Оповідають, буцімто один студент вирішив налякати відомого зоолога . Начепив на себе шкіру якоїсь рогатої тварини, підкрався до вченого і заволав: «Кюв’є, я прийшов тебе з’їсти!». Науковець поглянув на дивовижу й дійшов висновку: «Роги, копита, хвіст. Отже, рослинноїдний. Ти не з’їси мене»¹. У цій історії (якщо вона дійсно була) переміг науковий підхід, уміння бачити зв’язок між формою та функцією. Приблизно за тих часів, у першій половині ХІХ століття, в масовій культурі роги стають атрибутом злого персонажа. Так було не завжди. У міфах Месопотамії прообразом рогатих істот є свійська велика і мала худоба — тварини, які забезпечували добробут людей. Тож і рогаті божества є доброзичливими². Із міфічних персонажів давнього Китаю найбільш відомі різноманітні луни, або, як їх помилково називають, «дракони». Луни відрізняються від драконів численними ознаками: довгим гнучким тілом, вусами, шишаком на лобі тощо. Зокрема — оленячими рогами. Та особливо луни відрізняються від драконів норовом. Вони, як то сказано у мультфільмі «Віднесені привидами», добрі.
Роги прикрашають тулуб Байцзе — ще одного лагідного, мудрого персонажа китайських міфів. Оленячі роги є невід’ємним атрибутом шляхетного ціліня. Ця популярна в китайській культурі істота нині відома європейцям завдяки стрічці «Фантастичні звірі. Таємниці Дамблдора». Що примітно — на відміну від китайських зображень, в кіно ріжки ціліня маленькі й майже непомітні. Чи не тому, що в сучасній глобальній культурі рогаті тварини дедалі частіше асоціюються з агресією?
Переглядати всіх індуїських божеств — справа невдячна. Поміж 33 основних рогатим буває лише Шіва, і тільки згідно зі стародавнім культом Пашупаті. У дрібніших божеств роги виявлено у Найгамеша. Обидва культи на сьогодні забуті, подробиці невідомі, і єдине, в чому можна бути певними, — рогаті божества не злі: Пашупаті пов’язаний із скотарством, а Найгамеша — із пологами.
У міфах давньої Греції ситуація дещо інакша. Тут краще бути обачним із рогатими божествами, зокрема Діонісом. Цей веселий божок не лише пиячив. Згідно із поетом Нонном Панополітанським (V століття нашої ери), предтечею Діоніса було моторошне рогате дитя Загрей, що забиралось на трон Зевса і завиграшки крутило блискавицями. Титани пошматували Загрея, із одного з куснів постав Діоніс. Підрісши, божество набувало різноманітних форм, часом ставало рогатим і нападало на титанів³.
Рогате козлоноге божество Пан сьогодні асоціюється із веселим сатиром, що пострибує і виграє на свирілі. Такий собі містер Тумнус із Нарнії. Та не забуваймо, що й дотепер найвищий ступінь жаху називаємо панічним, тобто навіяним Паном.
І, звісно, найбільш відомий давньогрецький «рогоносець» Мінотавр — персонаж геть не добрий. Маю припущення, що рогаті монстри в сучасній культурі є відлунням античної міфології, демони з християнства зіграли допоміжну роль.
Ми звикли, що демонів та Сатану слід зображати рогатими. Якщо ж демон добрий, то сором’язливо підпилює ріжки, подібно до Геллбоя. Насправді роги в християнстві не є неодмінним атрибутом злих духів. Старозавітний пророк Єзекіїль бачить у видінні херувимів із головами тварин, зокрема вола. У новозавітні часи апостола Луку подекуди зображують як бика. У католицькому мистецтві привертає увагу постать Мойсея з рогами, зокрема на відомій скульптурі Мікеланджело. Причиною є переклад Біблії із давньоєврейської на латину, зроблений Єронімом Стридонським. В одному із фрагментів обличчя Мойсея охарактеризоване як «променисте» або «рогате» (слова «ріг» та «промінь» в івриті спільнокореневі). Єронім обрав другий варіант, поклавши підвалини для зображень рогатого Мойсея⁴.
Але ж демони завжди рогаті? Ні. В Біблії відсутній чіткий опис диявола, тому середньовічні богослови та митці були змушені шукати інших джерел інформації. Для них це було важливим, адже через образ мали бути зрозумілими властивості злих духів. Сучасна людина, споглядаючи стародавні зображення, не завжди второпає, хто на чиєму боці. На мозаїці VI століття нашої ери в базиліці Сант-Аполлінаре-Нуово (Італія) Сатана представлений у вигляді… ангела, що стоїть по ліву руку від Христа. Та ще й ангела з німбом — атрибутом, який асоціювався із особливою владою, а не святістю. Диявольська природа передана темно-синім одягом і смаглявою шкірою⁵. У Ранньому Середньовіччі дуалізм світу, одвічна боротьба добра і зла була властива . Християни навпаки сприймали Сатану та інших демонів як одне із творінь Божих — бунтівних, але підпорядкованих загальному Божому задуму, що показано на мозаїці.
Із певними обмовками, до сучасного стереотипу близький опис диявола, наданий в записах Толедського собору 447 року — велике чорне чудовисько з рогами, копитами, вухами віслюка та великим пенісом⁶. Останні дві ознаки сьогодні зникли, що, мабуть, і на краще.
Диявол стає частим персонажем європейської культури з ІХ століття⁷. Подекуди він рогатий, як наприклад на фресці XIV століття в абатстві Помпоза (Італія), де нечистий дух має бридку, схожу на путіна, морду, тільки з рогами⁸.
Утім, до XVI століття немає сталого образу злих духів. Сатану може неоднаково зображувати навіть один митець на різних творах⁹. У православній іконографії злі духи дотепер безрогі. Народний образ рогатого чорта, гадаю, є похідним від католицького мистецтва.
Звідкіля в Західній Європі взялася така звична нам постать антропоморфного демона із рогами та копитами? Важко сказати. Існує припущення, що європейці перейняли образ під впливом іудейських міфів про серімів та еллінського Пана¹⁰. Попри те, що аналогія між Паном і рогатим, козлоногим дияволом здається очевидною, на думку деяких дослідників, гіпотеза не підтверджується фактами¹¹. Інші вважають, що Пан таки причетний, додаючи, що постать рогатого демона остаточно сформувалася не в Середні віки, а якихось двісті років тому¹², тобто за часів, коли бешкетливий студент намагався налякати Жоржа Кюв’є рогатим монстром.
Як бачимо, із зображеннями Сатани ситуація така, що й чорт голову зломить. Єдине, що можна констатувати — образ рогатого монстра ближчий сучасній культурі, ніж середньовічній.
Дамо слово зоології. Чи правий Кюв’є в переконанні, що рогата потвора є рослиноїдною? Майже.
Риб до уваги не беремо, їхні роги — радше не роги на голові, а захисні шипи на тілі. Поміж наземних хребетних тварин відома одна група рогатих м’ясоїдних істот — деякі динозаври родини Абелізаврові (Abelisauridae). Наприкінці крейдяного періоду представники родини були розповсюджені в Південній Америці, Африці та ще трішки в Європі та Індії. У південноамериканських видів Абелізаврових на черепі були вирости. Здебільшого невеликі, такі, що хтось назве ріжками, а хтось — ґульками. Та в одного роду, Карнотаврів (Carnotaurus), були справжнісінькі роги. Карнотаври обох статей на лобних кістках мали вирости до 15 сантиметрів завдовжки, які зверху були вкриті зроговілим чохлом. Небагато, приймаючи до уваги, що череп тварини був більш ніж пів метра, та все ж достатньо, щоб визнати: це таки роги. Ймовірно, карнотаври використовували їх як для вбивства здобичі, так і у вирішенні внутрішньовидових суперечок¹³. Наймолодші знахідки карнотаврів мають вік 69,9 мільйона років¹⁴ — схоже вони вирішили вимерти, не дочекавшись падіння метеорита. Це були останні абелізаврові Південної Америки. Після цього природа роздавала роги лише травоїдним тваринам.
Їх встигли приміряти різні групи тварин. Були роги в черепах, зокрема велетенської (панцир до 2,5 метра завдовжки) черепахи меіоланія (Meiolania), що чалапала по Австралії якихось 10–20 тисяч років тому. Можливо, вона б і далі там бродила, якби не була знищена австралійськими аборигенами.
29–11 мільйонів тому в Південній Америці жили рогаті броненосці роду пельтефілюс (Peltephilus). Спершу їх вважали хижаками, пізніші дослідження вказують на рослиноїдність¹⁵. Відомі рогаті гризуни, зокрема схожі на бабаків цератогаулуси (Ceratogaulus), що жили 5–2 мільйони років тому в Північній Америці. Та найбільше роги полюбились жуйним парнопалим ссавцям та носорогам. Поміж них трапляються вкрай небезпечні тварини (як африканський буйвіл), але не «кровожерливі». Хіба що африканському водяному оленцю окрім листя смакують ракоподібні, молюски та риба. Однак ці звірки безрогі.
Отож, чимало тварин спробували роги… і відмовилися від них. Здається, роги — чудове надбання як для захисту, так і для нападу. Проте надбання громіздке. Воно обтяжує голову, не кожній тварині до снаги їх носити. Недарма дрібні парнопалі здебільша безрогі. А хижакам важлива швидкість, тут роги і поготів не потрібні — ліпше озброїтись кігтями та іклами. До того ж роги незручні, зачіпаються об гілля. Чому ж вони взагалі існують?
Тому що привертають увагу. Першочергове завдання рогів — бути помітними. І це ще одна причина для хижаків покладатись на ікла та кігті, хижакам стенати зір ні до чого. Рогата тварина видається більшою, ніж є насправді. Рогами можна привертати увагу самиць, як то заведено в багатьох оленів. Рогами можна відлякувати хижаків. Хоч би яким агресивним був африканський буйвіл, всіх не нахромить. Рогами він перш за все попереджає і лише інколи нападає. А раз є кого відлякувати, отже є кого боятись.
Кюв’є одним із перших приніс в анатомію переконання, що будова визначається функцією. У дечому цьому підходу слідували середньовічні художники. Зображаючи демонів бридкими, митці вказували їхню шкодочинність. Малюючи схожого на ангела Сатану, підкреслювали його приналежність до Божих творінь.
Що можна сказати про популярних в сучасній культурі рогатих монстрів? Вони вразливі. Подібно давньогрецькому Загрею, Діонісу, Пану та Мінотавру, вони небезпечні, але не «найкрутіші хлопці». Завбачливо демонструють силу своїм видом, щоб не довелося застосовувати її на практиці. А й дійсно — навіщо дияволу зайве напружуватись? У ХХ і ХХІ століттях деякі люди цілковито перебрали на себе його обов’язки.
