«Тактильна плитка, яку ви бачите в Києві, не має жодного сенсу для людини, що не вміє нею користуватися», — каже реабілітолог та Євгеній Свєт. У нашій розмові він не раз повертався до думки про те, що багато людей з порушенням зору не отримують фахової реабілітації. Але знання , вміння користуватися білою тростиною та орієнтуватися у просторі не з’являються нізвідки.
Аби дізнатися, як реабілітують людей із порушенням зору, ми завітали в «Трініті Хаб» — центр, у якому надають комплексну програму реабілітації та соціалізації.
«Трініті Хаб» розташований в одному з районів Києва, де, крім самого центру й тактильної плитки навколо нього, простір важко назвати безбар’єрним. Шукаючи центр, я намагалася зрозуміти, чому саме це місце обрали для будівництва.
На це питання пізніше відповіла керівниця комунікацій хабу Наталія Бовтрук. Таке розміщення дозволяє клієнтам центру користуватися послугами партнерського до хабу кінно-спортивного центру, розташованого поруч: «Зал відвідують не всі, а ось дуже любить абсолютна більшість наших клієнтів».
Крім того, Хаб за потреби надає транспорт для відвідувачів центру та паралельно веде перемовини щодо адаптації простору поблизу найближчої станції метро. Зокрема, нині з’явилася зупинка міського транспорту поблизу «Трініті Хаб». І сам центр, звісно, облаштований так, аби бути максимально безбар’єрним: широкі коридори, пандуси, продубльований шрифтом Брайля текст та адаптовані вбиральні.
Перша кімната, у яку ми зайшли з Наталею, — невелика бібліотека з книжками шрифтом Брайля для дітей та дорослих. Є й видання, які адаптовані для спільного читання зрячого та людини, яка має порушення зору. Зазвичай їх використовують для навчання.
Книжки центр отримує здебільшого від партнера — видавництва «Антологія». Це і твори української літератури (скажімо, «Місто» Валер’яна Підмогильного та «Тигролови» Івана Багряного), і бестселери зарубіжної (зокрема серія книг про Гаррі Поттера від Джоан Ролінґ та казка «Аліса в Дивокраї» Льюїса Керрола).
Навчання орієнтуванню в просторі та мобільності
Орієнтуванню та мобільності фахівці навчають зокрема на подвір’ї центру. Утім тифлопедагог та реабілітолог Євгеній Свєт зазначає, що простір довкола «Трініті Хаб» не найкраще надається для цього: «Простір має бути безпечний. Мінус цієї території — у тому, що тут я не можу працювати з клієнтом так, аби поряд не було машин. Тобто має бути додатковий простір, де людину ніщо не налякає».
Саме тому для роботи з клієнтами Євгеній зазвичай використовує територію Київської школи-інтернату №5, де навчаються діти з порушеннями зору. При цьому він наголошує: доступність навколишнього середовища починається саме з навченості клієнта в орієнтуванні: «Незряча людина може без сторонньої допомоги пересуватися будь-де. Безбар’єрний простір, безумовно, потрібен, але реально орієнтуватися і в необлаштованому просторі».
На його думку, місце реабілітації, наявна матеріально-технічна база, різні види локацій для занять — це дійсно важлива умова для якісної та продуктивної реабілітації, але не менш принциповим є час: «Абсолютна більшість реабілітаційних програм в Україні на сьогодні обмежені в часі. Зазвичай один термін реабілітації — це 2–3 тижні. Але реабілітація має відбуватися до повної реабілітованості клієнта», — і для кожного цей час різний.
Євгеній наголошує: якщо за виділений цією програмою термін клієнт не встигне здобути потрібну навичку, то це може становити серйозний ризик, адже просторове орієнтування — це насамперед безпека людини.
Психологічна реабілітація
Наталія Медвєдєва психологиня, керівниця відділу психологічної допомоги «Трініті хаб»
Психологи, психотерапевти — це невіддільна частина мультидисциплінарної реабілітаційної команди1. Вони допомагають відновити ментальне здоров’я людини, працюють з мотивацією та впливають на результат роботи з іншими фахівцями.
Так, наприклад, під час нашої розмови Євгеній наголосив, що існують труднощі в роботі з дорослими пацієнтами, й саме психолог може допомогти успішній співпраці реабілітолога та клієнта. «Доросла людина вже має свій життєвий досвід, а тут втратила з тієї чи іншої причини зір. Тепер вона має виконувати якісь забаганки сторонньої людини. Це не навчальний заклад, не університет, не школа, але якщо людина не буде виконувати те, що їй важливо відновити, то не буде реабілітації. Це багатоденна, багатомісячна чи навіть багаторічна партнерська співпраця клієнта й реабілітолога», — зазначає Євгеній.
Робота з військовими
«Проблеми війни — це комбіновані порушення», — зазначив Євгеній. Він розповів, що крім втрати зору, військові можуть мати ще й посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), але «психологів, які вміють працювати з людьми, що мають порушення зору та ПТСР, — одиниці на всю країну».
Про психологічний аспект у роботі з військовими згадала і тифлопедагогиня та реабілітологиня Галина Кушнір: «Дуже часто військові розповідають про себе, про своє поранення. І це теж треба вміти сприйняти, відповісти».
Порушення зору можуть поєднуватися і з втратою слуху, контузіями чи ампутаціями кінцівок. «Клієнтів з такими комбінованими травмами в нас вже є декілька. Скажімо, мій останній клієнт втратив дві верхні кінцівки, одну нижню кінцівку, а також зір і має порушення слуху», — ділиться Євгеній.
До повномасштабного вторгнення у фахівців з реабілітації не було такого значного досвіду роботи з комбінованими травмами. Євгеній згадує, що тоді для нього найбільшим викликом був пацієнт із втратою зору та перенесеним інсультом. А такі випадки вимагають додаткових навичок, по набуття яких спершу зверталися до іноземних колег.
За словами Євгенія, колеги ділилися інформацією про протези та біотехнології, але з клієнтом треба було працювати одразу. «І тоді ми разом з клієнтом почали вигадувати ті чи інші техніки», — ділиться реабілітолог. Він також зауважив, що велику роль у їхній успішній роботі зіграв сам клієнт: «У клієнта була і залишається мотивація. Без нього не було б успішної реабілітації».
«Повернути здатність робити те, що любиш»: хто такі ерготерапевти
Про труднощі роботи з людьми, які мають комбіновані порушення, розповіла й Галина Кушнір, яка займається з клієнтами в ергокімнаті. Насправді це кілька кімнат, які радше нагадують невелику квартирку, де клієнти центру можуть навчитися, наприклад, готувати, прати чи безпечно приймати душ. Тут усе облаштовано для людей з порушенням зору: плита, яка надає підказки, пристрій, який говорить, коли закипіла вода в каструлі, або за допомогою якого можна налити повну чашку холодної чи гарячої води. Подібних дрібниць багато.
«Якщо людина має когнітивні порушення, тоді все дуже індивідуально. Є люди, які, наприклад, не розмовляють. І тоді ми не можемо просто сісти й за годинку провести базову діагностику, з’ясувати, що людині потрібно, а що ні, а потім починати будувати план і за ним працювати. У такій ситуації ми повинні поступово в процесі занять знаходити шляхи, бачити, що людина може зробити самостійно, а що — ні», — ділиться Галина.
Робота з рідними
Галина Кушнір також розповіла, що спеціалісти спілкуються з близькими пацієнтів: «Тому що простір для незрячої людини повинен бути правильно організованим. Інакше людина не відчуватиме себе в безпеці навіть удома. Якщо вона знає, що може поворухнутися і щось скинути, розбити, зачепити, вдаритись, тоді вона просто сяде в себе на ліжку чи на стільці й буде сидіти».
А якщо реабілітацію проводять з дітьми, то батьків запрошують на заняття, аби пояснити все необхідне: «Доросла людина може своїм рідним передати й пояснити, як організувати для неї простір, а дитина цього не зробить».
Усе це вкотре нагадує, що реабілітація — комплексний2 та довготривалий процес. А ефективною вона може бути лише за наявності мультидисциплінарної команди, вмотивованості всіх учасників процесу та достатніх ресурсів.
Труднощі в галузі
Як зазначив Євгеній, реабілітація людей з порушенням зору — це одне з найпроблемніших питань в Україні у галузі, тому що фахівців обмаль. Галина ж розповіла, що труднощі є з усіма напрямками реабілітації.
Проте обидва тифлопедагоги погодилися, що, на жаль, саме війна, з одного боку, підсвітила проблеми реабілітації в Україні, а з іншого, стала каталізатором для її розвитку. Нині саме українські фахівці отримують досвід, який зможуть передати іноземним колегам. «Два місяці тому я мав розмову з центром реабілітації ветеранів Великобританії, і вони зазначили, що з тими випадками, які у своїй практиці маємо ми, вони ніколи не стикалися. Що це вже ми маємо їх вчити, а не вони нас. Тож як би це погано не звучало, але завдяки війні напрям реабілітації порушення зору нарешті рушиться», — говорить Євгеній.
