну. Письменники — переважно радо — погодилися, адже чимало із них загалом поділяли ідеї, які мали транслювати. Артур Конан Дойл навіть сам намагався11 записатися в армію, хоча йому було вже 55 років.
Публічним результатом зустрічі стала Декларація авторів12 щодо війни, де вони закликали «підтримувати верховенство справедливості між цивілізованими народами» й покласти край мілітаризації Німеччини. А от непублічних результатів було значно більше.
Деяких із письменників спрямували на фронт як журналістів. Так, Конан Дойл і Кіплінґ писали статті про досвід життя солдатів на війні, навмисне приховуючи деякі надто непривабливі реалії окопних боїв, стверджує10 літературознавець Пітер Б’ютенг’юз. Так само наймали письменників, які вже перебували на фронті як військовослужбовці. Книжки та брошури видавали не централізовано, а в багатьох невеличких друкарнях по всій країні, щоб створити враження, ніби це не державне замовлення, а ініціатива «знизу».
Артур Конан Дойл у своїх листах називав пропагандою тільки невеликі брошури, які він видавав під час війни (одна з найвідоміших, до прикладу, «До зброї!13»), хоча часом до неї відносять і оповідання «Його останній уклін» про Шерлока Голмса. У ньому йдеться про німецького шпигуна та контршпіонаж Голмса, а дія відбувається в останні дні перед вступом Британії у війну. Втім це оповідання не було державним замовленням, тож назвати його пропагандою у вузькому сенсі не випадає. До речі, так само як і роман Герберта Веллса «Містер Брітлінґ бачить наскрізь», опублікований у 1916 році, хоча той також безпосередньо торкається британсько-німецьких відносин та війни. Бюро пропаганди цей твір у Веллса не замовляло, однак працювало14 з письменником над перекладами твору.
Веллс теж працював з державою, хоч і не так активно, як Конан Дойл. Співпраця посилилася наприкінці війни, коли Веллінґтон-Гауз з Бюро пропаганди перетворився на Міністерство інформації, а Мастермена звільнили. Приблизно тоді, у 1918 році, Веллс написав Меморандум загальних принципів пропаганди, а згодом очолив напрям пропаганди проти Німеччини.
Саме Веллс написав кілька праць, які означували цілі й методи літературної пропаганди – та й британської пропаганди загалом. «Наша справа — вбивати ідеї. Кінцевою метою цієї війни є пропаганда, знищення одних переконань і створення інших. Саме до цієї пропаганди мають звернутись розумні люди», — стверджував15 він. Веллс зі своєю командою встигав14 багато: від аналізу психологічних наслідків блокади Німеччини до створення карикатур та публікації брошур із закликом до ліберальних німців повалити мілітаризм. Наскільки ефективними були всі ці методи, широкому загалу достеменно не відомо, хоча у самому Міністерстві цей вплив вимірювали.
***
Інформація, яку отримують люди, безперечно, має значення. У ХХ столітті книжки й преса були одними з основних джерел доступу до неї, особливо до повсюдного поширення телебачення. Тому влади багатьох країн боролися за зміну громадської думки на сторінках друкованих видань. Втім навіть зараз, коли, здавалось би, часи змінилися й книжки не є настільки незамінним джерелом інформації, пропаганда в літературі активно працює. Чого лише вартують романи про попаданців, які сотнями щороку друкують в Росії (Скажімо, автор таких книжок Євґеній Щєпєтнов має вже близько 50 творів про попаданців).
Хоча жанр почав активно розвиватися на початку 2000-х, особливої популярності він набув після нападу Росії на Україну в 2014 році. Найчастіше в цих сюжетах людина з сучасності потрапляє у період Другої світової війни або ж навпаки — радянські «герої» Другої світової потрапляють, скажімо, на сучасну Донеччину, хоча не є рідкістю і книжки про часи царату чи Київської Русі. Люди з минулого або майбутнього мають нібито змінити хід історії. Звісно, борються вони зі злими бандерівцями чи, наприклад, намагаються запобігти Революції Гідності. Аналіз цих сюжетів — окрема тема. Проте наразі важливо те, що зараз носії змінилися, але сенс залишився: те, що читає людина в країні, яка воює, відіграє значну роль у формуванні порядку денного і, відповідно, розвитку подій.
