Олімпіада, її контроверсійне відкриття і особливо — «Бенкет богів»/«Таємна вечеря» не залишили нікого байдужими. Настільки, що під офіційним відео, викладеним на ютубі вимкнули «лайки» та почистили низку коментарів. Утім, навіть ті коментарі, які залишились демонструють, що не тільки «консервативні українці» не оцінили сценографії організаторів Олімпіади. Пропоную усе ж розібратися із загальним задумом, суперечливим бенкетом і ключовими аргументами «за» і «проти».
Вочевидь, головною ідеєю відкриття було занурити глядачів у історичний і культурний французький контекст. Прапор з диму, Марія Антуанетта, яка тримає свою голову (що до того ж співає), корабель, що пливе Сеною (алюзія на девіз Парижу «Пливе, але не тоне»), Маріанна, виступ Леді Ґаґи в стилі «Мулен Руж», виконання пісні Едіт Піаф уродженкою Квебеку Селін Діон, навіть міньойни як творіння французької за походженням студії анімації Illuminations — усе це зрозумілі послання, що не виходять за межі традиційних відкриттів і легко зчитуються глядачами.
Утім, усі інші частини відкриття викликали низку питань. Залишивши за рамками танці та співи на теми, не пов’язані з Іграми, перейдемо до того самого бенкету, який нам продемонстрували наприкінці другої години трансляції.
«Бенкет богів» чи «Таємна вечеря»? Чи просто екстравагантний показ мод від молодих французький дизайнерів? Адже, як справедливо зауважили численні коментатори, це був не просто стіл, але подіум, і значну частину часу перформанс на бенкет не скидався.
Першим вагомим аргументом видається пояснення/виправдання від організаторів: мовляв, глядачі все неправильно зрозуміли, і це зовсім не нова «Таємна вечеря» да Вінчі, а «Бенкет богів» нідерландського майстра доби бароко Яна Харменса ван Бейлерта з музею у Діжоні. Для багатьох це зняло всі питання: вони ж самі сказали, яким був задум.
«Бенкет богів» Яна Харменса
Утім, з візуальним мистецтвом все працює не настільки прямолінійно. Як справедливо зауважив Леонід Горобець1, ви не можете просто одягти свастику на Олімпіаду та апелювати до солярної символіки давньої Індії. Кожен образ має своє додаткове навантаження, адже, на відміну від людей, твори мистецтва мають особисту присутність у культурі кожної доби. І залежно від доби характер цієї присутності може змінюватися. Хто з глядачів згадає маловідому картину нідерландського художника? Одиниці. Зате мільйони впізнають фреску Леонардо, яка має максимальну присутність у популярній культурі. Ба більше, сам Ян ван Бейлерт, найімовірніше, був знайомий із фрескою да Вінчі принаймні у форматі гравюри. І ніщо б не завадило йому запозичити композицію для набагато менш популярного в іконографії ранньомодерного мистецтва сюжету «Бенкет богів». Тоді паризький «бенкет» 2024 року стає імітацією імітації.
Іншим аргументом проти «леонардівської інтерпретації» було те, що не всі чоловіки, які сидять за столом, є алюзією на «Таємну вечерю». Утім, як писав історик мистецтва Ервін Панофськи, у сприйнятті візуальної пам’ятки ми проходимо три рівні інтерпретації: формальний, іконографічний та іконологічний2. Перший, формальний рівень позначав первинне осягенння образу. Наприклад, з «Таємною вечерею» це «тринадцять чоловіків сидять за одним довгим столом». Можна ще уточнювати, що один із них відділений композиційно у центрі, щоб наш погляд не міг ковзати картиною чи фрескою, не повертаючись постійно до нього. На іконографічному рівні ми вже впізнаємо «Таємну вечерю», а на іконологічному будемо з’ясовувати соціальний та культурний контексти, вплив орієнтації Леонардо, нетерплячий характером замовника (можливим прототипом Юди) тощо.
Отже, коли оператор фіксує кадр на тому, що виглядає, як бенкетний стіл (згадайте слова коментаторки, коли тільки навели камеру: «Keep an eye on the banquet table if it is indeed what it is»), за яким у характерних групах сидять драґ-квінз, ми одразу фіксуємо знайомі патерни: це ж «Таємна вечеря»! Тому це не натягування умовної сови на глобус, а реакція на знайому форму, перший ступінь аналізу твору мистецтва.
На аргумент «організатори ж пояснили» варто зауважити, що, хоч би як нам хотілося, але пам’ятки не мають одного визначеного глибинного сенсу («intrinsic meaning»). Тобто для інтерпретації єдиний сенс, який закладав митець (чи в нашому випадку — організатори), не є принципово важливим. Кожний образ має шари змісту, які спрацьовують для різних людей з різним бекґраундом.
Наступне заперечення на критику — це релевантність сцени «Бенкету богів» для Олімпіади. Мовляв, боги-олімпійці бенкетують перед Олімпіадою у компанії Вакха/Діоніса — що може бути природніше? Навіть якщо ми відкинемо порушення логіки загальної програми, пов’язаної з французькою історією, то й тут не все сходиться. По-перше, Діоніс — не «олімпієць», він є хтонічним божеством поряд з Аїдом, Персефоною та Деметрою3. Його містерії передбачали вживання наркотиків, нестримні святкування, екстатичні танці, досягнення «божественного божевілля», тобто трансу. Це зовсім не про мир, якого завжди мали дотримуватися грецькі міста-учасники Олімпійських ігор у цей час. Це про помирання, відновлення, екстази і ексцеси, що є протилежним духу богів-олімпійців. Що більше читаєш про діонісійські містерії, то більше запитуєш себе: чи справді діонісійська екстатика з алкоголем і наркотиками має бути актуальною для відкриття Ігор?
Позитивним кейсом органічної інтеграції античної історії у відкриття Олімпіади є грецький перформанс, з якого розпочались Олімпійські ігри в Афінах у 2004 році4. Актори й акторки відвторили тисячолітній розвиток мистецтва Давньої Греції — від Крито-Мінойської цивілізації до часів класики, зародження античних Олімпійських ігор у 776 році до н.е. та вагітної жінки, вочевидь, Діви Марії, чий образ позначає кінець античного світу, яка стає центром уваги під спів Марії Каллас.
Олімпіада не була винятково світським заходом у добу Античності. Ба більше, даремно ми відокремлюємо сакральне і секулярне в житті Давньої Греції, думаючи, що їхній світ нагадував наш з його ідейною та релігійною поляризацією. Те, що в Греції тоді панував політеїзм, зовсім не означає, що греки були світськими людьми. Ігри проводили на честь Зевса, очільника Олімпу. Присвячений йому храм у місті Олімпія відомий тепер втраченою гігантською статуєю самого громовержця. До цього храму атлети приносили дари до, під час і після ігор. На честь Зевса ж заколювали 100 биків посеред ігор5. Змагатися в іграх могли вільні греки з міст-полісів, розкиданих по всьому середземноморському та чорноморському узбережжі.
Кожний атлет за перемогу в Олімпійських іграх отримував золотий вінець, і на його честь у бронзі відливали статую. На жаль, їх до нас дійшло вкрай мало, однак ви можете поглянути на Дельфійського візничого (остання чверть V століття до н.е.) — статую, виготовлену на честь перемоги або в Олімпійських, або в Піфійських іграх (їх проводили на честь Аполлона) як приклад таких ex voto (вотивних предметів). Саме так, ці скульптури не були для прославлення людини, це був дар богам за перемогу.
Тому якщо організатори паризької Олімпіади хотіли нагадати про античну її сторінку, то чому в цьому «бенкеті» відсутній Зевс, на честь якого проводили ігри? Замість нього в центрі сидять Аполлон/Геліос та чомусь синій Діоніс, якого там не мало би бути. Чому немає репрезентації атлетів, адже, зрештою, ігри саме для них? На цьому відкритті не вистачило саме спорту, із сакральним контекстом чи без, який би мав бути логічним центром.
Натомість організатори Олімпіади створили свою варіацію на тему «Таємної вечері», хоч би скільки вони наводили випадкову картину з музею в Діжоні. Чи був це вдалий перформанс? З точки зору відгуку аудиторії — однозначно ні. Звісно, звучали голоси на підтримку, однак вимкнені «лайки» під відео трансляції дуже красномовні. Християни і мусульмани образились за пародіювання «Таємної вечері», греки (і не тільки вони) — за травестування ідеї Ігор і перетворення відкриття на кітч.
Що б можна було зробити інакше? Наприклад, залишитися вірними провідній ідеї відтворення ключових образів французької історії. Чому б не зробити перформанс із «Свободою, що веде народ»? Чи, повертаюсь у часі, з кельтами? Астерікс та Обелікс також є пародійними та впізнаваними образами. Врешті, завжди є Наполеон, чия присутність у популярній культурі є водночас серйозною та іронічною і надає великий простір для фантазії. Що й казати про Короля-Сонце.
Ніхто не зможе заперечити, що відкриття Ігр XXXIII Олімпіади залишилось у пам’яті мільйонів людей. Проте важко не помітити, що його обговорення вийшло далеко за межі спортивних дискусій, ставши новим полем для зіткнень людей різних релігій та політичних переконань: віряни виступили проти атеїстів, праві — проти лівих. Олімпіада має бути часом примирення, а не розбрату, тому залишається сподіватися, що організатори наступних ігор врахують досвід своїх попередників і поставлять за мету об’єднання глядачів усього цивілізованого світу в захопленні людськими можливостями. Невдача із «бенкетом» не має відвернути нас від сутності Ігор, тому дивимось, зберігаємо спокій та вболіваємо за наших спортсменів!
