Національний науково-природничий музей є одним із найвідоміших музеїв Києва. На чотирьох поверхах розташовані чотири відділи: геологічний, палеонтологічний, зоологічний та ботанічний. Якщо орієнтуватись на фотографії, розміщені відвідувачами на Ґуґл-картах, частіш за все дістають смартфон заради знімків у залах зоологічного відділу. На другому місці — палеонтологічний відділ, у якому я маю щастя працювати.
Що найбільше привертає увагу відвідувачів палеонтологічного відділу? Звісно, скелети крупних тварин: мамута, слона дейнотерія, великорогого оленя та інших гігантів. Це гарні експонати. Однак не унікальні, їх можна побачити в інших музеях.
Якщо ж бажаєте справжніх раритетів, то тримайте перелік найбільш рідкісних.
Житло із кісток мамутів
Повз нього нікому не вдалось пройти і не звернути увагу. Це перший експонат, який бачать відвідувачі, ще підіймаючись по сходах. Приблизно 15 тисяч років тому, на місці, де нині село Межиріч (Канівщина), плем’я мисливців на мамутів зробило стоянку. Житла майстрували із кісток та шкір мамутів, а також дерева. Звісно, із вимиранням мамутів зникла технологія виробництва таких споруд. У 1965 році рештки житла випадково виявив місцевий житель, який хотів викопати погріб і мимовільно дав поштовх відкриттю світового рівня. Реконструкцію житла можна побачити в багатьох підручниках з археології. Пізніше знайдено ще декілька жител, в тому числі в селі Мізин (Чернігівщина). Цю хижку також можна побачити в залах Науково-природничого музею, якщо пройдетесь до так званого Плейстоценового залу, в якому експонуються рештки тварин льодовикового періоду. Перш ніж дійдете до житла, зверніть увагу ще на три непересічні знахідки: фрагмент шкіри мамута, волосся мамута та скелет стеллерової корови.
Фрагмент шкіри та волосся мамута
У залі з тваринами часів льодовикового періоду безперечним лідером глядацьких симпатій є скелет мамута, знайдений у селі Гатне неподалік Києва. Куди менше звертають увагу на експонати, що лежать біля ніг скелета, — фрагмент шкіри та жмуток шерсті мамута. А це знахідки куди більш рідкісні, ніж кістки.
Фрагмент шкіри знайдено в Прикарпатті. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття на Галичині видобували озокерит, або, як його називали, «гірський віск». Це складна сполука із групи нафтидів, яку використовували для виготовлення свічок. Озокеритова копальня поблизу села Старунь (сьогодні Прикарпаття) відома на весь світ як місце знахідок унікальних викопних решток. Наприкінці плейстоцену тут було озеро, заповнене густою нафтоподібною сумішшю. Необачна тварина, ступивши в озеро, залишалась там навіки. Особливий хімічний склад сповільнював гниття, тому рештки жертв озера-пастки зберегли не тільки кістки, але й м’які тканини. У жовтні 1907 року в Старуні знайшли рештки самки мамута, в якої збереглись шкіра та м’язи. Орієнтовний вік — 22–35 тисяч років (озокерит сприяє збереженню, але ускладнює точне радіовуглецеве датування). Працівники копальні спершу прийняли доісторичного велета за тушу вола, і частину шкіри порубали для господарчих потреб. На щастя, знахідка швидко привернула увагу вчених. Більшість фрагментів вдалось повернути, подальші роботи здійснювались під наглядом науковців. Один із фрагментів представлено в Києві. Більшу частину шкіри можете побачити у Львові в Державному природознавчому музеї НАН України. Там же знайдете не менш унікальні експонати: мумію волохатого носорога, муміфіковані рештки жаби та птаха-костогриза часів льодовикового періоду. Зверніть увагу, що львівський музей цікавий, сучасний і водночас невеликий. Години цілком вистачить для уважного огляду, 20 хвилин для того, щоб вийти із словами: «Вау!». Тож можна сміливо додавати до планів прогулянки містом Лева.
Повернімось до Києва. Поруч із фрагментом шкіри експонується жмуток волосяного покриву із гриви мамута. Його взято із решток самки мамута, знайденої у 1908 році в долині річки Санга-Юрях () експедицією під керівництвом Ойгена Вільгельма Пфіценмаєра та Костянтина Адамовича Валасовича. Окрім рідкісної знахідки, примітна біографія вчених, які її зробили. Обох на Росії називають «російськими дослідниками Арктики», Ойген Вільгельма ще й перейменовують на Євґєнія Васільєвіча. Насправді Пфіценмаєр — німець, уроженець Тюбінґена, що на південно-західних землях Німеччини.
Костянтин Валасович — нащадок білоруського шляхетного роду. «Дослідником Арктики» він став не з власної волі, а відбуваючи заслання за політичні погляди. Пфіценмаєр на час експедиції в Санга-Юрях був вільним, його заарештують через вісім років.
Використання арештованих науковців для дослідження північних регіонів було поширеною практикою в Російській імперії та СРСР. Чому підтвердження — ще один цікавий експонат, розташований неподалік мамута: скелет стеллерової корови.
Скелет стеллерової корови
Це були великі (до восьми метрів) морські ссавці, родичі ламантинів. Тварини спокійно мешкали вздовж узбережжя Командорських островів до 1741 року, коли їх побачили російські «підкорювачі Півночі». Менш ніж за 30 років росіяни перебили і з’їли всіх стеллерових корів та щей з’їли так, що від них і скелетів небагато залишилось. На сьогодні в музеях світу експонується 27 скелетів цього виду. Із них щонайменше шість було доставлено до Європи зусиллями Бенедикта . Його росіяни також називають «російським вченим, який вніс вклад у дослідження Півночі». Дибовський був поляком, талановитим зоологом, який замолоду здобув авторитет у науковому світі. У тридцятирічному віці він долучився до Польського повстання проти Російської імперії, після придушення повстання був засуджений до страти. Під тиском європейських вчених вирок замінили на заслання, і так Дибовський став ще одним «російським дослідником Арктики». Через 20 років вчений повернувся з півночі, привізши з собою чимало цікавинок. Поміж них — кістки стеллерової корови, з яких надалі змонтовано щонайменше шість скелетів. Із них два можна побачити в Києві: в Науково-природничому музеї та Зоологічному музеї Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ще два зберігаються в зоологічному музеї Львівського національного університету імені Івана Франка та Музеї природи Харківського національного університету імені Василя Каразіна і два надійшли до музеїв Варшави та Відню. Можливо, що в Лондоні скелет з’явився також за участі Дибовського. Що й говорити — Дибовський провів заслання надзвичайно ефективно, хоч навряд чи був радий такій долі.
Можливо, ви не погодитесь, та на мою думку, історія авторів деяких знахідок може бути не менш цікавою за саму знахідку. А непересічна біографія вкупі із раритетом — взагалі бінго!
Грицайя та інші унікальні експонати палеогенової зали
По іншу сторону видовженого коридору палеонтологічного відділу розташовано Палеогеновий зал. Палеоген — період, що розпочався 66 мільйонів років тому, після вимирання динозаврів, і завершився приблизно 2,6 мільйона років тому. На території України знайдено чимало викопних решток тварин, що жили в другу половину палеогенового періоду. Деякі з них знайдені лише в наших краях. Тобто якби не зусилля українських палеонтологів, світова наука нічого не знала б про існування цих видів. Більшість цінних зразків зберігається у фондах музею, але дещо експонується в залі. Найбільш помітний скелет кита цетотерій Рябініна (Cetotherium riabinini) віком приблизно 11 мільйонів років, знайдений у Миколаєві. Рештки інших видів, знайдених винятково на території України, віднайти не просто, занадто багато уваги перебирають велетенські скелети слона-дейнотерія, кашалота та кита фінвала. Та якщо матимете час і натхнення, пошукайте в залі експонати антилопи Plioportax ucrainicus, саламандри Ukrainurus hypsognathus, пугача Bubo longaevus, Proanser major, дятла Picus peregrinabundus.
Особливо варта пошуку дрохва Gryzaja odessana. На перший погляд це нічим не примітні кісточки, таких в музеї хоч греблю гати. Нещодавно я помітив навпроти неї групу студенток, які нудьгуючим поглядом дивились на вітрину з грицаєю і казали: «Чому тут немає додо?». Насправді грицайя відома в усьому світі, щоправда фахівцям з викопних птахів. Фотографію цих решток наведено в книзі «Avian evolution», виданій в 2017 у Великій Британії. Нещодавно за уточнювальною інформацією про грицайю до музею звернувся польський художник, який працює над реконструкцією виду.
Грицайї вирізнялись незвичайною будовою і для фахівців це вже привід здивуватися. Птахам вдається поєднувати в скелеті дві протилежності — їхні кістки унікальні і водночас дуже типові. Унікальні, тому що більшість видів має свої неповторні анатомічні особливості, так що навіть за окремими фрагментами пташиних кісток зазвичай вдається встановити вид або принаймні рід. Це дійсно рідкісна особливість, кістки інших хребетних тварин (риб, амфібій, рептилій, ссавців) здебільше схожі із кістками споріднених видів. Водночас пташині кістки дуже типові, адже еволюція птахів відбувається із оглядкою на пристосування до польоту, в такій ситуації фантазію не розігнати. Так, скелет колібрі відрізняється від скелету орла або пінгвіна. Але значно менше, ніж відрізняються між собою скелети кита, слона, людини та миші або скелети варана та змії. Загальні плани будови скелетів птахів дуже подібні, хіба що страуси стоять дещо осторонь. Знайшовши пташину кістку, можна доволі легко встановити, який саме це елемент скелету. Це стосується майже всіх птахів — 10 тисяч сучасних видів та декількох тисяч відомих науці вимерлих видів. Окрім знайденої на півдні України грицайї. Чому так? Як пише автор «Avian evolution», палеорнітолог Джеральд Майр, це ще потрібно з’ясувати.
Велика гомілкова кістка грицайї. В усіх птахів — від страуса до горобця велика гомілкова кістка округла в перерізі. Лише в грицайї вони слощені. Скриншот із книги «Avian evolution» (Gerald MAYR, 2017)
Наведені приклади — лише дещиця цікавих експонатів, в музеї чимало «скелетів у шафі», чи то пак, «у вітрині». Втім, краще один раз побачити, ніж сто разів прочитати. Чекаємо на вас у Національному науково-природничому музеї!
