Відчуття присутності. Чи доступні міста для людей із порушенням зору?

Наша прогулянка розпочалася ще в музеї, а вже за кілька метрів від нього ми стикнулися з кількома хаотично припаркованими автівками на подвір’ї.

— Знаєте, що гірше за неправильно припарковані машини? — запитує Тетяна.

— Самокати?

— Абсолютно точно. Адже їх зазвичай не відчутно тростиною, й часом усвідомлення, що це самокат, приходить, вже коли через нього перечепилася.

Про біду із самокатами згадувала не лише Тетяна. Ярослав, який також працює гідом у музеї, під час нашої розмови розповів, що для нього самокати на тротуарах — це велика проблема: «Вони часто просто стоять посеред тротуару. Як на мене, по-перше, це невихованість, і по-друге, тротуар — для пішоходів, там мають ходити люди. Інших об'єктів не повинно бути. Ні машин, ні самокатів, ні кіосків».  

Обійшовши чергову машину, ми з Тетяною зупинилися, аби на кам’яній стіні знайти наш орієнтир — табличку зі шрифтом Брайля. Трішки пошуків — і під моїми пальцями м’які об’ємні горошини сповістили, що я недалеко від музею «Третя після опівночі». Я не знаю шрифту Брайля, але Тетяна допомогла мені прочитати напис.

— Якби я не знала, що табличка тут є, то й не шукала б її на цій стіні, — говорить Тетяна, — це загалом проблема: таблички зі шрифтом Брайля не завжди розміщують правильно. І хоч вони є, але ти банально не можеш їх знайти.

Саме тому існують правила: встановлювати таблички зі шрифтом Брайля варто¹ праворуч від входу, зі сторони ручки дверей, на висоті 1,2–1,5 метра.

— Якщо прикріпити табличку зліва чи на самі двері, то це просто небезпечно, адже поки ти будеш читати, хтось може захотіти вийти, — пояснює вона.

Важливо також, щоб таблички не мали гострих кутів, а тактильні символи були розташовані зліва направо.

Співзасновниця музею «Третя після опівночі» Аліна Марненко під час інтерв’ю розповіла, що виробники табличок зі шрифтом Брайля часто самі ним не володіють або просто його не читають. Через це в місті можна зустріти чимало табличок із помилками. На деяких бракує частин слів, шрифт віддзеркалений і його неможливо прочитати, або ж розмір символів некоректний: «І це я ще не кажу про випадки, коли шрифт роблять пласким або друкують під склом. Навіть попри те, що в нас існують Державні будівельні норми² й чіткі правила, їх часто не дотримуються. Чому це важливо? Бо зараз ми відбудовуємо міста, і дуже круто, що ми зрозуміли: робити їх потрібно одразу з урахуванням принципів доступності. Величезні ресурси нині витрачаються на те, щоб забезпечити, наприклад, тактильну навігацію, але часом це лише викинуті на вітер гроші, адже нею неможливо користуватися».

Інна, також незряча гідеса музею, зазначила, що нині справді багато роблять, аби міста ставали доступнішими, але, на жаль, справжні потреби людей з порушенням зору не завжди враховують. «Для нас роблять без нас, — каже Інна. — Приходять і кажуть: “Вам так зручно, ми це зробили — користуйтеся”. Але часто буває, що це насправді нам зовсім не підходить і навіть може становити небезпеку».

Одним із таких прикладів є некоректне озвучування світлофорів. Скажімо, у 2023 році на пішохідному переході у Житомирі встановили³ світлофор зі звуковим супроводом. Коли вмикається зелений, звучить мелодія пісні «Ой у лузі червона калина». Але проблема в тому, що мелодія доволі популярна, тож може грати у когось в машині, на колонці чи стояти на дзвінку, а людина з порушенням зору сприйме це як знак переходити дорогу.

Аліна також згадує, що часом на дорогах встановлюють тактильну плитку, яка не підходить для використання на вулиці, або це роблять некоректно: «Наприклад, коли плитка відходить від асфальту по краях, то вона не лише не виконує свою роль навігації, а й стає небезпечною».

Нам із Тетяною пощастило, адже на території поблизу музею тактильна плитка встановлена правильно, а переходи невеликі й, користуючись правилом підняття білої тростини, ми швидко перейшли дорогу, опинившись біля Київського велотреку. Тут за теплої погоди завжди людно — і сьогодні не виняток. Хтось грався з дітьми, хтось вигулював собак, інші просто неквапливо прогулювалися доріжками.

— Мені некомфортно, коли так багато людей, — кажу я Тетяні.

— Але до них завжди можна звернутися по допомогу. Нам, до речі, запропонували допомогти майже одразу після виходу з музею. Це дуже круто. Я завжди погоджуюся, коли не зла чи засмучена. Адже так більше шансів, що потім люди допоможуть іншим, кому це буде більш потрібно. Одного разу мене проводили в районі, який я добре знаю. І в якийсь момент я сама запропонувала супроводжуючому показати коротший шлях, — усміхається Тетяна.

— А буває так, що допомагають не зовсім коректно?
— Буває. Якось, наприклад, я стояла на зупинці, чекала на подругу, а бабуся взяла й потягнула мене в автобус. Вона була впевнена, що це мій, хоча я взагалі не збиралася нікуди їхати.

Насправді це досить просте, але таке важливе правило — завжди запитувати, перш ніж допомагати. Брати людину за руку без дозволу й вести її в невідомому, хоч і, на вашу думку, правильному напрямку — погана ідея.

Про ще одну помилку людей, які хочуть допомогти, згадала під час нашої розмови Інна: «Коли люди підходять, то часто просто неправильно беруть за руку, стискаючи її двома пальцями. І це як мінімум боляче». 

За правилами супроводу⁴ незряча людина має самостійно триматися за вашу руку трохи вище за лікоть. Ви йдете на крок попереду і допомагаєте орієнтуватися. У дорозі важливо попереджати про всі перешкоди: ями, стовпи, гілки над головою чи людей поруч. Якщо на шляху щось заважає, краще обвести людину навколо перешкоди або попросити пригнутися. Тягнути за руку не потрібно — пояснюйте все словами.

На практиці це не так складно, як може здатися. Під час нашої прогулянки мене супроводжувала Тетяна: вона вчасно попереджала про обмежувачі для паркування, бордюри та сходи. 

Ось, до речі, і перші сходи — вони ведуть нас до маленької бронзової скульптури велосипедиста, встановленої поблизу велотреку в межах історичного проєкту «Шукай»⁵.

Ця ініціатива цікава тим, що розповідає історію Києва і людям, які не можуть побачити, проте здатні дослідити на дотик. Хоча, як пояснює Ярослав, 3D-моделювання фігурок не ідеальне. До того ж у Києві майже немає 3D-копій пам’яток, церков, костелів, музеїв, башт або пам’ятників для незрячих: «У цьому сенсі Львів дуже непогано розвинений, в Ужгороді також більше таких моделей, а ось Києву в цьому плані ще рости й рости».

Хоча ще у 2018 році на сайті КМДА⁶ повідомили, що для людей з порушеннями зору встановлять 3D-моделі зменшених відомих історико-архітектурних споруд Києва, а у 2020 році⁷ біля Національного заповідника «Софія Київська» дійсно з’явилася зменшена копія Софійського собору, здається, що на цьому проєкт і зупинився.

У Львові ж першу бронзову копію будівлі створили ще у 2016 році. Це була копія міської Ратуші на площі Ринок. У 2017 році на площі святого Юра відтворили вже наступну пам’ятку — Святоюрський комплекс у мініатюрі. У 2018 з’явилася мінікопія пам’ятника⁸ Тарасу Шевченку, а у 2020 — Львівського національного академічного театру опери та балету⁹.

Юрист гарячої лінії організації Fight For Right Ярослав Бочко, який також має порушення зору, розповідає, що під час подорожей за кордон доволі часто біля входу до історичних будівель можна знайти їхні мініатюрні копії. «В Італії я відвідував один із музеїв, де були рельєфні копії гравюр і картин. Нам видали білі рукавички й дозволили в супроводі екскурсовода торкатися творів. Це серйозний елемент доступності, який справді допомагає відчути настрій митця й зрозуміти, що митець хотів передати своєю роботою», — ділиться Ярослав.

А де в Україні можна «доторкнутися» до мистецтва? 

У Харківському художньому музеї¹⁰, де для експозиції підготували об’ємні копії картин, створені скульпторкою Тетяною Альбіцькою-Костомаровою. У Львові та Києві — в Музеї у темряві «Третя після опівночі». Крім постійної експозиції, музей має мандрівну виставку «Живопис на дотик»¹¹, яка подорожує різними містами України. Тут представлені всесвітньо відомі картини у двох версіях: тактильна — виконана за допомогою 3D-друку — та кольорова, надрукована на полотні.

На жаль, знайти більше подібних ініціатив мені не вдалося. Проте, як зазначає Аліна Марненко, нині багато організацій контактують із командою музею, розуміючи, що їм треба змінюватись: «До нас звертаються музеї, галереї, тому що вони намагаються адаптувати експозиції і простори зокрема для незрячих людей».

Яка нині ситуація з іншими культурними продуктами: кіно, театром чи книжками?

Однією з перших ініціатив в Україні з доступності відеоконтенту для незрячих став проєкт Fight For Right¹² «Доступне кіно». «Як результат, був розроблений Earcatch¹³ — перший застосунок в Україні, за допомогою якого можна було користуватись послугою аудіодескрипції в кінотеатрах», — розповідає Ярослав Бочко.

Він ділиться, що був одним із перших, кому вдалося потестувати цю технологію: «Я був вражений, наскільки це зручно, наскільки це змінює уявлення людини з порушенням зору про кінематограф, про можливість сприйняття художніх образів». Нині, крім Earcatch, можна також скористатися такими застосунками, як Movie Reading¹⁴ та Greta¹⁵. 

А якщо щодо театрів? Хоч аудіодескрипція тут менш поширена, ніж у кіно, але Інна ділиться, що нині починає¹⁶ з’являтися дедалі частіше. Проте для цього варто завчасно попередити про таку необхідність. «Я була на одному з таких тестувань. Це досить зручно, тому що є спеціальний навушник, й одним вухом можна чути виставу, а іншим — аудіодескрипцію», — ділиться досвідом Інна.

Якщо театр лише починає відкриватися для незрячих глядачів, то література вже давно знайшла різні формати доступності, й з розвитком технологій незряча людина може прочитати безліч книжок. Аудіокнижки, мобільні застосунки, які озвучують текст або відтворюють звукову версію з фотографії сторінки, книги, надруковані шрифтом Брайля, чи електронні книги, доступні через Брайлівський дисплей¹⁷ — кожен може обрати комфортний варіант для себе. Але для поціновувачів паперових книжок складнощів може бути багато.

— Я не люблю аудіокниги, — говорить мені Тетяна, коли ми присіли за столиком у парку, аби випити чаю — я частіше користуюся машинним озвучуванням книг, адже так у своїй уяві я можу сама розставити потрібні акценти. 

— А як щодо книжок шрифтом Брайля? 

— Їх дуже мало й вони доволі вартісні. Витратити на книгу кілька тисяч… А якщо вона не сподобається?

Книжки шрифтом Брайля дорогі у виробництві, вони рідко трапляються в книгарнях і зазвичай з’являються задовго після публікації плоскодрукованої версії. Водночас існують ініціативи, що працюють над їх створенням. Наприклад, видавництво «Антологія»¹⁸ та Braille Studio¹⁹. У Braille Studio книжки шрифтом Брайля можна замовити безкоштовно або знайти в бібліотеках. Видавництво «Антологія» в межах проєкту «Невидимі сторінки»²⁰ також наповнює бібліотеки новими книжками, а крім того, співпрацює із центрами реабілітації для незрячих, наприклад, «Трініті Хаб», і надає свої видання відвідувачам безкоштовно. 

Як у «Трініті Хаб» реабілітують людей із порушенням зору

Проте наявних потужностей усе ще недостатньо, аби забезпечити всіх, хто цього потребує. «Якщо ми говоримо про друковану літературу, то в першу чергу йдеться про серйозні проблеми з навчальною літературою для школярів і студентів з порушенням зору», — розповідає юрист організації Fight For Right Ярослав.

Саме шрифт Брайля допомагає²¹ дітям із порушеннями зору значно ефективніше опановувати граматику та пунктуацію. Проте, як зазначає¹⁹ Fight For Right на своєму сайті, нині фонди шкільних бібліотек в Україні забезпечені підручниками шрифтом Брайля лише на 15–40%. 

Для студентів також особливо важливо мати альтернативу плоскодрукованим підручникам, аби їхнє навчання було таким самим доступним, як і для зрячих студентів. 

— На кого ви навчалися, якщо не секрет? — запитую я в Тетяни, коли наша прогулянка вже підійшла до кінця.

— На журналістку.

— То ми колеги, виходить, — з усмішкою відповідаю я. 

Після цього ми попрощалися, а я, повертаючись додому, вже по-іншому сприймала звичний маршрут. Усі неправильно припарковані самокати, велосипеди та машини хотілося переставити, літні тераси на тротуарах — перенести, а незакріплені люки — полагодити. Вони більше не видавалися дрібницями.