Росія здавна вдалавалася до дезінформації як інструменту міжнародної політики – і сьогодні методи роботи установ, які нею займаються, тільки удосконалюються. Як розвивалася російська машина дезінформації, дослідили Роберт Купєцкі, Філіп Брийка і Томаш Хлунь у книжці «International Disinformation. Concept, recognition, counteracting», уривок з якої «Куншт» публікує у перекладі.
Дезінформація глибоко вкорінена в російську історію, менталітет і . Одним з перших – досить кумедних – прикладів цього є «Потьомкінські села» (1787). У царській Росії це були [бутафорні] моделі сіл, встановлених за наказом князя Григорія Потьомкіна на шляху цариці Катерини ІІ до Криму, захопленого за чотири роки до того у війні з турками. Можливо, втім, цей випадок (як очевидної дезінформації) варто сприймати радше як складову придворної культури, де задоволення володарки є підтвердженням її величі. Тому це стає імперативом для чиновників та – натомість – рушійною силою їхнього просування по службі. Варто також подумати про цінність цієї думки для аналізу раціональності сучасної російської еліти.
Експерти Катерини ІІ написали, наприклад, «Протоколи сіонських мудреців». Це був огидний антисемітський наклеп про глобальну єврейську змову, який був корисним у російських політичних іграх того часу та відверненні уваги суспільства від внутрішніх проблем. До сьогодні це унікальний текст для різних расистських організацій і [«виправдання»] їхньої діяльності. Серед елементів операції з дезінформації також є так звана справа Станіслава Бжозовського – літературної легенди , – якого дискредитували публічними звинуваченнями у співпраці з «» (які ніколи не недооцінювали).
Саме слово «дезінформація» вигадали в міжвоєнний період радянські спецслужби. Вони просто надали іноземного звучання власним практикам інформаційного маніпулювання, що свідчило б про зовнішнє походження та злу діяльність міжнародного капіталізму, побудованого на брехні. Однак на час цієї лінгвістичної операції Москва – засновуючись на міцній царській традиції – вже мала довгу історію використання дезінформації як зброї проти своїх внутрішніх і зовнішніх ворогів. Її сила впливу та популярність зростали з розвитком технологічних інструментів і знань про індивідуальні та групові когнітивні процеси ().
Дезінформація є важливим елементом імперської стратегії Росії. За царських часів за проведення інформаційно-психологічних операцій відповідали «Охоронні відділення» («охранка») – таємна поліція, основною метою якої була ліквідація політичної опозиції, диверсійних груп, анархізму та тероризму. Таємні прийоми дезінформації були досконало розроблені й за часів радянської Росії, прикладом чого є операція «Трест», яку провело у 1920-х роках ДПУ (Державне політичне управління). Започаткувавши фіктивну опозиційну організацію МОЦР (Монархічне об’єднання центральної Росії), радянські служби створили можливість для ліквідації «білої еміграції» та дезінформації іноземних спецслужб, які її підтримували (зокрема Польщі, Естонії, Латвії, Фінляндії та Великої Британії).
У наступні роки радянські спецслужби неодноразово копіювали цю модель. До початку Другої світової війни було проведено 25–40 операцій за моделлю «Трест», а в 1939-1945 роках – 185. Під час Холодної війни КДБ використовував цей метод для дезінформації Центрального розвідувального управління (ЦРУ), пропонуючи американцям подвійних агентів (наприклад, ) (Świerczek 2020, pр. 7-8).
Колишній голова служби безпеки Румунії генерал Іон Міхай Пачепа стверджує, що під час Холодної війни дезінформація була важливішим завданням для спецслужб радянського блоку, ніж класичне шпигунство. У комуністичній машині дезінформацією займалося більше людей, ніж сукупно працювало в радянській армії та оборонній промисловості. Тільки в розвідувальних організаціях працювало понад мільйон офіцерів і кілька мільйонів агентів та секретних співробітників. До цього слід додати кількість людей, які працюють у міжнародних організаціях з дезінформації, заснованих КДБ (наприклад, у Всесвітній раді миру, Всесвітній федерації профспілок, Всесвітній демократичній федерації жінок, Міжнародній студентській спілці, Всесвітній федерації демократичної молоді) (Pacepa, Rychlak 2015, pр. 52–57). Викривлюючи дійсність, створюючи та увічнюючи міфи про НАТО та США, підриваючи авторитет демократичних державних інституцій та церкви, дискредитуючи політиків та інших важливих для громадськості особистостей, СРСР сформував негативний образ вільного світу та закликав революційні рухи боротися з «західним імперіалізмом».
З 1954 року за зовнішню радянську дезінформаційну діяльність відповідало Перше головне управління КДБ (Andrew, Gordijewski 1997; Mitrokhin 2002). Операції такого типу проводила Служба А, яка відповідала за «активні заходи», тобто наступальні проєкти дезінформаційного, підривного, дестабілізаційного та агентурно-орієнтованого характеру. Цей термін об’єднує різні методи, які використовуються з метою впливу на міжнародне середовище та підтримку політики Кремля (Darczewska, Żochowski 2017, pp. 12–14; Rid 2020). До «активних заходів» належать, зокрема, інформаційно-психологічні операції, дезінформація, маскування, спецпропаганда, провокації, диверсії та саботаж. Вони дають змогу впливати на політичне середовище, суспільні настрої, а отже, і на внутрішню безпеку інших країн для втілення стратегічних планів Москви. Під час Холодної війни «активні заходи» використовували насамперед для «експорту» комуністичної революції, пропаганди марксистсько-ленінської ідеології, дестабілізації політичних систем супротивників або дискредитації опозиціонерів.
Із закулісся розвідувальної роботи, яку розкрив Пачепа, ми знаємо, що «відлига» в американсько-румунських відносинах у 1970-х роках була фактично операцією з дезінформації, спланованою КДБ та Управлінням зовнішньої розвідки Румунії. Створюючи імідж прозахідного комуніста, поміркованого та європеїзованого, Ніколае Чаушеску сподівався отримати американські інвестиції – фінансову підтримку, що стимулювала б економічний розвиток країни. Ця операція була тестовою, і в разі успіху її мали повторити в інших країнах східного блоку.
Пізніше її успіх мав повторити Міхаїл Горбачов у формі політики гласності. Комуністична пропаганда видавала це за демократизацію та інформаційну відкритість світові. Це також мало бути одним із елементів політики перебудови СРСР, за що Горбачов навіть отримав Нобелівську премію миру. Але насправді гласність полягала в «покращенні іміджу правителя для внутрішнього і зовнішнього використання». За словами Пачепи, цю модель також скопіював Владімір Путін на початку ХХІ століття (Pacepa, Rychlak 2015, pp. 29–37).
Іншим прикладом політичної дезінформації, який описав Пачепа, є операція КДБ під кодовою назвою «Дракон». Вона ґрунтувалася на переконанні світової громадськості, що вбивство президента Джона Кеннеді руками агента КДБ Лі Гарві Освальда в 1963 році було змовою ультраправих американських урядових кіл. У 1950-х роках Освальда (з ідеологічних мотивів) завербувала радянська розвідка в Японії, де він служив у ВМС США. Про ефективність цієї кампанії з дезінформації свідчать, зокрема, численні книги з теоріями змови або успіх фільму Олівера Стоуна «JFK» (1991), в якому глядач «дізнається», що до вбивства президента США причетні представники американського військово-промислового комплексу, ЦРУ, ФБР, секретної служби, мафії та віце-президент Ліндон Джонсон. Фільм був номінований на «Оскар» у восьми категоріях і отримав дві нагороди.
Завершення Холодної війни та розпад Радянського Союзу призвели до того, що «зовнішня» активність [Росії] була суттєво обмежена. Тоді основну увагу звернули на внутрішні проблеми, особливо війну в Чечні. Після приходу до влади в 1999 році колишнього офіцера КДБ Владіміра Путіна застосування «активних заходів» знову набрало обертів, про що свідчить зокрема [військова] доктрина, яку розробляли з 2000 року. Безпосереднім приводом для розробки доктрини став російський (негативний) досвід двох чеченських війн (Rodgers, Lanoszka 2021, pp. 1–18).
Питання інформаційної безпеки були серед основних у російській військовій доктрині 2014 року, Стратегії національної безпеки 2015 року (Darczewska 2015) та Доктрині інформаційної безпеки 2016 року. У 2021 році дві останні оновлювали. На думку аналітиків Центру східних досліджень, нова Стратегія є «ще одним документом, який формалізує та закріплює антизахідний вектор російської зовнішньої політики, який помітний щонайменше з 2007 року. Її зміст підтверджує, що безпекова політика держави підпорядкована протистоянню із Заходом, яке є системним і всеосяжним» (Rodkiewicz, Żochowski 2021). Головною загрозою зовнішній безпеці Росія вважає НАТО, особливо перспективу його розширення за рахунок Грузії та України, а також наближення військової інфраструктури до російських кордонів. З іншого боку, у внутрішньому вимірі побоювання Росії стосуються інспірованої ззовні «кольорової революції», метою якої буде дестабілізація внутрішньої ситуації та зміна влади в Кремлі (Military doctrine … 2015). У Стратегії 2021 року наголошується на «зростанні значення інформаційно-комунікаційних технологій, які використовуються для втручання у внутрішні справи інших держав, підважуванні їхнього суверенітету і поневаженні територіальної цілісності, а також порушенні миру й безпеки. Російська Стратегія прямо вказує на те, що спецслужби іноземних держав здійснюють кібератаки на російські інформаційні ресурси, ведуть розвідувальну діяльність, а також виконують дії, спрямовані на дестабілізацію суспільно-політичної ситуації в Росії». (Rodkiewicz, Żochowski 2021.)
Такий спосіб презентації безпекових загроз створює так званий синдром «фортеці в облозі». Його сенс полягає в параноїдальному переконанні політичної та військової еліти Кремля, ніби Захід має на меті стратегічне оточення Росії (шляхом створення військових баз поблизу неї) та повалення влади в Москві (наприклад, внаслідок революції чи збройного перевороту). Цей синдром є однією з ідеологічних і пропагандистських основ дезінформаційної діяльності російських спецслужб проти країн НАТО (детальніше – Darczewska 2018). З одного боку, це дозволяє пояснити російську територіальну експансію необхідністю захищатися (тобто і збереженням «буферної зони», що відокремлює військову інфраструктуру НАТО від Росії). З іншого боку, це дозволяє створити як «суб’єкта, який прагне розширення», «здійснює ворожі дії проти Росії» або «прагне дестабілізувати безпекову ситуацію в Європі». У такий спосіб Росія показує себе в ролі «жертви» і виправдовує свій наступ. Цей меседж адресований як зовнішній аудиторії (так Росія створює свій імідж і посилає політичні сигнали країнам Заходу), так і внутрішній, тобто громадянам Росії, у свідомості яких закарбовується образ одвічного ворога, що дозволяє консолідувати суспільство та забезпечувати підтримку авторитарного режиму Путіна.
В останній Доктрині інформаційної безпеки 2021 року Росія додала інформаційну діяльність до каталогу оборонних і наступальних військових можливостей. Як зазначає Агнешка Легуцька з Польського інституту міжнародних справ, «документ також вказує на можливість спалаху міждержавного конфлікту внаслідок діяльності в кіберпросторі. Окрім того, Росія просуває концепцію «суверенного інтернету» (Рунету) і прагне посилити свій вплив у сфері глобального регулювання розвитку мережі» (Legucka 2021a). Концепція «війни нового покоління», яку часто називають «гібридною війною», «нелінійною війною» (non-linear war) або «доктриною », є доказом того, що Росія приписує стратегічну роль «мілітаризації інформації».
Російський начальник Генштабу в короткій промові, опублікованій у нішевому тижневику «Kurier Wojskowo-Przemysłowy» (Gierasimow 2013), охарактеризував дії не Росії, а – на його думку – Заходу, який мав на меті закріпитися шляхом беззбройних кольорових революцій. За словами Герасимова, йому було достатньо контролювати людські емоції і, відповідно, їхні дії. У цій ситуації Росія має відповісти Заходу тим самим. У зв’язку зі зміною сучасних умов ведення війни (відсутня чітка межа між миром і станом війни) стратегічні інтереси Росії мають реалізовуватися невійськовими засобами та непрямими методами, як-от:
– дезінформація політичних еліт, військового командування та громадськості шляхом маніпулювання інформацією, фабрикування інформації, спотворення реальності, відволікання уваги від реальних дій та цілей Росії;
– отруєння, контроль і соціальне маневрування, тобто навмисний вплив на суспільство з метою досягнення певної вигоди;
– компрометація, корупція та шантаж політичної та військової еліти;
– розпалювання внутрішньої та міжнародної напруги й суперечок, підтримка сепаратистських тенденцій, а також етнічних та релігійних конфліктів;
– організація провокацій та демонстрацій (використання «потенціалу протесту»);
– підтримка опозиційних груп, рухів опору та екстремістських кіл; створення підконтрольних спецслужбам установ, асоціацій, фондів, організацій та збройних воєнізованих формувань;
– провокація подій, які дестабілізують внутрішню ситуацію; проведення диверсій та саботажу, метою яких є викликати у суспільстві відчуття невизначеності та загрози (Bryjka 2018, pp. 168–180).
Спільним знаменником зазначених методів є провокування «контрольованого хаосу» (Galeotti 2017), що дозволяє впливати на суспільно-політичну ситуацію за межами Росії шляхом створення криз, а потім нав’язування рішення, вигідного Кремлю. У зв’язку з розвитком інформаційних технологій одним із ключових середовищ для такого типу діяльності є кіберпростір (Harrel 2015; Bryjka 2015, pp. 115–131). Віртуальний світ є ключовим елементом впливу на громадську думку через його доступність, відкритість, усунення комунікаційних бар’єрів тощо. Як наслідок, масштаби діяльності стають набагато ширшими за «активні заходи». В інформаційно-психологічному просторі суттєву роль відіграють «пропагандистські рупори» та державні центри, які ними керують.
Російська «екосистема» дезінформації містить:
– державні інституції: адміністрація президента (особливо речник Дмітрій Пєсков, заступник глави адміністрації Алєксєй Ґромов); МЗС (Серґєй Лавров і Марія Захарова) та інші «силові структури»;
– ЗМІ та інформаційні агентства (наприклад, РИА Новости, ТАСС, Интерфакс, RT, Sputnik, Голос России, RuBaltic.Ru, Politnavigator, Baltnews, Украина.ру);
– телеканали (зокрема Россия-24, Первый канал, Россия 1, ТВЗвезда, НТВ), журналісти-пропагандисти (як-от Дмітрій Кісєльов, Владімір Соловйов, Марґаріта Сімоньян, Ольґа Скабєєва та Євґеній Попов);
– контрольовані державою «неурядові» організації (наприклад, «Россотрудничество», фонд «Русский мир», «Русский дом», Российский центр науки и культуры);
– портали інформаторів (такі як WikiLeaks, DCLeaks);
– «фабрики тролів» (Агентство интернет-исследований);
– різні види «альтернативних ЗМІ»;
– громадські рухи (наприклад, Евразийский союз молодежи Іґоря Панаріна, Международное евразийское движение Алєксандра Дуґіна);
– аналітичні центри: Российский институт стратегических исследований, Совет по внешней и оборонной политике, Российский совет по международным делам, Центр анализа стратегий и технологий, Центр энергетики и безопасности, Центр стратегических разработок, Катехон і навіть Carnegie Moscow;
– геополітичні сайти (наприклад, New Eastern Outlook, Global Research, News Front, South Front, Geopolitica.ru);
– сайти, що належать проросійським організаціям, асоціаціям і фондам (наприклад, «Русский мир», Міжнародний дискусійний клуб «Валдай», Фонд Горчакова, Інститут цивілізаційного діалогу в Берліні, Інститут демократії та співпраці в Парижі) (GEC Special Report … 2020; Barbashin, Graef 2019; Smagliy 2018; Kuzichkin, Hanley 2021).
За діяльність у інформаційній сфері насамперед відповідають російські силові структури (зокрема спецслужби):
– Департамент «К» МВС – відповідає за контроль над інформаційними потоками та протидію злочинам у кіберпросторі;
– Федеральна служба безпеки (ФСБ) – відповідає не лише за контррозвідку чи боротьбу з внутрішніми загрозами, як-от тероризм, а й за так звану тактичну розвідку, яка ведеться переважно в сусідніх з Росією країнах. У структурі ФСБ функціонує Центр інформаційної безпеки, який відповідає за моніторинг інтернету і виявлення інформаційної діяльності, що загрожує безпеці Росії;
– Служба зовнішньої розвідки (СЗР) – проводить розвідувальну діяльність за межами країни. СЗР відіграє ключову роль в операціях з поширення російського впливу, спрямованих проти країн НАТО та ЄС. У сфері медіа СЗР презентують, зокрема, РТР Планета, RT і Sputnik. Основними підрозділами, відповідальними за розробку інструкцій щодо інформаційного контенту, є Департамент аналізу та інформації та Рада зовнішньої розвідки.
– Головне розвідувальне управління Генштабу (ГРУ) – російська військова розвідка, де підрозділ № 54777 відповідає за інформаційно-психологічну діяльність, зокрема для втручання в президентські вибори США в 2016 році. Він тісно співпрацює з «фабрикою тролів» Пригожина. (GRU… 2022).
ФСБ і СЗР, створені після розпаду СРСР, є спадкоємцями КДБ. Попри те, що номінально «активні заходи» замінено терміном «заходи сприяння» (мероприятия содействия), принцип їхньої дії суттєво не змінився. Звичайно, вони використовують нові технологічні можливості (особливо в інтернеті, зокрема соцмережах). Операції із зовнішнього впливу належать насамперед до компетенції російської цивільної (СЗР) і військової розвідки (ГРУ), які оперують повним спектром підривних методів – від дезінформації через кібероперації до диверсій і саботажу (Radin, Demus, Marcinek 2020). Їхню діяльність може підтримувати та/або забезпечувати ФСБ, але географія діяльності цієї служби зосереджена на Росії та сусідніх з нею країнах.
У межах операцій СЗР зосереджується на політичних, економічних і соціальних питаннях, а ГРУ є провідною у військових питаннях (зокрема під час військових дій і операцій за кордоном). Однак це не означає, що військова розвідка не бере участі в операціях, які мають впливати на політику, економіку чи соціальну сферу (DiResta, Grossman 2019). Найкращим прикладом розвідувальної співпраці між ФСБ, СЗР і ГРУ їхнє втручання у вибори, де військова розвідка часто відіграє провідну роль.
Adapted from (Robert Kupiecki, Filip Bryjka, Tomasz Chłoń, Dezinformacja międzynarodowa. Pojęcie rozpoznanie, przeciwdziałanie, Warszawa 2022, ISBN: 978-83-66849-48-8)
Ця публікація створена за підтримки Європейського фонду підтримки демократії (EED). Її зміст не обов’язково відображає офіційну думку EED. Відповідальність за інформацію та погляди, висловлені в цій публікації, повністю несе автор(и).
