Коли й навіщо Росія почала завойовувати вплив у країнах Африки? Чому вона ніколи не мала африканських колоній? Як усе це впливає на Україну? Пояснює аналітик у справах Африки в аналітичному центрі ADASTRA Ілля Нестеренко.
У другій половині ХІХ століття Російська імперія намагалася здобути колонії в Африці. Чому їй не вдалося?
Зараз Росія намагається означувати свої стосунки з Африкою як засновані на засадах взаємоповаги і дружби, але історія кінця ХІХ сторіччя в цьому плані дуже повчальна. Російська імперія не відрізнялася від інших: вона так само хотіла створити свої колонії в Африці. Їй це не вдалося, тому що Росія була більше сконцентрована на колонізації найближчих сусідів. Закінчилася експансія на захід після Наполеонівських війн. Росія, Пруссія та Австрія остаточно поділили Польщу. Імперський кордон проходив територією сучасних Литви, Польщі, України та Молдови. Росія розвернулася на схід і дійшла до Аляски, паралельно просуваючись на південь до кордонів Афганістану. Там вони зустріли британців і боролися з ними за вплив на Афганістан, Персію і весь Середній Схід.
Тож увага Росії була зосереджена на Азії, тоді як у європейських імперій були бази в Африці ще з XVII століття (коли це були просто пункти, на яких могли зупинятися каравели, щоб проїхати для торгівлі до Південно-Східної Азії та Індії). Європейський колоніалізм розширяв те, що вже було, а Росії потрібно було починати все з нуля.
У цьому контексті є дві цікаві історії. Перша пов’язана з російським казаком Ніколаєм Ашиновим. Це авантюрист, який у середині 1880-х казав: дайте можливість — і він створить Росії колонію в Африці. Російські державці йому повірили, і в березні 1888 року його разом зі 150 казаками відправили1 створювати «Нову Москву» на території узбережжя сучасного Джибуті (тоді ці землі належали Ефіопії — ред.). Йшлося про окупацію узбережжя. Росіянам треба було створити «перевалковий пункт», щоб потенційно мати порт для дозаправлення власних пароплавів вугіллям; приймати у себе цивільні судна, які почали масово проходити Червоне море після відкриття Суецького каналу; мати форт для подальшої експансії вглиб континенту. Для реалізації цього всього треба було мати на узбережжі гарнізон, який би гарантував утримання захопленої території. Цим гарнізоном мали стати казаки Ашинова.
Ефіопія та Ліберія тоді були єдиними двома незалежними країнами Африки. Ліберія була далеко, а Ефіопія вважалася культурно ближчою, бо зберегла православ’я. Через дев’ять місяців після приїзду Ашинова Російська імперія відправила першу релігійну делегацію. Але з’ясувалося, що жодної колонії немає, а авантюрист всіх «кинув».
Тоді російський уряд взявся за це серйозніше. У січні 1889 року біля узбережжя Таджури (сучасна територія Джибуті) знайшли занедбаний турецький форт і вирішили там заснувати російську колонію. Але на той час султан уже віддав ці землі французам, які не стали терпіти росіян і через місяць просто обстріляли «Нову Москву» з кораблів. Частина поселенців — п’ятеро казаків — загинула від обстрілів, двадцятьох поранили, інші повернулися до Російської імперії. Російські дипломати не хотіли скандалу з Францією, тому просто зробили вигляд, що нічого не відбулося.
Друга історія пов’язана з Ніколаєм Леонтьєвим, який у російській міфології є великим борцем за ефіопську незалежність. Під кінець ХІХ століття Ефіопією правив імператор Менелік ІІ, який постійно захоплював нові території. Він постійно проводив завойовницькі походи для розширення Ефіопії коштом сусідніх племен. Йдеться про території вглиб континенту, куди європейці ще не встигли дістатись, тож Менелік вирішив не чекати і забрати їх собі. Леонтьєв до нього «затерся» в друзі й намагався використати це, щоб привезти в країну «рускій мір». Леонтьєв рекрутував2 «волонтерів»-казаків, які брали участь у першій італо-ефіопській війні. Тоді Італія почала зазіхати на Ефіопію і пішла на неї війною, але зазнала нищівної поразки. Це була велика перемога для Ефіопії, яка змогла захистити свою незалежність перед європейцями. Віддавати її росіянам Менелік не бачив сенсу. Тому в 1897 році він призначив Леонтьєва на посаду губернатора однієї з новозахоплених ефіопських провінцій на півдні. Леонтьєв почав нещадно експлуатувати ці землі, вивозити звідти слонову кістку, мучити рабів і розводити росіян та європейців на гроші для фінансування його планів на великі колонії в Ефіопії. Росіяни на це грошей не дали, а деякі європейці втратили, тому що Леонтьєв вже буквально за п’ять років напряму казав, що росіянам треба окуповувати Ефіопію. Менелік швидко зрозумів проблему, і Леонтьєв втратив посаду губернатора. На цьому велика історія російсько-ефіопських відносин припиняється.
Далі Росія програє російсько-японську війну, починаються революції, і країна не звертає уваги на Африку. Активна взаємодія відновилася аж за часів Хрущова. Така пауза зумовлена тим, що спершу комуністи хотіли захопити територію колишньої Російської імперії, а потім марили Європою. За часів Сталіна під репресії навіть потрапили3 кілька відомих африканістів. На той час існувала комуністична партія Алжиру, яка стала на бік Франції під час війни Алжиру за незалежність. Комуністична партія Південної Африки була представлена тільки білими, тому її не можна назвати африканською.
Уже в 1950-х роках колоніальні імперії починають руйнуватися, і паралельно з цим у Радянському Союзі почалася відлига. У 1956 році Хрущов починає дивитися активніше на Африку, де молоді націоналістичні рухи виборюють незалежність від європейських колоніалістів. Це був шанс взяти патріотично налаштовану молодь «під крило» комунізму. У 1957 році організовується велика міжнародна спеціальна конференція для молоді, в якій беруть участь зокрема багато представників з Африки. Звідси починається історія про радянський спадок у російсько-африканських відносинах. У 1960 році відкривається Університет дружби народів імені Патріса Лумумби, в Радянському Союзі швидко росте кількість африканістів.
Радянський вплив був доволі поширеним в Алжирі, Єгипті, Сомалі, Ефіопії, Мозамбіку, Анголі. Він не завжди був прямим, тобто на комуністично налаштовані уряди. Часто все починалося з підтримки підпільних лівих груп, які боролись або за незалежність, або за встановлення своєї влади. Відповідні рухи СРСР підтримував в Анголі, Мозамбіку й Південній Африці. З Південною Африкою — окрема історія. Радянський Союз не соромився надавати зброю і всіляку підтримку Африканському національному конгресу, який тоді ще чинив збройний опір режиму апартеїду.
Одна з великих історій залучення СРСР у справи країн Африки — це втручання в Конголезьку кризу4. Республіка Конго як колишня бельгійська колонія здобуває незалежність і одразу опиняється на порозі громадянської війни, тому що в дуже великій країні з’являються три-чотири харизматичних лідери дуже різних політичних спрямувань. Наприклад, Патріс Лумумба був радикально лівих поглядів, і Радянський Союз зробив ставку на нього. Але це завершилося дуже сумно, тому що Лумумбу вбили в тому самому 1960 році. Зрештою, кривава громадянська війна в Конго затягнулася на 5 років.
Окрім цього, СРСР був залучений в Огаденську війну 1977–1978 років між Сомалі й Ефіопією, обидві з яких були соціалістичними. Подумавши, в Радянському союзі зробили ставку на Ефіопію, мабуть, тому що одні соціалістичні країни кращі за інші. Ефіопія почала програвати перший етап війни, але завдяки радянській зброї і танкам відчула прилив сил і пішла в новий наступ. Ця подія була знаковою, адже вона показує кінець «ідеалістичних» відносин СРСР з Африкою. Стало зрозуміло, що Радянський Союз прагматично обирає, з ким «дружити».
Станом на 1985 рік, коли починається Перебудова, різко падає зацікавленість лівих африканських урядів у співпраці з Горбачовим. У них не було бажання переходити на ліберальніші моделі. Тож вони або формально «перефарбували» колишніх генсеків під новообраних президентів, або просто перейшли ближче до капіталізму.
У певних країнах ретроспективно можна сказати, що Радянський Союз зробив більше добра, ніж зла. Так, Африканський національний конгрес в Південній Африці обожнює СРСР за те, що це була чи не єдина країна, яка підтримала5 їх у боротьбі з апартеїдом. Натомість країни Заходу доволі довго чекали і спокійно дивилися на режим білих у Південній Африці, який чинив нещадну дискримінацію населення.
Водночас у сучасній міфології радянський спадок трактується як ідеалістичне намагання допомогти країнам Африки вибороти власну незалежність, хоча це не так.
Цей антиколоніальний наратив народився ще в Радянському Союзі чи він є сучасним витвором?
Можна сказати, що він завжди був під рукою. У межах Комінтерну, ще на початку свого існування, у 1919 році, радянський уряд видавав прокламації про солідарність з робітниками Азії і Африки. Але, наприклад, у міжвоєнний час вважалося, що для того, аби відбулася справжня соціалістична революція, потрібні свідомі робітники. Свідомих робітників, вважали, в Африці немає, бо там не було великої, важкої промисловості, особливо якщо порівнювати з Європою. А якщо й була, то у вигляді шахт чи плантацій. До африканських селян радянські ідеологи ставилися вкрай зневажливо і вважали їх несвідомим класом, який очолювали білі європейці, не зацікавлені в соціалізмі.
Пізніше, коли почалася Відлига, всім було зрозуміло, що країни Африки от-от стануть незалежними, і виникло питання, з ким вони будуть далі «дружити». Тоді з’явилося бажання мобілізувати африканську молодь, і для цього вже риторика партії підлаштовувалися під геополітичну реальність.
Наскільки успішною була підтримка Росією локальних конфліктів в деяких країнах Африки?
Залежить від того, що вважати критеріям успіху. Чи приходили до влади ліві рухи? Такі країни були. Це, наприклад, Ангола й Мозамбік. Місцями там досі є рухи, які прийшли в далеких 1970-х за підтримки Москви. Але були й країни, де такі режими не втримались. В Ефіопії чи Республіці Конго зараз комунізму немає. Були країни, де СРСР здобув моральну перемогу. Так, Південна Африка зараз не комуністична, але завжди пам’ятає про ту допомогу, яку їй надавали. Тому спектр доволі широкий.
Радянський Союз справді побоювалися через його вплив в Африці в 1970-х, тому що кілька підтримуваних ним режимів прийшли до влади. Але вже наприкінці 1980-х цього не було.
Наскільки відрізняються дії сучасної Росії як колоніальної сили на землях «ближніх» колоній і в країнах Африки?
Росія «похудшала» на кільканадцять республік і почала знову намагатися перезібратися як Радянський Союз. Тому намагання здобути Африку знову відійшло на другий план. Водночас Росія успадкувала величезний дипломатичний апарат і дипломатичну структуру, які залишилися після розпаду СРСР. Україні ж довелося створювати дипломатичну службу в Африці з нуля. Утім в Росії був шанс втратити цей спадок у 1990-х: тоді африканістика була далеко не в пріоритеті.
Політична зацікавленість Москви в Африці, як ми знаємо її зараз, з’явилася вже після 2014 року, коли Росія здобула статус держави-вигнанця. Доти вона намагалася, але не агресивно, «вбити клин» у той світовий порядок, який склався після розпаду Радянського Союзу. Я передусім кажу про БРІКС (об’єднання, до якого належать Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південна Африка, а з 2024 року — і Єгипет, Ефіопія, Іран та Об’єднані Арабські Емірати — ред.). У цьому напрямку була спроба створити альтернативний центр сили. Наскільки вона успішна — це вже інше питання.
Розуміючи, що більше не вдасться вести справи так, як до окупації Криму і війни на Донбасі, Росія диверсифікувала партнерів. А в Африці є недемократичні режими, в яких багато ресурсів і багато проблем. Тоді на території африканських країн почали діяти вагнерівці. Після окупації Криму і початку війни на Донбасі вони продовжили діяльність з втручання у громадянську війну в Сирії. Тобто ті схеми, які вони відпрацювали в Україні, почали застосовувати і в країнах Африки. Історія воєнних злочинів вагнерівців в Україні не надто відрізняється від історії воєнних злочинів вагнерівців в Африці. Наразі вони активні в Лівії, Мадагаскарі, Малі, Судані та Центральноафриканській Республіці. Потенційно їхня діяльність може поширитись на Буркіна-Фасо та Демократичну Республіку Конго.
Геополітично ж впливи Росії на Україну до 2014 року були значно ширші, ніж на Африку. Зв’язки з метрополією завжди більш особливі, ніж з іншими країнами — і в Африці, і в Україні. Росії легше було впливати на Україну через пропаганду, інфраструктурні питання на зразок газу, питання російських баз в Україні, таких як Чорноморський флот. Подібних російських баз в Африці не було. Рівень впливу на цьому етапі неспівставний.
Чи є особливі методи пропаганди, які Росія використовує в країнах Африки?
Це найлегше зрозуміти, якщо розглядати «Вагнер», адже він — не тільки про військові операції, а й про ботоферми, операції з придушення медіа, створення фантастичних світів тощо.
Візьмімо як приклад Центральноафриканську Республіку6, де вагнерівці перебувають з 2017 року. Крок перший: «Вагнер» заходить в країну і придушує опозицію до чинного режиму. На той час президентом був Фостен-Аршанж Туадера. Його країна останні чотири роки захлиналася в громадянській війні. Вирішити це своїми силами Центральноафриканська Республіка може за підтримки Європейського чи Африканського Союзу, міжнародних організацій. Але у такий спосіб швидко розв’язати питання не вдасться. А Туадера хоче рішення тут і зараз. Тож він саботує процес реформи армії, запрошує до себе вагнерівців, ті намагаються розстріляти всіх, хто проти. І в них це вдається. У 2020 році відбувся новий раунд виборів у республіці. Тоді група повстанців, з якими боровся уряд, об’єдналася для того, щоб поставити назад до влади одного з колишніх президентів. І вагнерівці їх відбили.
Питання в тому, якою ціною. Наприклад, у Центральноафриканській республіці вагнерівцям давали золоті шахти. У Малі дуже суворе законодавство щодо видобування корисних копалин, тому там розраховувалися грошима: на «Вагнер» там витрачали7 приблизно 10 мільйонів доларів на місяць. Якщо казати про Судан8, це десь 250 мільйонів у вигляді доступу до копалин. Звісно, це приблизні показники, бо необліковане золото важко порахувати.
Отже, придушили опозицію в обмін за ресурси. Далі вагнерівці роблять дві речі. Спершу запускають кампанії з дезінформації і пропаганди проти опозиції й на підтримку «Вагнера» та уряду. Це вистрілює — наприклад, в ЦАР збираються9 мітинги на підтримку Росії.
З іншого боку, треба показувати, що це ефективна компанія, яка бореться з повстанцями, але не настільки ефективна, щоб завершити війну, інакше твої послуги нікому потрібні не будуть. Тому із входом в країну вагнерівці намагаються робити все, щоб вийти з неї якомога пізніше і жити на золотій ренті, яку пропонують уряди.
Тож це суміш військових кампаній, експлуатації ресурсів і інформаційно-психологічних спецоперацій.
Які основні пропагандистські наративи, пов’язані з війною Росії проти України, росіяни поширюють в Африці? Як вони змінилися з початку повномасштабного вторгнення?
Пропаганда стала гучнішою, але фундаментально не змінилася. Росія знає, про що болить африканським країнам, і дуже часто це досвід колоніалізму й важкі неприємні стосунки з колишніми метрополіями. Росія в цьому плані позиціює себе так, як колись позиціював Радянський Союз — як альтернативу до колишніх метрополій. Умовно президенту Центральної Африки не треба йти до французьких спецпризначенців на поклон, щоб розв’язати проблему. Натомість можна запросити вагнерівців з Росії і не мати на собі клейма спільника з колишньою імперією.
Відповідно, основний наратив такий, що Росія щиросердно допомагає країнам здобути суб’єктність, яку їм не можуть дати колишні метрополії. Цей наратив складається з двох частин: «погані» метрополії й «хороша» Росія. Перший дуже легко сприймається в африканських країнах, бо їхній біль не вщух. У другому є один дуже небезпечний момент: ця пропаганда віруситься далеко за межі країн, у яких діє «Вагнер». Умовно, якщо її запускали французькою в Центральній Африці, то жителі демократичних країн на зразок Республіки Конго можуть теж її підхопити. Якщо вагнерівці присутні в країнах числом до десяти, то сліди російської пропаганди можна знайти вже в 20–25 країнах.
Росія позиціонує себе як борець за країни третього світу, як країна, яка бореться з несправедливим порядком, який створив Захід. Відповідно, Росія зараз хоче захопити Україну не для того, щоб відродити імперські амбіції, а щоб боротися «з несправедливим розширенням НАТО».
Які країни Африки однозначно підтримують Росію сьогодні?
Традиційно найпростішою міркою є те, наскільки це ізольований, жорстокий, зловісний режим. Що більше — то більше шансів, що він буде союзником Росії. Наразі я кажу про Зімбабве, Уганду, Еритрею. У цих країнах є один патерн — повна відсутність демократії, довговічні диктатори або хунта. А в таких країнах, як Судан, Лівія, Центральноафриканська Республіка, Малі «Вагнер» до того ж займає центральну позицію в формуванні безпеки країни. Вони не стільки союзники, як заручники Росії.
Де можна знайти нестабільність і хиткий мир, який гарантує Росія, там можна знайти її підтримку.
Ви зазначили, що Україні довелося розбудовувати дипломатичний корпус в Африці з нуля. Наскільки це вдалося? Наскільки широко наразі ми представлені в різних країнах Африки?
Якщо порівнювати з Росією, то в нас справи в кілька разів гірші щодо кількості посольств, фінансованих програм африканістики тощо. З тим, що зараз відкрилося посольство в Гані, ми говоримо про 12 посольств (також планують10 відкрити ще 10 нових посольств, зокрема в Руанді, Мозамбіку, Ботсвані — ред.). Це означає, що кожен посол має відповідати подекуди за 5-6 країн, до того ж часто досить віддалених. Наприклад, справами України з Центральною Африкою займається посольство в Марокко. Відповідно, або буде перевантаження на посла, або недостатня увага іншим країнам. А йдеться про наявність діалогу, про присутність у країні людини з України, яка може пояснити ситуацію з нашої точки зору.
В ідеальному світі у цих людей ще має бути відповідна підготовка, яка базується не тільки на офіційній, часто європейській, мові держави, а й принаймні на одній африканській мові, хоча б суахілі. Тому що, наприклад, Демократична республіка Конго — колишня колонія Бельгії — «розмовляє» французькою. Але французькою розмовляє там тільки уряд. На всю країну там є чотири регіональні мови і ще більше діалектів. З африканцями треба розмовляти африканськими мовами.
