Ще ніколи війна не залишала після себе стільки цифрових слідів. Щодня світ бачить супутникові знімки, просування російської армії на мапі DeepState, відео з наслідками обстрілів у TikTok, траєкторію прольоту російських ракет у моніторингових телеграм-каналах й тисячі свідчень очевидців. Здавалося б, за таких умов переписати історію вже неможливо.
Та Росія не намагається стерти факти. Вона бореться за їхнє тлумачення. Створює різні історичні наративи для різних країн, працює з академічним середовищем, цифровими платформами і навіть намагається впливати на відповіді великих мовних моделей.
Чому надлишок інформації не захищає від маніпуляцій і як протистояти російській псевдоісторії? Розбираємося разом з доктором історичних наук, професором Українського католицького університету, дослідником українського національного руху та історичної політики Олександром Зайцевим і докторкою філософії, дослідницею Центру міжнародних досліджень Массачусетського інституту технологій, стипендіаткою програми Fulbright Галиною Падалко.
Матеріал створено за підтримки Української школи політичних студій (УШПС).
Історична пропаганда працює за тими самими законами, що й будь-яка інша. На відміну від пропаганди минулого, яка прагнула контролювати доступ до інформації, сучасна російська інформаційна стратегія засипає аудиторію суперечливими поясненнями, підриває довіру до джерел і створює відчуття, що «правди все одно ніхто не знає».
Галина Падалко пояснює, що історичний реваншизм був одним із фундаментів політичного проєкту Владіміра Путіна чи не від початку його правління.
«На мою суб’єктивну думку, він був одним із тих, хто надав нове дихання та широко імплементував на цифрові реалії Firehose of Falsehood1 (“потік брехні”) — модель, яка передбачає мультиканальність і засівання інформаційного поля великою кількістю часто суперечливої інформації, щоб підірвати інтерес до пошуку правди як такої», — каже вона.
За її словами, Путін вибудував цю систему пропаганди й нового сприйняття інформації, щоб відвернути увагу російського суспільства від внутрішньої політики. Водночас вона покликана сформувати таке ставлення до інформації, за якого люди перестають бачити цінність у правді.
Так конструюється прагнення до незнання, небажання занурюватися у проблему та шукати відповіді на складні запитання.
Паралельно Кремль почав активно переосмислювати історію2 Другої світової війни, перетворивши культ «Великої Вітчизняної війни» на центральний елемент сучасної російської ідентичності.
Саме звідси виростає один із головних сучасних російських псевдоісторичних наративів: мовляв, боротьба з нацизмом нібито не завершилася 1945 року, а триває й сьогодні, вже на території України.
Про те, як пам'ять перетворюють на зброю — і як цьому протистояти, — дивіться у відеокурсі Антона Дробовича на УШПС Лекторіум.
«Покоління наших батьків і ми теж виросли з уявленням, що Друга світова війна для Радянського Союзу почалася у 1941 році, а не у 1939-му. Я це дуже добре пам’ятаю на власному прикладі, — розповідає Галина. — Я родом із Луцька, і на міському меморіалі роками були викарбувані дати “1941–1945”3. Лише у квітні 2022 року їх змінили на “1939–1945”. Ось це і є конструювання наративу — коли через такі, на перший погляд, дрібні зміни поступово формується суспільна пам’ять. Сам фреймінг “Велика Вітчизняна Війна”, теж важливий у контексті пропаганди, адже таким чином Радянський союз ігнорує два перші роки, у яких він виступав у ролі агресора».
За словами дослідниці, за Путіна пропаганда перетворилася на окрему індустрію, у якій працюють десятки організацій, зокрема 4 та 5. Одне із їхніх завдань — засівати інформаційний простір суперечливими версіями подій, підриваючи довіру до самої можливості встановити істину.
Водночас, як зазначає Олександр Зайцев, змінювалися й самі псевдоісторичні аргументи. Якщо у середині 2000-х років Росія вела так звані «історичні війни» навколо Голодомору, діяльності ОУН та УПА чи української політики пам’яті, то наступним етапом стала поява територіальних претензій. Після анексії Криму Кремль почав просувати концепцію «Новоросії», стверджуючи, що значна частина південних і східних областей України є «історично російськими землями». Саме «історичними» передумовами тоді намагалися виправдати анексію Криму та військову агресію на Донбасі.
Паралельно Кремль повернувся до ще одного давнього імперського міфу — про «один народ». Ця теза сформувалася ще в ХІХ столітті в Російській імперії6. Тамтешні імперські історики та державні ідеологи представляли росіян, українців і білорусів як три гілки одного народу й намагалися закріпити таке бачення в суспільній свідомості. За словами історика, попри ці зусилля, український націєтворчий проєкт зрештою переміг, і українська національна свідомість утвердилася.
Кульмінацією сучасної версії цього міфу стала стаття Путіна «Про історичну єдність росіян і українців»7, опублікована в липні 2021 року — більш ніж за пів року до початку повномасштабного вторгнення в Україну. Цей текст виглядав як ідеологічний маніфест Путіна й одне з ключових обґрунтувань майбутньої війни проти України.
«Висновок із цього наративу мав би бути такий: якщо українці й росіяни — це один народ, то українці мають бути частиною єдиної імперії, яку очолює особисто Путін. А якщо українці цього не хочуть добровільно, значить, треба усунути перешкоди у вигляді “українських націоналістів”, які, мовляв, захопили владу в Україні. І тоді більшість українців, які насправді є росіянами, радо приєднаються до Росії. Такий був наратив Путіна. І саме він слугував обґрунтуванням агресії, яка почалася 24 лютого 2022 року», — пояснює Олександр.
Проте після лютого 2022 року цей наратив фактично зруйнувався. Масовий опір українців показав, що теза про «один народ» не відповідає реальності. Відтак російська пропаганда змінила акценти: замість розмов про «братні народи» дедалі частіше почала заперечувати саме право України на існування.
Як алгоритми впливають на нашу пам’ять про минуле
Історію сьогодні пишуть не лише історики. На те, як ми сприймаємо минуле, дедалі більше впливають соціальні мережі, результати пошукових запитів і штучний інтелект.
Якщо за часів класичних тоталітарних режимів влада ізолювала суспільство від альтернативних джерел інформації й безконтрольно насичувала його власною пропагандою, то сьогодні такий підхід уже не працює.
«Тепер не так просто відгородити суспільство від інформації. Такі спроби теж робляться, але це вже не основний метод. Натомість за допомогою сучасних технологій намагаються маніпулювати свідомістю людей і сформувати таку свідомість, яка потрібна маніпулятору», — каже він.
На думку Галини Падалко, надлишок інформації розосереджує наратив. Вирішальним є не обсяг задокументованих фактів, а те, які інтерпретації подій закріпляться в суспільстві й наскільки послідовно вони повторюватимуться.
«Багато залежить від того, наскільки ми на всіх майданчиках будемо знову і знову повторювати той самий наратив, використовувати однакові меседжі й однаковий фреймінг. Мені дуже не подобається, що різні дослідники й різні люди називають цю війну по-різному. Наприклад, у європейських документах і резолюціях вона називається Russian war of aggression against Ukraine (загарбницька війна Росії проти України — ред.), Сергій Плохій використовує назву Russo-Ukrainian War. Є наратив, що це найбільша війна в Європі й у світі з часів Другої світової, і ми намагаємося його просувати. Але питання в тому, наскільки часто Україна буде це повторювати і наскільки однострійно просуватиме свій наратив», — пояснює вона.
Також важливо памʼятати, що соціальні мережі не варто сприймати як архіви історії. Адже комерційні платформи не створювалися для довготривалого збереження інформації.
«Кількість інформації весь час збільшується, тому її зберігання це теж питання технологічної спроможності. Але те, що росіяни мають амбіції змінювати історичні наративи та історичну пам’ять через різні технологічні інструменти, теж помітно», — додає Галина.
За її словами, одним із таких напрямів є спроби -грумінгу8 — цілеспрямованого впливу на набори даних9, на яких навчаються великі мовні моделі. Для цього, пояснює вона, створюються цілі мережі сайтів, які потрапляють до масивів даних, що використовуються для навчання моделей і так можуть впливати на відповіді систем штучного інтелекту.
Ще одним важливим полем боротьби дослідниця називає Вікіпедію.
«Якщо взяти історію оспорюваних українсько-російських діячів, наприклад, Малевича, ви просто побачите великий список змін, де певні проросійські редактори сайту намагаються цілеспрямовано змінити цю історичну пам’ять, називаючи його російським діячем, російським художником тощо. Це теж формування історичної пам’яті та історичних знань, адже такі матеріали використовуються для цитувань і як джерело базових знань для багатьох людей», — пояснює дослідниця.
Крім того, Вікіпедію використовують для підвищення довіри до проросійських ресурсів. Якщо матеріал із таких сайтів потрапляє до посилань у статтях енциклопедії, він може почати індексуватися пошуковими системами та використовуватися під час навчання великих мовних моделей.
Наприклад, у 2025 році дослідники DFRLab та CheckFirst виявили10, що дописувачі Вікіпедії використовували сайти російської мережі Pravda як джерела для окремих статей. Перевіривши ChatGPT, Gemini, Copilot і Perplexity, вони встановили, що жодна з моделей не попереджала користувачів про ненадійність цих джерел, а деякі навіть відтворювали неперевірені повідомлення з мережі Pravda.
Коли правди вже не видно
У російській пропаганді можна простежити низку характерних механізмів, які працюють саме на конструювання незнання.
Один із найпоширеніших — перевантаження інформаційного поля альтернативними версіями подій. Цей підхід є складовою моделі Firehose of Falsehood.
Як приклад Галина Падалко наводить збиття малайзійського пасажирського літака рейсу MH17 над Донбасом у липні 2014 року. Після трагедії російська пропаганда множила суперечливі версії11 щодо трагедії. Зокрема, стверджувала, що літак збила Україна, що українські військові намагалися атакувати літак Путіна, але помилилися, що міжнародне розслідування приховує справжніх винуватців, а докази сфальсифіковані, що катастрофу нібито інсценували або що літак був заповнений тілами ще до зльоту.
Схожий механізм застосували і після авіаудару по пологовому будинку в Маріуполі 9 березня 2022 року12.
«Вони говорили, що жінка на фото — акторка, що все сфабриковано, що цього взагалі не було. Потім брали відповідальність за удар, але пояснювали, що цілили в об’єкт, бо там нібито була база “нацистів”. Була й інша версія — що пологовий будинок обстріляли самі українці, щоб влаштувати провокацію. Усе це створювалося для того, щоб перезавантажити інформаційне поле альтернативними поясненнями й підсилити бажання не шукати правду. Бо навіщо розбиратися, якщо правди нібито не існує?»
Інший поширений механізм — дискредитація джерел інформації. Якщо хтось пропонує альтернативну до російської версію подій, його оголошують пропагандистом, «нацистом» або заангажованою стороною. Так підривається довіра не до окремого повідомлення, а до самого джерела.
Ще один прийом — фрагментація контексту. Події виривають із причинно-наслідкового зв’язку, замовчують важливі обставини або повністю змінюють рамку, у якій інтерпретується ситуація.
Важливу роль також відіграє емоційна сатурація. Замість кристалізованих фактів аудиторії пропонують емоційно забарвлені оцінки, думки та історії, адже саме вони часто впливають сильніше, ніж перевірена інформація.
Галина також звертає увагу на те, що боротьба за історичну пам’ять відбувається і у фізичному світі. «У вересні 2023 року в українських медіа поширилося13 фото білборда з окупованої частини Херсонщини з написом “Діти, кухня, церква — сенс і велич російської жінки”. Це фактично німецьке “Kinder, Küche, Kirche”. Так теж формується історична пам’ять. Ідеться не лише про когнітивний аспект, а й про фізичний вплив: білборди, графіті, пам’ятники, музеї чи книжки так само формують розуміння минулого», — пояснює дослідниця. Вона порівнює цей механізм із рекламним принципом «семи доторків»14: людина, багаторазово побачивши той самий бренд чи повідомлення, починає сприймати його як знайоме й довіряти йому.
Тож у сучасній пропаганді немає принципово нових способів — змінюються лише технології поширення. За словами дослідниці, один із поширених підходів полягає у змішуванні правдивої інформації з потрібними пропагандистськими повідомленнями. У професійному середовищі цей принцип описують як правило «60 на 40»15: більша частина інформації має бути правдивою, щоб сформувати довіру до джерела, тоді як неправдиві твердження можна вбудовувати в загальний потік. Водночас це радше популярна евристика, яку використовують фахівці з комунікацій, ніж науково підтверджене правило, а достовірних доказів того, що її сформулював , якому приписують це правило, немає.
Близьким до цього є поняття малінформації — коли правдиві факти або повідомлення використовують і поєднують із певним політичним контекстом, щоб досягти потрібного ефекту. Такий підхід може бути ефективнішим за відверту брехню, адже правдиві елементи повідомлення підвищують його правдоподібність.
Втім, у сучасному інформаційному середовищі цей принцип змінився: 40% неправди — це вже надто багато. Галина зазначає, що наразі достатньо й значно меншої частки — близько 5%. «Наприклад, багато телеграм-каналів подають швидку, доступну й переважно правдиву інформацію, але десь раз на двадцять постів з’являється повідомлення, яке підживлює недовіру, сумніви чи просуває певний наратив», — додає вона.
Окремо вона звертає увагу, що такі інформаційні технології відволікають суспільство від обговорення реальних проблем, зміщуючи увагу з політичних чи соціальних питань на нескінченні інформаційні суперечки. Так люди дедалі менше зосереджуються на пошуку перевірених фактів і дедалі більше — на тих поясненнях, які здаються їм простішими або емоційно ближчими.
Кожній країні — своя версія історії
Російська система інформаційного впливу є дуже масштабною, має значні фінансові ресурси та потужні аналітичні спроможності, що дозволяє адаптувати меседжі практично під будь-яку аудиторію.
Саме тому повідомлення, які поширюють у країнах Заходу, Глобального Півдня чи серед окремих політичних груп, можуть суттєво відрізнятися, хоча зрештою працюють на одну стратегічну мету.
Так, у Канаді звинувачення українців у нацизмі просуваються через суперечки довкола 15 — матеріалів урядового розслідування, присвяченого людям, які після Другої світової війни переїхали до Канади і могли бути причетними до нацистських злочинів.
Після Другої світової війни в Канаді оселилися десятки тисяч українців. Серед них були люди, які тікали від радянської влади, колишні остарбайтери, військовополонені, а також представники різних українських військових і політичних організацій. Згодом багато з них стали активними діячами діаспори, яка сьогодні є однією з найвпливовіших у світі та послідовно підтримує Україну.
Дискусії навколо списків Комісії Дешена використовують не для того, щоб розібратися в біографіях конкретних людей чи встановити їхню відповідальність за воєнні злочини. Натомість намагаються поширити підозри щодо окремих осіб на всю українську громаду в Канаді. Логіка така: якщо серед післявоєнних українських емігрантів могли бути люди, причетні до співпраці з нацистами, то й сучасна українська діаспора нібито є їхньою «спадкоємицею», а отже — підтримує «нацистську» Україну. Так історична дискусія перетворюється на інструмент дискредитації.
Прикладом того, наскільки ефективно може спрацювати такий наратив, є скандал у парламенті Канади у вересні 2023 року16: під час візиту Володимира Зеленського депутати стоячи аплодували , якого представили ветераном, що «боровся за незалежність України проти росіян» у роки Другої світової війни. Уже після засідання з’ясувалося, що чоловік служив у — підрозділі, який входив до структури військ СС нацистської Німеччини.
«Це був дуже великий подарунок для російської пропаганди. І це на довгі місяці стишило роботу української діаспори в Канаді. Тому що дуже сильно підсилився наратив, який, власне, був дуже важливим і фундаментальним для цього регіону», — каже Галина Падалко.
Якщо йдеться про країни Глобального Півдня, насамперед держави Африки17, то там, за словами дослідниці, Росія просуває передусім антиколоніальні, антиамериканські та антизахідні наративи. Вона намагається представити війну проти України як наслідок політики США та НАТО, а себе — як державу, що протистоїть західному колоніалізму.
Як Росія завойовувала вплив у країнах Африки
«Є конкретні адженди і конкретні меседжі, специфіковані під кожен регіон, які поширюються через відповідні канали. Навіть не можна сказати, що ці канали уніфіковані. Наприклад, у країнах Латинської Америки особливу роль відіграють посли, які стали там медійними лідерами думок»18, — розповідає Галина.
Для європейської аудиторії одним із ключових залишається твердження, що саме НАТО нібито «спровокувало» Росію на повномасштабне вторгнення, а також повторення давно спростованої тези про нібито обіцянку не розширювати Альянс на схід19. За словами дослідниці, ці аргументи нерідко знаходять відгук у частини академічного середовища, де існує традиція відкритих дискусій щодо міжнародної політики.
Одним із ключових елементів сучасного путінського історичного наративу Олександр Зайцев називає премордіалізм — уявлення про те, що нації існують із глибокої давнини, майже «споконвіку», а тому лише народи, які можуть довести свою багатовікову історію, нібито мають право на власну державність. Саме тому російська пропаганда стверджує, що спадщина Київської Русі належить насамперед Росії.
«Ми часом самі потрапляємо в цю пастку премордіалізму і починаємо сперечатися: “А ні, українці вже тоді були, ще за часів Трипілля”. Насправді неважливо, наскільки давно існують українці. Важливо, що в модерну добу українці вирішили, що вони — окрема нація, і вирішили жити в окремій державі», — говорить історик.
Він пояснює, що, як і більшість інших, сучасні українська й російська нації сформувалися приблизно в один історичний період: у XVIII — на початку XX століття. Відмінність полягає в тому, що російська нація формувалася згори, за активної участі держави, тоді як українська — знизу, всупереч державам, між якими були поділені українські землі.
«Якщо певна спільнота вважає себе нацією — а українці довели, що вони вважають себе нацією, — вона має право на власну державність, незалежно від того, наскільки давньою є ця спільнота», — підсумовує пан Олександр.
Ставка на тих, хто ухвалюватиме рішення
На думку історика, повномасштабна російська війна спростувала багато уявлень, поширених у західному суспільстві до 2022 року, — зокрема серед частини академічної спільноти, представники якої «були схильні вважати, що Україна — це тією чи іншою мірою частина російського цивілізаційного простору».
«Лише велика війна переконала багатьох, що треба відмежувати українську історію від російської», — каже Зайцев.
Водночас, зауважує він, і сьогодні на Заході існує невелика група людей, які поширюють або підтримують російські історичні наративи. На його думку, поки що це маргінальні погляди, яких дотримується меншість. Водночас, застерігає він, війна неминуче позначається не лише на Україні, а й на всій Європі. Через економічні та соціальні труднощі в окремих країнах можуть посилитися позиції політичних сил, які або відкрито підтримують Росію, або прагнуть «зрозуміти Росію» і повторюють її аргументи.
А на переконання Галини Падалко, західне академічне середовище значною мірою стало об’єктом російського впливу. За її словами, в академії Росія працює не лише через людей, яких вона називає своїми агентами, а й через так званих .
«Дуже часто говорять про пропаганду в Slavic Studies чи Russian Studies, але, на мій погляд, це дуже вузький сегмент науковців. Набагато ефективнішою і небезпечнішою, на мій погляд, є робота в центрах, де навчаються майбутні полісі-мейкери20, — у школах міжнародних відносин, школах урядування. Тобто вони таргетують ключових гравців, які формують знання, наративи і політики держав», — пояснює дослідниця.
Носії російської пропаганди взаємодіють із західними студентами на особистому рівні: допомагають із дослідженнями, запрошують на неформальні зустрічі, будують особисті контакти. Такий вплив спрямований21 на молодих людей, які лише формують свій світогляд, не завжди мають достатній міжнародний досвід або не завжди добре розуміють український контекст. Саме в цей момент вони можуть уперше зіткнутися з наративами про те, що «НАТО спровокувало Росію», і надалі ці уявлення впливатимуть на їхнє бачення міжнародної політики.
«Для мене це персональна історія, тому що я навчалася в Канаді з особою, яка дуже ймовірно виконує функції російського агента. І, на жаль, протидіяти цьому було практично неможливо — тільки викорінювати цю адженду власними меседжами. Адже це експлуатація принципу академічної свободи. Там ніхто не визначає, що є правдою, а що — ні. Це все дискурс, а дискурси можуть бути дуже широкими», — розповідає Галина.
Як не віддати минуле пропаганді
Просто знати більше історичних фактів для того, щоб бути менш вразливими до маніпуляцій, недостатньо, переконаний Олександр Зайцев.
«Факти — це лише цеглинки, з яких можна збудувати дуже різні будинки. Друге, що потрібно, — вміння пов’язувати ці факти в історичній інтерпретації. І третє — мати достатньо високий рівень критичного мислення, щоб виробляти власну думку. Але вона може мати цінність лише тоді, коли спирається на факти. Тому що можна мати розвинене критичне мислення, але якщо ти нічого не знаєш або знаєш дуже мало, це може призвести до того, що ти будеш вигадувати одну конспірологічну теорію за іншою», — пояснює історик.
На думку Галини Падалко, сьогодні важливо протидіяти російській історичній пропаганді за кордоном через різні організації, професійні спільноти, діаспору та міжнародні партнерства. Водночас змінитися має сам спосіб, у який Україна говорить про себе. Якщо в перші місяці повномасштабної війни працювало співчуття, то зараз ефективнішою є позиція сильної України. Це пов’язано не лише зі змінами світової політики чи приходом Дональда Трампа, а й із тим, що можливості співчуття не безмежні. Саме тому важливо просувати узгоджені меседжі через професійні спільноти, українську діаспору та міжнародних партнерів, щоб усі говорили «в один стрій, в один голос».
Галина не вважає, що соціальні медіа матимуть визначальний вплив на те, як майбутні покоління сприйматимуть війну. За її словами, це радше інформаційний шум, орієнтований на короткострокові цілі та зміну поведінки людей «тут і зараз». Наприклад, оперативну реакцію на обстріли чи інші події. Натомість стратегічні історичні наративи формуються в підручниках, університетах, міжнародних інституціях та інших середовищах, де знання закріплюються надовго.
Дослідниця наголошує, що у відкритому інформаційному просторі є багато можливостей впливати на формування знань. Тому особливої ваги набуває робота з українською діаспорою, інфлюенсерами, університетами, науковцями та політиками. Саме в центрах формування знань і ухвалення рішень кристалізуються наративи, які згодом визначатимуть політику держав.
Фактчекінг, спростування фейків і залишаються важливими, адже багато російських наративів постійно повторюються, а отже вже підготовлені спростування можуть працювати як своєрідний . Однак сама лише реакція на дезінформацію не може бути основною стратегією.
«Потрібно бути проактивними: робити свої комунікації, засівати поле своїми наративами, своєю аджендою, своїми подіями, виставками, активностями, а не лише йти за тим порядком денним, який формують росіяни. Ми ніколи за цим не вженемося, бо в нас немає стільки грошей. І поява нових технологій не покращує ситуацію для нас. Тому на тактичному рівні потрібно робити проактивні комунікації, проводити наступальні інформаційні операції в Росії та щодо Росії на Заході, щоб перехоплювати ініціативу. На стратегічному рівні, очевидно, потрібно вкладати в освіту — і це фундаментальна річ. В освіту, медіаосвіту, критичне мислення, у вирощування нової когорти людей, які займатимуться інформаційними операціями, пропагандою і когнітивною війною».
Окремо вона наголошує на необхідності довгострокової роботи з університетами та центрами підготовки майбутніх політиків — щоб формувати знання й уявлення про Україну серед людей, які в майбутньому ухвалюватимуть рішення на міжнародному рівні.
Саме тому Українська школа політичних студій створила курс «Історія і політика» з Антоном Дробовичем — експертом із політики пам’яті, колишнім головою Українського інституту національної пам’яті, а нині керівником Центру прав людини та меморіалізації війни Київської школи економіки. На курсі пояснюють, як формується історія спільнот, чому різні версії минулого стають визначальними для суспільств і як історію можуть використовувати як інструмент політики. Переглянути курс можна за посиланням.
