Криптиди, за ввічливим визначенням Вікіпедії, — це істоти, існування яких не доведено. Якщо ж говорити відверто, то це вигадані персонажі, їхнє існування немає сенсу доводити. Відомі приклади криптидів, які досі дехто вважає реальними, — чудовисько озера Лох-Несс, снігова людина, чупакабра та інші. Зазвичай вигадуванням і промоцією криптидів займаються псевдонауковці та пересічні ентузіасти, тоді як науковці намагаються їм протидіяти. Однак часом вигадуванням химерних створінь займаються навіть вчені. Навіщо? Мотиви можуть бути різні.
1. Фальсифікація
Звісно, науковець, який свідомо вводить в оману, є псевдонауковцем. Інколи їх можна виявити за текстами про «», «структуровану воду» або ту саму чупакабру. Бувають ситуації, коли псевдонаукова фальсифікація замаскована під наукове дослідження. Особливо складні випадки, коли людина іноді публікує справжні дані, а інколи — побрехеньки.
Найбільш відомий приклад вигадування видів із шахрайським умислом — пілтдаунська людина (Eoanthropus dawsoni). Усе почалося з того, що у 1912 році науковій спільноті представили фрагменти черепа та щелепи людиноподібних мавп, які буцімто віднайшли на розкопках неподалік містечка Пілтдаун (південь Англії). Автор знахідки — любитель археології Чарльз Доусон — наполягав, що кістки належать одній особині.
Рештки стали науковою сенсацією, вони суміщали в собі предкові ознаки людиноподібних мавп і риси, притаманні винятково людині. Здавалось, що знайдено проміжну ланку еволюції в родовому дереві людини. Ба більше, батьківщиною людства неочікувано виявлялись острови Британії. Куди не глянь, усе дивина. Якби не одна прикра подробиця: «пілтдаунську людину» зробили із фрагментів черепа невеликої людини та щелепи орангутанга, якій майстерно підпиляли зуби. Усі рештки обробили хімічними речовинами так, щоб вони виглядали стародавніми.
На жаль, на сорок років «пілтдаунська людина» увійшла до підручників. Так, науковців можна обманути. Проте сила наукового методу не в безпомилковості, а в тому, що, дотримуючись його, можна рухатись як уперед, так і назад, виявляючи допущені помилки. Отож фальсифікацію викрили. Перші критичні зауваження з’явились відразу після представлення решток. На жаль, більшість науковців ними знехтувало, занадто великим було бажання побачити «перехідну ланку». Проте поступово скептичні зауваження лунали дедалі частіше.
Останні сумніви розвіяли в 1953 році завдяки методу радіовуглецевого датування — виявилось, щелепа та череп мають різний вік. Залишилась одна загадка — хто автор містифікації? Найбільш імовірною кандидатурою називають Чарльза Доусона, до того ж за ним виявили ще ряд підробок. Якщо це так, то фальсифікація не на совісті науковців — Доусон був адвокатом. Утім остаточно винуватця не знайшли, серед підозрюваних є вчені, зокрема палеонтолог Артур Вудворд і зоолог Мартин Гінтон.
Іншу фальсифікацію зробила особа, яка за формальними ознаками вважається науковцем — кандидат біологічних наук Сєргєй Пушкін, доцент Північно-Кавказького федерального університету. У 2016 році Пушкін опублікував у науковому журналі статтю, у якій стверджував, що в околицях міста Астрахань повзає невідома науці комашина. Пушкін запропонував себе як першовідкривача виду, а комашину назвав Thaumaglossa zhantievi. На щастя, по світу ентомологи не дурником підшиті й незабаром встановили, що той жук такий самий реальний, як чупакабра1. Виявилось, що Пушкін з одного ресурсу вкрав фотографію справжнього австралійського жука Thaumaglossa laeta, а з іншого — рисунок геніталій справжнього південноафриканського жука Thaumaglossa mroczkowskii. Він обробив ці картинки в графічному редакторі й так недорогим коштом злампічив «наукове» відкриття. Тим же робом він вигадав ще одного жука, якого назвав Anthrenus kamiluhi та «поселив» на околицях Дагестану.
Вважаю, що «справа Пушкіна і геніталій жуків-мертвоїдів» має увійти до підручників з історії науки. Фальсифікацію зроблено не заради матеріальних благ (грошей чи дисертації) і не заради слави. Побрехеньку про Лохнеське чудовисько можна дорого продати. А вигадку про жука? Якщо підробкою «пілтдаунської людини» вдалося збити із плигу мільйони людей, то домальованими геніталіями Пушкін обманював самого себе як єдиного у світі дослідника мертвоїдів Астраханського краю. Фальсифікація настільки безглузда та нікчемна, що… про неї слід пам’ятати. Вона є прикладом того, як псевдонауковець може імітувати наукову діяльність без зрозумілих на те причин.
2. Просто жарт
Так, науковці можуть жартувати. Щоправда, часом їхні жарти не зрозумілі навіть колегам.
У 1930 році Лестер Шарп (а він не абищо, як Пушкін, а один із засновників цитогенетики!) опублікував у науковому журналі короткий огляд дисертаційної роботи Августа Фотерінґхама із дослідженням монгольського птаха Eoörnis pterovelox gobiensis, або, як його нібито називають місцеві жителі, «вууфен пууф»2. У короткому тексті Шарп без жодних ознак здивування описує такі характеристики вууфена пууфа: живе в пустелі Гобі, живиться , літає на швидкостях 600 км/годину (саме так — шістсот). Птахи завжди відкладають пару яєць, із яких неодмінно народжуються близнюки: самець і самка, що утворюють нову сім’ю. Близька спорідненість не заважає близнюкам спарюватись, оскільки народжуються вони із незапліднених яєць.
Лестер Шарп не лише вигадав Августа Фотерінґхама, але також надрукував для нього «автореферат дисертації», з яким сьогодні можна ознайомитись в інтернеті3. У тексті доволі ретельно описано анатомію, фізіологію, еволюцію, поведінку вууфенів пууфів, наведено фотографії птахів, зображення в наскельних малюнках первісної людини та згадки в японських текстах. Усе подано у навмисно гіпертрофованій формі, щоб ні в кого не залишалось сумніву — це жарт.
Моделлю для фотографій вууфена пууфа слугувала стилізована маленька фігурка пелікана. Рештки викопних молюсків-амонітів представлено як скам’янілих червів, на яких полювали предки вууфена пууфа. Наявне зображення і самого предка, своєрідного потвородактиля. А ще один з експериментів «дослідника» є прямою вказівкою на «» — вууфену пууфу запропонували дві однакові купки корму, і бідолашний склепив віченьки, не знаючи, з якої почати.
Концентрат очевидних нісенітниць мав натякати на жарт, однак частина наукової спільноти повірила в існування вууфена пууфа, його приклад згадували в деяких публікаціях4.
3. Не просто жарт
У 1957 році подібного коника викинув німецький зоолог Ґерольф Штайнер, який видав книгу «Bau und Leben der Rhinogradentia»5 («Будова та життя ринограденцій»). Він підписав її не своїм іменем, а вигаданого професора Шнютке. Як і у випадку із вууфеном пууфом, тут не було жодної згадки про те, що це жарт. Але на цей раз історія видавалась правдоподібною.
У книзі оповідалось про ринограденцій — невеликих звірят, які буцімто проживали в Тихому океані на архіпелазі Геєєй (Heieiei). У життєдіяльності цих тварин важливу роль відіграє насоріум — видозмінений і розрослий ніс, довжина якого зазвичай перевищує довжину решти тіла. Одна із функцій насоріума — пересування, тому задні кінцівки у тварин редуковані, а передні зазвичай прилаштовані до інших функцій. Предки ринограденцій досить давно, ще в крейдяному періоді мезозойської ери, відділилась від решти ссавців і встигли розділитись на декілька груп. У книзі наведено 138 видів, Усі вони різні та дивугідні.
Деякі за допомогою насоріума стрибають, інші при цьому ще й злітають, допомагаючи помахами потужних вух. Деякі ринограденції виділяють із насоріума слиз, і по ньому повзають у гонитві за равликами або сидять на березі та випускають у воду липкі шмарклі, таким робом полюючи на рибок. Є види, які подібні до кротів і які риють землю потужним насоріумом. Є ж види, схожі на планктонних безхребетних, що плавають у товщі води, дихаючи крізь довгий насоріум-трубку. У книзі наведено зображення ринограденцій, мапу архіпелагу Геєєй, схему еволюційних зв’язків різних груп та ілюстрацію, що пояснює розвиток насоріума під час ембріологічного розвитку — усе що має бути в поважному науковому виданні. Завершується книга історією про випробування ядерної зброї американцями. Вибух викликав тектонічний зсув, і морська безодня поглинула архіпелаг Геєєй, ринограденцій, а разом із ними усіх фахівців із цих тварин, що саме зібрались на конференцію.
У першому виданні «Будови та життя ринограденцій» Штайнер нічого не сказав про їхню справжню природу, навіть імені свого не згадав. Реакція читачів була неоднозначною: дехто повірив, інші посміялись, були такі, що обурились вигадкою Штайнера або ж… трагедією ринограденцій. Наприклад, на шпальтах «Ліберально-демократичної газети» (у Німецькій Демократичній Республіці) звернули увагу на те, яких дивовижних тварин було втрачено через змагання держав у нарощуванні ядерного потенціалу6.
Примітно і неочікувано, що від зоологів було більше підтримки, ніж критики. Джордж Гейлорд Сімпсон, фахівець із доісторичних ссавців, один із найбільш значущих еволюціоністів ХХ столітті у провідному науковому журналі Science опублікував рецензію на книгу «професора Шнютке» (так-так, саме вигаданого Шнютке, а не реального Штайнера), у якому не було жодних звинувачень у фальсифікації6. Хоча номер журналу був не квітневий, Сімпсон описує ринограденцій як цілком реальних і надзвичайно цікавих істот. Мовляв, одну із них вдалось навчити виконувати насоріумом дві фуги Баха, щоправда, із недоречним . На мою думку, стаття Джорджа Сімпсона також заслуговує на окрему увагу науковців і не лише біологів. Перш ніж перейти до критичного розгляду помилок «професора Шнютке», Сімпсон зазначає: «У рецензентів існує звичай, якщо не обов’язок, натякнути, що сам він розбирається в темі куди краще автора, і книга була б значно ліпша, якби він, рецензент, зумів знайти час поміж більш важливих справ і написав цю книгу сам». Жарти жартами, але по цей час саме так діє чимало рецензентів, окрім тих, з якими автор попередньо домовився про добрі слова.
Інше визнання ринограденцій наведено в довіднику про систематику ссавців, укладеному зоологом Тімоті Лоулором у 1979 році. У цій книзі ряд Ринограденції згадано на рівні з іншими рядами ссавців8. Ви вже пересвідчились, що поміж науковців бувають бешкетники, однак саме Лоулора колеги згадували як людину, для якої «музейна етика була такою ж, як його погляди на життя: із прагненням досконалості, статечні, критичні та вдумливі»8. Довідник написано якісно, помітно, що автор — знавець справи. Чому він додав до книги ринограденцій без жодної примітки, нехай навіть маціпусіньким шрифтом і догори дриґом? Можливо, тому що ринограденції вигадані якісно і в їхнє існування хочеться вірити?
Вимудруючи ринограденцій, Штайнер не просто складав докупи все, що заманеться, а обдумував кожну подробицю. Він уявив, що наприкінці мезозойської ери невелика група тварин, близьких до землерийок, опинилася на острові, розташованому далеко від материків. На відміну від гризунів, землерийки погано витримують плавання на стовбурах дерев, однак описана ситуація можлива. В іншому вибір землерийок був вдалий. Це тварини з малою спеціалізацією, тому в процесі еволюції можуть утворити велике різноманіття. Неможливо зарання спрогнозувати, якими еволюційними околясами видозмінювались нащадки землерийок, варіантів занадто багато. Але поява насоріума також є поміж них. Книга Штайнера в жартівливій формі висвітлює реальні процеси еволюційних змін, що мають місце в ізольованих популяціях. Ринограденції займають місце між жартом і гіпотетичними видами, вигадування яких є цілком прийнятним у науці.
Про різноманіття гіпотетичних видів читайте у продовженні, яке буде незабаром…
