З повномасштабним вторгненням Росії українські науковиці були змушені тікати від обстрілів, повністю змінювати формат роботи і боротися з іншими надзвичайно важкими викликами, які принесла велика війна. Як адаптуватися на роботі, подбати про сім’ю і не втратити всі напрацювання? Як відбувається наукова робота й з якими найбільшими викликами зараз доводиться стикатися? Чому вони вирішили залишитися в Україні чи виїхати за кордон? До Дня жінок і дівчат у науці ми розпитали про це п’ятьох українських науковиць: радіобіологиню Катерину Шаванову, генетикиню Оксану Півень, астрофізикиню Дар’ю Добричеву, онкогематологиню Ілону Свєженцеву та орнітологиню Ганну Кузьо.
Катерина Шаванова
Я знала, що залишуся. Ми це обговорювали з друзями ще до початку повномасштабного вторгнення. Я знала, що не поїду з України, це рішення ухвалювалося раніше: з 2014 року. Не скажу, що, якщо впаде ядерна бомба, я все ще залишусь, але зараз я живу в Києві, весь час була в Києві. Потім, уже восени, їздила у відрядження кілька разів.
У мене є основна робота. Я працюю в аграрній компанії Kernel, займаюся інноваційними проєктами на перших стадіях розвитку. Вони дуже різні. Умовно, від біопалива до нових гібридів. У мене специфічна робота: сканую все перспективне. Щось іде в роботу, щось не йде. У нас був великий проєкт з французькими колегами, 21 лютого ми підписали договір. Він спрямований на те, щоб можна було порівнювати результати науково-дослідних робіт в сільському господарстві попередніх років у різних кліматичних зонах. Але він не відбувся в запланованому масштабі. Ми намагалися зробити в меншому, але треба доступ до інтернету, електроенергія. І цей напрямок, на жаль, ми вимушені відкласти.
У березні-квітні ніхто ще навіть не розумів, чи основні процеси в компанії розпочнуться, тому що в нас є багато земель в Чернігівській області, які були окуповані. Тоді ніхто не вірив, що там узагалі буде посівна кампанія. Але все сталося. І поступово десь до травня робочі проєкти розморозилися.
Друге — це мої наукові інтереси, пов’язані з Чорнобильською зоною відчуження. Ми з колегою [Оленою Паренюк] дописали книгу і 19 лютого віддали її у видавництво. Вона мала вийти в квітні, але зі зрозумілих причин не вийшла. До того ж ми з колегою дуже багато займались цього року просвітницькою діяльністю про радіацію: і Чорнобильська зона відчуження, і захоплення ЗАЕС, і стратегічна й тактична ядерна зброя.
Ми колись хотіли, щоб тема радіації, тема наших досліджень, була більш популярною, але не настільки.
Наші наукові дослідження в Чорнобильській зоні не відбувалися, тому що ми лише восени змогли туди потрапити. Але було дуже багато міжнародних партнерств. Ми давали інтерв’ю, публічні і приватні лекції. Ми їздили на Європейський тиждень з радіаційного захисту, розповідали про досвід боротьби проти фейків [про радіацію]. Паралельно ми намагалися дописати книгу, бо стало очевидно, що треба дописувати розділи про війну: про зброю, ядерний тероризм. Тепер чекаємо, коли вона вийде в оновленому вигляді.
Наука — це завжди інтернаціональна справа. Щоб бути в науковому контексті, треба їздити за кордон. Я багато їздила, працювала за кордоном — від Японії до США. Звичайно, забезпечення в Україні не таке якісне. З іншого боку, в нас є галузі (наприклад, радіобіологія), де ми все ще провідні, тобто до нас приїжджають вчитися. Так само і з сільським господарством. Наше сільське господарство дуже інноваційне. Тут є багато перспектив. І я для себе вирішила, що цей комплекс для мене важливіший.
Я вважаю, що необхідний науковий обмін, але для мене важливо повертатися. Я розумію, що в мене доволі привілейовані умови: немає маленьких дітей, немає зобов’язань, які б змусили мене зрушити з місця. Я можу себе забезпечувати. У мене є де жити. Я ще давно закінчила курси тактичної медицини, оновила їх. Я вмію стріляти. Тобто розглядаю різні варіанти розвитку подій, і поки що я залишаюся на своїй роботі, на своєму місці.
Багато колег пішли воювати. Це велика втрата, тому що і в Чорнобилі, і в сільському господарстві ми беремо на себе частину їхніх обов’язків. Дуже важко замінити профі, тому що сфери вузькі, і людей тут навчають роками і десятиріччями. Хтось на фронті, хтось поїхав за кордон, і це доволі важко.
Для мене складно, коли немає зв’язку. Буває, що партнери, особливо коли різні часові пояси, до тебе ніяк не можуть дописатися і додзвонитися. А спочатку потрібно якісь побутові речі вирішувати. Ці побутові проблеми забирають дуже багато часу і ресурсу, але, з іншого боку, зараз стало якось простіше. Нікого не дивують люди у спортивному костюмі на ділових зустрічах, тому що ніколи не знаєш, коли тобі бігти в укриття.
Якісь речі спростилися, набагато простішими стали горизонтальні зв’язки. Я зі стількома людьми з різних сфер познайомилася після повномасштабного вторгнення! Ось ми їздили на конференцію за кордон: назад веземо розгрузки, павербанки. Тобто всі, як мурашки, щось тягнуть. І в науці так само. Нам 24–25 лютого написали всі наші колеги з усіх країн світу. Вони запросили до себе, запропонували допомогу, гроші, час, партнерства. Це єднання наукового ком’юніті стало відкриттям. Ми знали, що ми тісна команда, але це було надзвичайно приємно. Нам дуже допомагають.
Якщо все вийде, то ми з’їздимо в коротке відрядження в Японію. Цікаво, що японці, які нам стали дуже близькі після Фукусіми, так хочуть нам допомагати. Але знову в нас з’явився досвід, якого в них немає: ядерний тероризм, погрози. Ще про нас зняли кіно — про мене і мою колегу. Вони хочуть зробити у себе прем’єру фільму. Якщо вийде, це було б корисно. Хоча важко виїхати з України, мені спокійніше тут. Ми два рази виїжджали на конференцію за цей рік, і це завжди стресово.
Але це дуже корисно на майбутнє. Коли ми з’їздили на Європейський тиждень радіаційного захисту, у нас з’явилося багато контактів. Наприклад, спільнота радіоекологів світу запропонувала нашим радіоекологам безкоштовне членство. Це дає доступ до певних програм, великої інформаційної підтримки. І ще якісь спільні проєкти.
Щодо сільського господарства, то мені хочеться, щоб ми пережили наступний сезон. Щоб не зупинилися інвестиції, тому що наукоємні проєкти дорогі. Маленькі фермери не можуть дозволити собі таких великих досліджень. Я сподіваюся, що ми переживемо наступний рік успішно, будемо впроваджувати інновації. Тому що часи великих збурень і змін найкращі для впровадження нового. Раніше були схеми, які добре працювали, навіщо було їх ламати? А зараз їх поламали без нас, і треба їх переформатовувати. Будемо пробувати неочевидні речі.
Мене надихають люди, тому що в науці я людина-комунікатор — мені подобається з’єднувати нові напрямки, людей, тому що все найцікавіше на перетині.
Оксана Півень
Рік тому цілий місяць в Україні була інформаційна хвиля: дуже багато говорили, що ось-ось почнеться велика війна. Звісно, ми з сім’єю обговорювали це. Провели родинну нараду про те, що ми будемо робити, якщо щось трапиться, і що має трапитися, щоб ми поїхали з України. Тоді ми вирішили: якщо буде загострення в Донецьку, Луганську, і не буде атакований Київ, то будемо жити в Україні, працювати, допомагати армії, як робили всі роки до того. У разі атаки на Київ нашим першим завданням було врятувати дітей, вивезти їх із зони небезпеки. У нас були складені тривожні валізки з аптечкою, необхідним мінімумом ліків для дітей, документами, зроблені ксерокопії і скани документів.
Головним мотивом було вивезти дітей. Тому що для мене це, мабуть, найбільший тригер. І особисто для мене це зараз найбільш болючі новини щодня — коли гинуть діти. Це, мені здається, найбільша трагедія нашого народу зараз. Тому для нас було найважливішим вивезти дітей і зберегти їх не тільки фізично, а й ментально.
Коли почалося вторгнення, чоловік розбудив мене вранці, сказав, щоб я вставала тихенько, не будила Даринку, бо вона сьогодні в садочок не піде. Я ще спитала, чому. Ми пішли на кухню, він зробив каву і сказав, що почалася війна. Хоч у нас був готовий план, спершу було заціпеніння. Було важко прийняти цю реальність. Було таке враження, що ти в якомусь фільмі, це відбувається не з тобою, це якийсь блокбастер, а ти просто дивишся. Але ні, ти всередині цього фільму, один з героїв цього жаху, і тобі треба діяти, тобі треба робити те, що ти собі спланував.
До 24 лютого я працювала над тими самими темами, що й раніше. Ми дороблювати проєкт в колаборації з колегами з Інституту проблем матеріалознавства імені Францевича. На той момент ми провели дуже багато роботи з моєю студенткою. На початку року прийшов реагент, який коштував дуже багато грошей. Ми його купили, щоб завершити цю роботу. І наразі ми дописуємо цю статтю. Уже після вторгнення моя студентка змогла в комендантську годину під обстрілами приїхати до Києва, щоб завершити цей останній експеримент. Через те, що постійні проблеми з електроенергією, у Києві не можуть закінчити свою частинку роботи, щоб ми оприлюднили ці дані. Але сподіваюсь, що ми це доробимо. Це вже, знаєте, навіть питання принципу.
Також ми працювали з CRISPR-проєктом. Останні чотири роки для мене ситуація була дуже складною, бо я була в «гібридній» декретній відпустці. Мені було дуже важко вийти в лабораторію, бо для цього треба час. Ти не можеш розпочати експеримент, зробити його за пів години й побігти до дитини. Але якраз на той момент у нас були вже зроблені певні конструкції для CRISPR-системи і були посіяні клітинки. На 24 лютого в мене була запланована трансфекція цих клітинок, мезенхімальних стовбурових клітин людини. Ми планували трансфікувати їх для активації певних генів.
Коли чоловік сказав мені, що почалася війна, я спершу подумала: «Яка війна? У мене сьогодні трансфекція. Може, я сьогодні ще швиденько збігаю, поставлю трансфекцію, а вже потім війна?». Потім розумієш, наскільки це недоречно.
Мені дуже пощастило, тому що, виїхавши за кордон, я одразу звернулася по допомогу до своїх колег, з якими співпрацювала вже багато років. Мені пощастило познайомитися в цьому житті з великою кількістю хороших людей, які простягли руку допомоги. І наразі я працюю в лабораторії, з якою у мене було дуже багато років плідної співпраці й яка працює в дуже близькій галузі до моєї. Тому два проєкти я зараз тут продовжую.
Оскільки я в цьому інституті бувала досить часто, не можу сказати, що це було для мене геть чуже. Все є досить знайомим, досить дружнім. До того ж тут наукова інфраструктура, база матеріального забезпечення набагато кращі, ніж в Україні.
Моєю найбільшою проблемою було прийняття реальності. Коли я приїхала, то розмовляла зі своїм колегою професором Павлом Добжином, і говорила, що ми за 2–3 місяці повернемося в Україну. Він тоді дивився на мене і говорив: «Ні, Оксано, ця війна надовго». І зараз я згадую, якою була тоді наївною.
Складно, бо сім’я розірвана: чоловік у Києві, і я переживаю за нього щодня. Окрім того, 24/7 ти сама робиш всю роботу мами, йдеш на роботу працювати, дбаєш про дитину, і немає жодного шансу, щоб тебе підмінили хоч на годинку. Я не жаліюся, тому що розумію, що жінкам, які виїхали за кордон із двома чи трьома дітьми, колосально важче. А жінкам з дітьми, які залишилися в Україні, ще в тисячу разів складніше. Проте моя реальність була такою.
Прийняття реальності — це було, мабуть, найскладніше.
Мені важко сказати, які у мене перспективи. Не знаю, як інші, але я живу сьогоднішнім днем. Я не знаю, які в мене є перспективи, чи будуть вони взагалі. Наразі я просто намагаюся, так би мовити, вижити.
Звісно, я хотіла би повернутися в Україну, але наразі це неможливо. Тобто я можу прийти у свій інститут, вийти на роботу, але навіть у більш мирні часи наука ніколи недофінансовувалася. І серед перших галузей, яким зменшили фінансування, була наука. Майже всі мої колеги, які залишилися в Україні, наразі перейшли на 70% фінансування. Це означає, що люди не отримують повну заробітну плату. Усі гранти призупинені, фінансування немає. Наразі почався конкурс НФДУ можливо, це якось допоможе людям вижити.
В умовах перебоїв з електроенергією поставити повноцінний експеримент дуже складно. Ти можеш поставити , він має відбуватися 2-2,5 години, в тебе у будь-який момент може зникнути світло, ще й згорить, який коштує купу грошей. Для зберігання зразків потрібна низька температура. Звісно, ці зразки пропадають. Реагенти пропадають. Це все великі ризики. Це просто героїзм людей, які намагаються там щось робити.
Як буде далі, я не знаю. Сподіваюсь, що колись буде можливість повернутися в Україну.
У мене немає однієї речі, яка мене надихає в професійному житті. Іноді дивишся — гарні клітинки виросли. Це надихає. Або вдалося з дитиною сьогодні піти морозива поїсти, і це надихає. Я бачу, що вона сидить тут щаслива, їсть своє морозиво або тістечко, і все в неї добре, вона в безпеці. Тому, як я вже говорила, життя відбувається тут і зараз, у цьому моменті. Зараз у кожної людини є маленькі прості речі, які допомагають їй триматися в цьому світі. Так само і в мене. Вийшов один експериментик — ти щасливий. Зідзвонився з рідними, все в них добре, — ти щасливий. Це надихає і допомагає триматися.
Дар’я Добричева
Ми з чоловіком зважували всі «за» і «проти» виїзду з Києва. Вирішили, що в Києві будемо максимально корисними для України. На початку повномасштабного вторгнення, та й протягом року мені писали колеги з усього світу, пропонуючи виїхати і влаштуватися на роботу до них. Я всім дякувала і відповідала, що в мене немає дітей, котрих потрібно вивезти, щоб вони не бачили жаху війни, мої батьки були в оточеному Чернігові і ми чекали, поки Чернігів деблокують, щоб забрати їх.
На початку березня я почала ходити на роботу в Обсерваторію, робота дуже допомогла впоратися з психологічним навантаженням. У цьому я безмежно вдячна моїй науковій керівниці Ірині Вавиловій. Вона постійно працювала і сказала: «Якщо ви можете, то працюйте. Якщо важко, не переживайте, я поки роблю це завдання». Мене це дуже мотивувало працювати і збиратися до купи.
У Києві в Головній астрономічній обсерваторії є неймовірна команда, з якою мені пощастило працювати. До повномасштабного вторгнення ми рік працювали над темою нашого дослідження — виявлення та аналіз кометної активності в позасонячних планетних системах. Це грант, який ми виграли у Національного фонду досліджень України. Керівник нашої групи доктор Яків Павленко саме 24 лютого в страшних умовах надсилав статтю до журналу. У журналі можна подивитися, що стаття прийнята 25 лютого 2022 року.
Нам вдалося відкрити декілька нових комет в іншій сонячній системі. Про результати нашої роботи написали в журналі Scientific American. Це відкриття важливе тим, що це додаткове підтвердження сучасних теорій формування планетних систем. Летючі та органічні сполуки з яких складаються комети, потрапляють у внутрішні частини планетної системи, де вони можуть впливати на утворення планетних атмосфер, що в процесі подальшої еволюції може спричинити появу і розвиток життя. Звісно, залишається відкритим питанням, чи могли комети заносити воду на Землю.
У 2022 році в нас була перерва у фінансуванні. Але є хороша новина: в 2023 році фонд зміг продовжити фінансування, і у нас є можливість працювати далі. Ми спробуємо використати методи машинного навчання для виявлення екзопланет на великому обсягу даних.
Протягом року я продовжила роботу над іншим напрямом — морфологією галактик (під керівництвом професорки Ірини Вавилової). Морфологічна класифікація галактик є одним із важливих елементів у вивченні еволюції Всесвіту для астрофізики та спостережної космології. Найточнішим методом класифікації галактик, який дотепер застосовували астрономи, є візуальна класифікація. Недоліком візуальної класифікації (позначення людини) є залучення великої кількості праці висококваліфікованих спеціалістів або, в деяких випадках, астрономів-любителів (наприклад, проєкт Galaxy Zoo). Майбутні огляди неба, такі як , зможуть виявити сотні мільйонів галактик, які неможливо класифікувати вручну. Це підвищує інтерес автоматизованої морфологічної класифікації галактик. Ми використали огляд неба, який називається , вибрали приблизно 315 тисяч галактик для класифікації методами машинного навчання. Як наслідок, ми не тільки отримали високу точність визначення морфологічного типу галактик (93%), але і з високою точністю змогли визначати деталі внутрішньої структури галактик. У кінці 2022 року ми опублікували каталог галактик.
Деякі важливі для роботи програмні коди і оброблені дані залишились на робочих машинах колег з Науково-дослідного інституту астрономії Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна з якими ми співпрацювали, і до них немає доступу. В 2022 році був приліт ракети в центр Харкова, де розташований Інститут Астрономії.
Я хочу залишитися в Україні і працювати тут. Я часто виїжджаю на конференції, наукові школи, але кожного разу з радістю повертаюся додому. Я рада, що Національний фонд досліджень України продовжив наше фінансування. Але в більшості науково-дослідних тем припинилось фінансування, а це означає, що до 90% працівників обсерваторії будуть отримувати максимум 0,5 ставки.
Є залежність між виділенням процента з ВВП країни на науку і розвитком економіки. Лише при витратах на науку понад 0,9% ВВП, наука починає давати результати в економіці країни. У державах Євросоюзу є вимога, що 3% від ВВП має спрямовуватися на наукові дослідження і наукові розробки. Для України, відповідно до Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність», цей показник має бути 1,7% ВВП, але до повномасштабного вторгнення він був 0,15% ВВП. Як і всі українці, я мрію про якнайшвидшу перемогу. Ще я хочу, щоб після перемоги уряд переосмислив ставлення до фундаментальної науки і усвідомив важливість її розвитку.
Ще з часів аспірантури я хотіла знімати відео про астрономію, але все знаходила собі причини чому ні. Але минулого року вирішила, що треба таки спробувати. І почала вести свій ютуб-канал про астрономію. Виходить поки що дуже повільно — один раз на місяць, оскільки все роблю сама: і знімаю, і монтую. Але сподіваюсь, що принцип Парето спрацює і на мені (коли 20% роботи виконується за 80% часу, а потім, зі здобутим досвідом, навпаки). На цьому каналі хочу зацікавити астрономією більше людей.
Мене надихають масштаби нашого Всесвіту (в нашій Галактиці Чумацький шлях, за приблизними підрахунками, 300 мільярдів зір, а я працюю з найближчим Всесвітом, де приблизно 300 тисяч галактик, і в кожній десь стільки зір) і щастя, що я маю можливість жити і доторкнутися до цих масштабів.
Ілона Свєженцева
В Україні до повномасштабної війни я працювала науковою журналісткою. А до того — у Києво-Могилянській академії, там є Центр молекулярних та клітинних досліджень. Ми працювали зі стовбуровими клітинами людини, щура та миші. Тема, якою я найбільше займалася, — хронічна мієлоїдна лейкемія, запровадження так званої персоналізованої медицини. Тобто таргетна терапія, коли препарат діє точково лише на молекулу, яка робить звичайну клітину раковою. Але, на жаль, поки що рак хитріший, ніж науковці. Він мутує, пристосовується дуже швидко — і ліки стають недієвими. Ми дивилися, як діють різні комбінації ліків, як можна вивчити молекули, які беруть участь у виробленні резистентності до терапії, щоб потім точково іншими ліками подіяти саме на конкретного пацієнта.
Потім я працювала рік у Польщі над подібною темою. А згодом у мене була перерва у науковій роботі — народилася дитина. Коли я повернулася в Україну, то отримала роботу в університеті, але журналістська зарплатня була втричі більшою. Тож я рік працювала на «Суспільному» медичною і науковою журналісткою. Мені дуже подобалася ця робота.
Зараз я працюю в Медичній школі Гарварду, у Dana-Farber Cancer Institute. Коли мій чоловік закінчив свій PhD в Канаді та шукав , я теж подавалась на багато постдоків, але не отримувала. Я знала: якщо поїду як дружина, у мене буде такий тип візи, що я не зможу працювати. Тому просто взяла список лабораторій, які були в Бостоні, пошукала, хто працює в подібній темі, і написала їм. І мені відповіли, коли вже почалася повномасштабна війна. А мій чоловік отримав постдок [раніше] у лютому.
Це інститут, де винайшли ті препарати, які я досліджувала в Україні. Тут ми проводимо доклінічні дослідження препаратів, і я займаюся дитячими лейкеміями. Ми також досліджуємо подібні точкові препарати. Намагаємося діяти на різні сигнальні шляхи в клітині для того, щоб допомогти побороти рак з мінімальною шкодою для здоров’я дітей.
Мій чоловік зараз в армії. Я приїхала сама з малим. Коли ми зідзвонювалися, я сказала, що в Бостоні лабораторія взагалі не відрізняється від польської. А він каже: «Почекай, не роби перші висновки». І потім я побачила, які гроші тут вливаються в наукові дослідження — ти можеш робити будь-що. Раз на тиждень ходиш, говориш з керівником, але свобода дій дуже велика. Я маю набрати свої дані для того, щоб подаватися на свій грант, бо зараз я працюю на гранті керівника. У Штатах в рази більше фінансування, ніж навіть у Польщі. А в Україні ми купували реагенти за свої кошти, бувало, хтось їх віз з-за кордону в кишенях. Я домовлялася, щоб поїхати в Інституті біохімії, аби знайомі дали мені можливість зробити ПЛР. А тут це все в одній будівлі. Так, у нас є основна лабораторія, де дуже дороге обладнання. Там можна просто зарезервувати собі час, коли ти будеш його використовувати. Ти замовляєш собі реактиви, і тобі їх привозять протягом тижня.
З вересня я тут, мабуть, зробила стільки, як робила в Україні чи Польщі за рік. Я б дуже хотіла, щоб так було вдома, тому що я планую повернутися. Зараз війна, і ми не знаємо, як вона закінчиться. Але коли я говорила з керівницею, то казала, що в мене контракт на три роки, і я би хотіла повернутися додому. Хоча я не знаю, як зможу ці навички і взагалі все, що тут роблю, застосувати в Україні. У нас немає таких лабораторій. Можливо, десь є, але я не бачила.
Біологія, медицина дуже швидко розвиваються. За рахунок того, що в мене була перерва (я багато читала, писала, але не в цій вузькій темі), спочатку було проблематично.
Мій чоловік писав дисертацію в Лондоні (Онтаріо). Це Канада, але це дуже недалеко від Бостона, дуже подібний клімат. Ми там трохи пожили, у нас там народилася дитина. І в цьому плані мені було легко, тому що для мене це все було відомо. У Бостон ми до цього приїздили просто гуляти. У цьому плані мені пощастило.
Але я переїхала сама з дитиною через кордон, візу я також робила. Зранку 24 лютого чоловіка забрали. Це київська тероборона. Третього травня вони поїхали на Харківщину і 25 серпня їх привезли [назад до Києва]. А я мала відлітати 3 вересня. Я просто написала керівниці — попросила відтермінування. Мені дали відтермінування до 26 вересня. Так ми разом трохи побули. Було найважче, що ми не бачилися, і не зрозуміло, коли ми побачимося.
Найважче було, коли їх у грудні забрали під Бахмут. Я працювала, намагалася відволікатися. Пам’ятаю, що перед Різдвом треба було закруглятися, все здавати. А я не можу фокусуватися. Я робила помилки в лабораторії, настільки була морально втомлена. Це було важко. Зараз їх повернули на ротацію, вони в Києві.
Я намагаюся від цього всього відволікатися, але постійно дивлюся новини: то багатоповерхівка в Дніпрі, то ще щось. Це морально складно.
Я вперше розплакалася, коли виїхала у Варшаву. До цього всю війну не плакала. Стало важко, коли посеред Варшави «Київ цифровий» надіслав сповіщення про тривогу. Коли ти в Україні, є відчуття контролю ситуації. Хоча ти нічим не можеш допомогти, але є психологічне відчуття, що ти можеш щось контролювати.
Я тримаюся завдяки роботі. Я багато років билася головою об стіну, намагаючись знайти позицію постдока. Я дуже хотіла повернутися в науку. І зараз я роблю те, що мені подобається. Це мені допомагає триматися. Тут дуже велика діаспора і дуже велика група людей, які займаються допомогою Україні, українським медикам. Восени тут була група трансплантологів з України. Зараз я, наприклад, винаймаю двокімнатну квартиру, і так вийшло, що здаю кімнату українці — психіатрині зі Львова. Вона приїхала місяць тому на стажування на три місяці. Звідси люди надсилають медикаменти, перекладають буклети про воєнну травму. Частина з них — українці або діти українців, які виїхали, частина — американці, які хочуть допомогти. Я у цій спільноті, що теж допомагає. Я знайшла друзів. Друзі, спілкування — це насправді також дуже сильно допомагає.
Ганна Кузьо
Я живу біля Львова, тому я не бачила необхідності їхати за кордон. У мене тут сім’я. Я живу з бабусею, за якою доглядаю. Не було бажання їхати, не було паніки. До того ж до нас приїхали протягом наступних декількох днів сестра з сім’єю і друзі з Києва. Потім ми приймали наших друзів з інших областей: Донецької, Чернігівської, Харківської. Вийшло, що наш дім став хабом, де декілька місяців жили люди з різних куточків України. Я рада, що змогла у такий спосіб допомогти.
Нещодавно я їздила в Штати — брала участь в урбаністичному воркшопі. Це була наукова зустріч про екологічні та еволюційні процеси в урбанізованих екосистемах. Одна з сесій обговорень стосувалася того, як війна впливає на міста. І звичайно, ми говорили про Україну. Це дуже великий вплив на багато наших населених пунктів, на середовище, і на природу в містах, і на людей. У майбутньому, коли ми будемо відновлювати міста, звичайно, потрібно думати, як їх відновлювати так, щоб створювати краще середовище для людей, для природи, тому що природа в містах є важливою, потрібною.
Останніми роками я більше працюю в сфері охорони природи. Суто науковими дослідженнями я займалася під час написання дисертації, до 2019 року. Після того я координувала проєкт з дослідження птахів Львова волонтерами — бьордвочери проводили обліки птахів у Львові декілька років поспіль. Звичайно, через війну всі обліки припинилися, тобто ми втратили польовий сезон навесні 2022 року. Навіть не було мови, щоб продовжувати обліки. Хоча деякі люди якось примудрялися це робити. З точки зору безпеки у Львові проблем нема, але коли ви з біноклем чи фотоапаратом кудись ходите, ви точно будете викликати підозру. Зараз з цим трошки спокійніше, і то у людей військові часто перевіряють документи. А навесні всі навколо скоса дивилися, тому це не був варіант. Тобто польовий сезон ми втратили повністю.
З моїм колегою Олексієм Дубовиком ми декілька років координували волонтерський проєкт, залучали бьордвочерів, щоб вони досліджували птахів Львова. Справа в тім, що з 2017 по 2019 рік я координувала проєкт, який називається BirdID. У нас була команда орнітологів. Ми навчали бьордвочерів визначати птахів, робити обліки. Власне, ідеєю було залучити тих людей, яких ми вже навчали, і нових бьордвочерів до того, щоб вони могли вже проводити якісь дослідження. Ми взяли суто територію міста Львова, трошки передмістя і поділили між бьордвочерами. Кожен мав свої точки, на яких вони рахували птахів. Це було зимові обліки і весняно-літній період (гніздовий сезон). У 2022 році мав бути третій рік таких досліджень. Це громадянська наука, коли ненауковці долучаються до наукових досліджень. Досить популярна практика у світі, яка зародилася в США. Серед бьордвочерів є багато людей, які долучаються до такого штибу проєктів. Було б класно, щоб у нас в майбутньому це тривало. Я сподіваюся, що ми зможемо потрошки оговтатися і налагодити обліки, хоча думаю, що це все одно буде складно. Не всім це буде комфортно робити, як раніше.
Я працюю у Франкфуртському зоологічному товаристві, займаюся комунікаціями. Тобто я залучена не як науковиця, в мене радше менеджерська робота. А ті наукові дослідження, які я колись проводила, продовжуються як проєкти моніторингу птахів, про які я згадувала.
У моїй роботі, звичайно, велика війна вплинула на все. Перші тижні ми, звісно, взагалі не могли працювати. Потім сфокусувалися на координуванні допомоги природоохоронним територіям, які приймали внутрішньо переміщених осіб. Дуже багато зусиль було зосереджено, власне, на допомогу людям, які переїхали через війну, на підтримку природозаповідних територій.
У мене немає планів виїжджати за кордон. Я планую надалі бути в Україні і далі буду залучена до природоохоронних проєктів Франкфуртського зоологічного товариства. Але в мене є мрія, щоб Україні був моніторинг птахів. Наприклад, у Європі є common bird species monitoring. Це моніторинг звичайних, нерідкісних птахів, який здійснюється в Європі ще з 1980-х років. І це дуже важливо для розуміння зміни трендів чисельності видів птахів: яких птахів стає менше, яких стає більше, які види зникають.
Такого в Україні, на жаль, нема. Але це дуже важливо, щоб зберегти певні види птахів, щоб розуміти взагалі, що відбувається з природою. І моя мрія, щоб такий моніторинг у нас почався. Звичайно, Україна – дуже велика країна. До того ж велика частина територій — прифронтові, деокуповані, — будуть закритими для вільного доступу через замінування й інші проблеми. Тобто про масштабний проєкт на території всієї України, звичайно, мови нема. Але моя мрія — щоб поступово, можливо, з більш безпечних міст почати впровадження такого моніторингу птахів і потім розширити його на територію цілої України. Також це великою мірою стосується екологічної освіти, популяризації бьордвотчінгу. Власне, популяризацією бьордвотчінгу я вже займаються декілька років і вважаю, що в цьому є потенціал.
У нас дуже багато крутих природних локацій, цікаво природа, багато птахів. На території України можна зустріти понад 400 видів птахів. Навіть якщо ви міський мешканець і не маєте змоги їздити по всій Україні, особливо зараз, у межах міста можна побачити понад сотню видів.
Птахи і природа України — це великий ресурс для того, щоб ми могли трошки відновлювати себе психологічно. Звичайно, це не замінює психотерапію, але це те, що може нам допомогти. Звичайно, я не стверджую, що природа, спостереження за птахами буде ресурсом для відновлення для всіх людей. Але думаю, для багатьох природа може стати місцем зцілення.
До того ж що більше люди будуть знати про природу рідного краю, то більше любитимуть і берегтимуть це. Природа — це великий ресурс, який потрібен для виживання. Нам потрібно зберігати наші природні екосистеми. А люди бережуть те, що люблять. Тому я б дуже хотіла, щоб люди знали, любили і берегли природу, а через птахів це дуже органічно відбувається. Тобто бьордвотчінг — це важливий освітній процес.
Напевно, мене найбільше надихають люди, які далі спостерігають за птахами і діляться своїми спостереженнями. Особливо військовослужбовці. У нас є бьордвочери і орнітологи, які служать у війську. Якщо вони мають змогу контактувати з нами і розповідають про свої спостереження за птахами, це справді дуже надихає.
