У 1848 році в Австро-Угорщині спалахнула революція, яка стала поштовхом до цілої низки ліберальних реформ, зокрема ліквідування кріпацтва. Того самого року багаторічний парох1 села Мишина на Івано-Франківщині, отець Йосафат Кобринський, видав2 посібник для українських селян «Гній — душа в господарстві», щоб допомогти їм ефективно обробляти землю.
Кобринський був незвичайним духівником. Він умів читати сімома мовами, навчався у Відні, був «завдателем» місцевого деканату і ще до того, як офіційно став священником, у 1842 році видав «Буквар» — книжку, за якою українці, що тоді переважно жили3 в селах, могли навчатися грамоти живою мовою.
А ще в отця Йосафата була мрія4 — започаткувати музей, у якому зберігалися б артефакти народного мистецтва, у яке він раз і назавжди закохався, подорожуючи селами Гуцульщини і Покуття й збираючи етнографічні дані та приклади ужиткового мистецтва.
Шлях до її втілення був тривалим і проліг через створення Народного дому. За кошти від проведення етнографічних виставок 62-річний Кобринський придбав4 земельну ділянку в Коломиї, де «повинна була розміститися велика бурса, в якій 200 бідних хлопців мали би мати притулище і відвідувати школи промислові та ремісничі, а також щоб були у тім “Народнім Домі” розміщені бібліотека і музей».
Такі амбітні плани потребували вкладень, тож отець Йосафат віддавав усі заощадження, спонукав фондувати проєкт місцеву інтелігенцію, а його прибічники збирали пожертви у місцевих громадах, ходячи селами зі скриньками. Через 20 років справа таки зрушила з місця, і в 1902 році відбулося урочисте відкриття будівлі Народного дому. Щоправда, сам Йосафат Кобринський не побачив цієї події: він помер за рік до остаточного утвердження проєкту свого життя.
Проте його двоюрідний племінник Володимир, який працював у залізничному відомстві, не залишив справу без нагляду і завершив формування музейної колекції. «Оглядаючи докладно музеї в Женеві, Марселі, Парижі, Відні, Будапешті, Бухаресті, Констанці та по більших містах Польщі, я подивляв твори великих і образованих геніїв, але то були окремі одиниці тих народів. Оглядаючи однак нашу українську культуру, захоплююсь мистецтвом не одиниць, а цілої маси українського народу… Тільки в музеї пізнається вартість свого народу… Тому і в нашому музеї бачимо, що, мимо вікового поневолення та страшного гніту і кріпацтва, не закріпощено вродженої культури українського народу», — казав він4. У 1926 році завдяки його зусиллям, попри міжвоєнні виклики і бездержавність, почала формуватися музейна колекція, а в 1934-му офіційно постав Український народний музей «Гуцульщина». Сам Володимир Кобринський зібрав5 для нього близько 300 експонатів.
Сьогодні це — Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського, філією якого є Музей писанкового розпису, де зберігаються одні з найкрихкіших артефактів української народної культури — колекція з понад 12 тисяч писанок та декоративних яєць з усієї України та 37 країн світу. Проте так було не завжди.
«Виводить мама дивним писачком,
по білому яйці воскові взори…»
Наукові співробітники збирали писанкову колекцію у виїзних експедиціях з самого початку формування музею. Проте вони були радше допоміжним фондом через проблеми зі збереженням, пояснює завідувачка Музею писанкового розпису Оксана Ясінська. Сьогодні з писанок зазвичай вилучають жовток і білок, проте традиційно їх створювали на «повних» яйцях, адже саме таку писанку потрібно освячувати на Великдень. Вміст яйця легко псується і гниє, а разом з ним нищиться й артефакт. Тож потрібно було знайти спосіб, яким одночасно можна було б вилучити «нутрощі» писанки, водночас не пошкодивши узори.
«Фахівці шукали різні способи продовжити життя писанки: робили два отвори і засипали тирсою, заливали гарячий віск, мило. Але найкращий і найдієвіший спосіб консервації і реставрації писанки винайшли наукові співробітники Коломийського музею “Гуцульщина” — багаторічний охоронець музейних фондів Любомир Кречковський і лаборантка Марія Боледзюк. Суть цього методу полягає в тому, що написану писанку розбивають по найвипуклішій її частині, “екватору”, тупою частиною скальпеля чи ножа легеньким постукуванням. Досвідчений реставратор має відчуття, коли треба відкрити ці дві частинки.
Після цього потрібно забрати весь вміст: білок, жовток і плівочку під шкаралупою, бо вона має здатність підгнивати, може вбирати вологу і спричинити пошкодження. Далі потрібно спиртом дезінфікувати внутрішні порожнини. І тоді — відомий всім метод папʼє-маше: клаптики газетного волокнистого паперу, клей ПВА. Одну частинку обклеюють, не доходячи до країв, іншу — з невеликими виступами (5-10 міліметрів) й по орнаменту, як розбилась писанка, склеюють докупи. Після цього писанка сохне 2–3 тижні й вже не розібʼється», — пояснює Оксана Ясінська.
Тільки після винайдення цього методу в музеї почали формувати повноцінну писанкову колекцію, і в 1987 році на її основі постав Музей писанкового розпису. Спершу — в приміщенні6 церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці, архітектурній пам’ятці XVI століття. А згодом, у 2000 році, для неї спорудили нову будівлю — славнозвісну «найвищу у світі писанку» висотою 13 метрів.
Усі писанки, які потрапляють до музею, вже пройшли шлях реставрації. «Якщо писанка зроблена технікою травлення в оцтовому розчині, то стінки яйця виснажені, і цю писанку дуже складно розбити, бо вона може розсипатися. Тільки після консервації писанки потрапляють до музейної колекції», — додає пані Оксана. Проте сьогодні реставрація писанки — дуже нішева справа: є лише кілька майстрів, які мають такі навички.
«...Мандрує писанка по мисочках,
із цибулиним золотим узваром,
з настоями на травах і корі,
на веснянім і на осіннім зіллі –
і писанка оранжево горить
у філіграннім сплеті ліній…»
Зовнішньо ж писанки чи узори на них не відновлюють: це — авторська робота майстра, у яку не втручаються. Яскравість і довговічність кольору залежать насамперед від типу барвника й виробника, пояснює Оксана Ясінська.
Щоб зберегти колір якомога довше, в музеї використовують лише штучне освітлення, уникаючи сонячних променів. У приміщеннях, де експонується колекція, немає вікон. Хоча під час будівництва їх заклали, згодом природного освітлення позбулися. Тепер це також дозволяє підтримувати температурний режим і уникати зайвої вологи.
Традиційно у писанкарстві застосовували7 натуральні барвники з рослин, які можна було знайти на конкретній території. Саме тому на давніших писанках так часто натрапляють на жовтий колір. Його досягали завдяки лушпинню цибулі, весняним квітам. Зелений колір давали ягоди чорниці й дикої бузини, листя берези, мох; коричневий — густий відвар з бруньок вільхи, листя кінського каштана чи волоського горіха; чорний — кора вільхи й листя чорноклена.