«Батько мій вважав зайвим навчати дівчинку грамоти. Я навчилася читати, підслуховуючи під дверима уроки братів», — так описувала1 своє дитинство Христина Алчевська. Вона народилася у сімʼї вчителя Данила Журавльова — здавалось би, чудовий бекґраунд, щоб здобути якісну освіту, яка тоді була мало доступна для жінок у Російській імперії.
Проте батько жорстоко ставився до жінок загалом і до рідних зокрема, а жіночу освіту вважав надмірністю: «Навіщо дівчині грамота? Щоб писати любовні записочки!», — вигукував1 він (сам, утім, одружившись1 із освіченою дворянкою Аннет Вуїч, яка закінчила Смольний інститут — що тоді було2 геть незвичним для жінки).
Така сімейна драма — не рідкість для ХІХ століття. У Наддніпрянській Україні жінки загалом мали нижчий рівень грамотності. У селах частка тих, які вміли читати й писати, становила3 лише 3,2%, на противагу 20% серед чоловіків, у містах різниця дещо меншає — 21,5% і 42% відповідно. Лише вищі прошарки могли дозволити собі відносно рівний доступ до базових знань: 68,8% дворянок були грамотними (порівняно із 72% чоловіків).
До вищої освіти жінок не допускали, а середню жіночу освіту держава не фінансувала — її забезпечували переважно приватні ініціативи. Серед них зрештою постала Харківська недільна жіноча школа Христини Алчевської.
Базову сьогодні для більшості людей річ — уміти читати й писати — Христина Алчевська називала1 «моральною насолодою». Тата вона вважала «черствим егоїстом», який «несправедливо ображав бідну матір»: «Коли мені згодом в житті доводилося робити щось зле чи неправедливе, я з відчаєм казала: “В мені прокидається батько”», — згадувала вона.
Саме матір і особисте цілеспрямоване прагнення дозволили їй таки здобути освіту — хоча формально майбутня педагогиня диплому так і не отримала4. У Курську, куди родина переїхала з Чернігівщини, вона в юності відвідувала5 гуртки і навчала грамоти сільських дітей.
Дорослішання Христини Алчевської припало на час соціальних реформ, коли питання доступу жінок до освіти набирало3 обертів у Російській імперії, під владою якої тоді перебувала Наддніпрянська Україна. Його активно обговорювали в пресі. Наприклад, у виданні «Київський телеграф» ставили3 натоді революційне запитання: «Чи потрібно допускати жінок до слухання університетських лекцій?», де обстоювали: «Всяка галузь знань є корисною для жінки».
Тож вже з 18 років, давно й успішно бунтуючи про деспотичного батька, через якого в дитинстві1 «ридала, позбавлена права навчатися», Христина Алчевська надсилала листи російському опозиціонеру й демократу Алєксандру Гєрцену й таємно дописувала5 вірші у його революційний журнал «Колокол» (прикметно, що вона обрала собі псевдонім «Українка»).
У 1863-му, коли Христині було 22, на сторінках «Колокола» вийшов текст «До російських жінок», де вона закликає росіянок протистояти московському колоніалізму , «силою любові» відмовляючи чоловіків служити в російській армії. «У цю мить немає нічого тяжчого і сумнішого за відчуття російського патріотизму», — пише6 Христина, додаючи, що «напружує всі сили для наслідування цивілізованої Європи».
На час цієї публікації Христина майже рік була одружена7 з підприємцем Олексієм Алчевським, який помітив один із її віршів у «Колоколі». Який саме — сказати складно, бо поезію переважно друкували анонімно. Проте публікація так вразила1 26-річного Алчевського, сина8 купця із Сумщини й козацько-чумацького нащадка, що він написав у редакцію — і так завʼязалося листування двох молодих людей, яке швидко переросло у шлюб і тривале партнерство. Можна сказати, що Христині таки випало писати «любовні записочки», як передбачав батько — тільки геть іншого штибу й рівня, ніж він припускав.
Закінчивши, як згадувала Христина, «всього два класи школи», Олексій Алчевський став успішним підприємцем і першопрохідцем у гірничодобувній та металургійній галузях, а бувши «фанатичним українцем»9, підтримував дружину в усіх просвітницьких ініціативах. «В усіх моїх починаннях я знаходила в ньому підтримку», — пізніше згадувала педагогиня.
Тож майже одразу після одруження пара переїхала до Харкова. Христині він здався1 «ледь не столицею», а повз університет вона проходила «з почуттям потайного благоговіння», їй «хотілось стати перед ним на коліна й молитися».
Саме тут вона започаткувала недільну школу, а Олексій очолив7 харківську «Громаду», яка обʼєднувала представників української інтелігенції. Пізніше саме подружжя Алчевських встановить10 тут перший в Україні памʼятник Тарасові Шевченку на території власної садиби в період, коли в публічному просторі міська влада не дозволяла таких вільнодумних кроків.
Перший млинець
Хоча питання жіночої освіти й порушувалося в Російській імперії середини ХІХ сторіччя, до навчання більшості було зась — це виявилося банально дорого. Так, оплата у виховних товариствах шляхетних дівчат (вже сама назва натякає, що абикого туди не брали) становила9 650–1000 рублів на рік. Таку розкіш могли собі дозволити дворяни, офіцери чи купці, але аж ніяк звичайні робітники. Тож навіть за наявності закладів жіноча освіта для багатьох залишалася за сімома замками.
Школа Христини Алчевської дозволила подолати цей барʼєр. Спершу вона налічувала 50 учениць7. Утім заклад діяв напівлегально, а не минуло й року, як царська влада остаточно заборонила11 недільні школи на території сучасної України. У 1863 році вийшов12 сумнозвісний Валуєвський циркуляр, який забороняв, зокрема, освітню літературу українською мовою — а в харківській недільній школі граматику вчили, серед іншого, за книжками Пантелеймона Куліша. Однією з мотивацій видати наказ було те, що «прихильники малоросійської народності звернули свої види на масу неосвічену, і ті з них, які прагнуть здійснення своїх політичних задумів, взялися, під приводом поширення грамотності та освіти, за видання книг для початкового читання, букварів, граматик, географій і т. п.».
Проте Христина Алчевська не здалася, і, хоч була змушена перевести навчання на російську, запрошувала1 учениць до себе додому — «крадучись, як злодій».
На повну силу
У такій «камерній» атмосфері школа проіснувала вісім років. І лише в 1870-му вдалося7 надати їй офіційний статус, а згодом — і збудувати для неї окрему приватну будівлю коштом Олексія Алчевського. Час у «підпіллі» Христина Алчевська не втрачала даремно і за ці роки встигла скласти іспити та здобути право на викладання, а за рік до перевідкриття школи вступила7 до харківського осередку Товариства поширення грамотності серед народу.
У новій, офіційній школі можна було розширити масштаби: вона проіснувала до 1919 року, а її випускницями стали5 близько 17 тисяч жінок. Христина Алчевська домовлялася з викладачами, які часто працювали без оплати, а для кожного рівня грамотності існували окремі програми. Вчителі розробляли методичні матеріали, за якими потім навчалися і в інших недільних школах.
Навіть попри розширення школи до багатьох сотень учениць, підхід до навчання був індивідуальним, зазначає2 історикиня Тетяна Водотика: «Вона використовувала щоденники. Не щоденники у нашому розумінні — з домашнім завданням та оцінками, а ті, у яких про кожну ученицю записували персональні дані, спостереження за динамікою її успішності тощо. На основі цієї інформації ученицю могли, наприклад, лишити … позайматися додатково. Для тих, хто не потребував додаткових занять, … були уроки співів; також їм видавали літературу на домашнє читання. Ключовим домашнім завданням було власне читання».
Проте через читання у школі вивчали ще й географію, історію, біологію і навіть основи першої допомоги — завдяки рекомендованим текстам, зокрема викладеним у тритомному посібнику «Книга для дорослих»13 (який витримав14 понад 40 видань). Він рекомендував широкий спектр текстів жінкам, що вже навчилися читати.
Алчевська вважала1: людина з «простого народу» також здатна розуміти книжки з «високої полиці», а свій викладацький досвід втілила в чи не найвідомішому творі — посібнику «Що читати народу»15. Тут — і «Енеїда» Котляревського, і «Кобзар» Шевченка, і «Одіссея» Гомера, і «Фауст» Ґете, і навіть «Хатина дядька Тома» Гаррієт Бічер-Стоу. Загалом16 — понад 4 тисячі статей, близько чверті з яких написала сама педагогиня. Для кожної книги подавали коротку характеристику: чи зрозумілий текст для початківців, чи може він бути використаний на уроках, чи варто рекомендувати його для домашнього читання. На Всесвітній виставці в Парижі 1889 року «Що читати народу?» отримав17 найвищу відзнаку журі педагогічної секції. Учителів Харківської недільної школи нагородили двома золотими та двома срібними медалями, а саму Христину Алчевську під час виставки обрали віцепрезиденткою Міжнародної ліги освіти.
Проте де і як читати ці тексти — в епоху відсутності інтернет-магазинів та електронних примірників, недоступності книгарень і дороговартісності друку? Одним із небагатьох варіантів була бібліотека.
Книгозбірня у Харківській жіночій школі допомагала тисячам жінок: саме тут вони могли читати підручники, твори української класики і переклади світових письменників. Доступ до такої колекції — розкіш, яку могли собі дозволити переважно заможні родини. Христина Алчевська надала його значно ширшому суспільному колу. Книжки відбирали18 ретельно на основі бесід із ученицями, а пізніше навіть зʼявилася Комісія з розгляду нових книг.
Щоб учениці на власні очі бачили те, про що читали в книжках, при школі створили музей. У ньому зберігали19 географічні карти, історичні таблиці, природничі зразки та навчальні моделі. Під час уроків географії розглядали карти й атласи, а під час занять з природознавства — колекції рослин або зразки мінералів.
У другій половині XIX століття подібні навчальні музеї були характерні для передових педагогічних закладів у Європі, але для народних шкіл Російської імперії це було новинкою. До кінця XIX століття музей при школі налічував 434 експонати, багато з яких були створені або зібрані спеціально для навчання. «Що більше конкретності у викладанні, що краще ілюстрована бесіда наочними посібниками, то жвавіше і яскравіше відкладеться вона в розумі учнів, то міцніще зафіксується в їхній пам’яті», — йшлося20 у методичних матеріалах школи.
Великий проєкт
Гірничодобувна імперія Олексія Алчевського розросталася, а разом із нею розширювалися й можливості Христини Алчевської вкладати сімейні кошти в народну освіту. Тож у 1879 році вона створила19 однокласну земську школу в селі Олексіївка на Катеринославщині (сьогодні — Луганська область). Саме тут родина мала маєток і могла підтримувати ініціативу власними коштами.
Близько шести років в Олексіївці викладав20, зокрема, Борис Грінченко, навчалася тут і його дочка Анастасія. Тоді на території Наддніпрянської України вже діяв Емський указ, ще більш жорстокий за Валуєвський циркуляр, тож Грінченку доводилося викладати російською мовою. Українську він усе-таки намагався передавати учням потай. Його дружина, Марія Загірня-Грінченко, згадує: «…хоч і не вкраїнська була школа в Олексіївці, та все ж, отримавши освіту, школярі в їй знали, що вони українці, знали історію і географію України, знали про всіх видатних письменників і про їх писання, знали про тяжке, безправне становище України, знали про Галичину запевне більше, ніж тодішній пересічний українець-інтелігент. І свої знання уміли висловити путящою українською мовою».
***
Як і багато приватних освітніх ініціатив, Харківська та Олексіївська школи жили, поки жила їхня меценатка та натхненниця — Христина Алчевська. Проте з особистої боротьби за право на навчання постали кілька великих проєктів, які вплинули на увесь подальший розвиток освіти. Вона зуміла створити безпечний освітній простір для тисяч жінок, які інакше, ймовірно, ніяк не змогли б здобути знання, а грамотність переставала бути привілеєм еліти — принаймні у тих осередках, у яких мала змогу діяти Христина Алчевська.
