«Мозок не має прямого доступу до реальності», — вважає нейронауковець Еніл Сет. Але це не означає, що реальності не існує. У своїй книжці «Бути собою. Нова наука про свідомість» він описує сприйняття як «контрольовану галюцинацію»: процес, у якому мозок безперервно будує найкращі припущення про світ і звіряє їх із сенсорними даними. Ми запитали Еніла про те, як ця ідея змінює наше розуміння свідомості та самих себе і що психоделічний досвід може розповісти про природу нашого «я».
Це скорочена версія інтерв’ю, які ми створюємо в межах проєкту «Куншткамера» для спільноти Друзів Куншт. Щоб отримати доступ до повної версії цієї та інших розмов, а також мати змогу поставити запитання світовим зіркам науки, ставайте членами спільноти Друзів.
Ви стверджуєте, що мозок активно конструює наш досвід світу, а не просто пасивно його сприймає. Як тоді зберегти уявлення про спільну об’єктивну реальність і не скотитися до думки, що реальність — це лише особистий наратив?
У моїй роботі чи в тому, що я пишу, немає нічого, що заперечувало б існування спільної об’єктивної реальності. Я цілком поділяю реалістичний погляд: існує щось зовнішнє, навіть якщо ми не до кінця розуміємо, що саме.
Насправді я говорю про дуже давню ідею, яка сягає щонайменше Платона та Іммануїла Канта: світ, який ми переживаємо, — не тотожний світові, який існує насправді. Але як світ, який ми переживаємо, співвідноситься зі світом, який існує насправді?
Для мене найпереконливіша відповідь пов’язана з уявленням про мозок як своєрідну машину передбачень. Мозок постійно формує прогнози щодо сенсорних сигналів і оновлює їх. Він робить це для того, щоб сформувати найкраще можливе припущення про те, що існує насправді, — або, точніше, про те, що в довкіллі є важливим для нашого майбутнього виживання.
Ми сприймаємо світ у найбільш корисний для нас спосіб. Але щоб сприйняття було корисним, воно не може бути повністю відірваним від об’єктивної реальності. Тож ми все-таки маємо певний зв’язок із реальністю — якщо, звісно, не перебуваємо у стані галюцинації. Але цей зв’язок не дає нам прозорого доступу до справжньої природи реальності.
Якщо мозок постійно конструює реальність через передбачення, то що відрізняє адаптивну модель реальності від небезпечної ілюзії — не лише в клінічному сенсі, а й у соціальному чи політичному? Де проходить ця межа?
Я не впевнений, що тут взагалі існує чітка межа. І річ точно не в тому, що точніше сприйняття завжди є кращим. Це проявляється на багатьох рівнях. У психології, наприклад, є класична ідея — хоча я не знаю, наскільки добре вона підтверджена емпірично, — що трохи ірраціонального оптимізму може бути для нас корисним.
Але це працює навіть на рівні самого сприйняття. Коли ми бачимо кольори, це, строго кажучи, не зовсім «точний» спосіб сприймати світ. Існує лише електромагнітне випромінювання — безперервний спектр, де немає тих чітких категорій, які ми бачимо у веселці. Але нам дуже корисно сприймати речі саме як кольорові, хоча самих кольорів у такому вигляді у світі, можливо, й немає. Тому точність сама по собі не обов’язково є найважливішою. Водночас і повна неточність теж була б проблемою.
Ми також дуже чутливі до патернів — тому можемо бачити обличчя в хмарах чи у вікнах будівель. Іноді це призводить до помилок, але, можливо, еволюція «налаштувала» нас так, щоб ми частіше віддавали перевагу хибнопозитивним сигналам, а не хибнонегативним. Є відомий приклад: якщо щось шумить у кущах, краще помилково вирішити, що там хижак, і втекти. Якщо тривога була хибною — великої шкоди немає. Але одна хибнонегативна помилка може коштувати життя.
Тому, думаю, все залежить від еволюційного, а тепер ще й соціально-культурного тиску відбору. Звісно, це може заходити надто далеко. І мені здається, що коли наші інтерпретації реальності — навіть на рівні сприйняття — починають дуже сильно розходитися, це може підживлювати динаміку інформаційних бульбашок. Ми дедалі більше поляризуємося — і це справді мене турбує.
Якщо «я» постійно оновлюється й реконструюється мозком, то що саме дає нам відчуття безперервності в часі? І чому це відчуття для нас важливе — якщо взагалі важливе? Можливо, воно теж виконує якусь еволюційну функцію?
Думаю, що, ймовірно, так. Ідею неперервного, сталого «я» ставили під сумнів багато людей із різних традицій — як філософських, так і духовних. Буддистська традиція, наприклад, цілком справедливо наголошує, що «я» постійно змінюється. Це процес, а не незмінна сутність ідентичності.
Але водночас нам однаково здається, ніби ми маємо певне напівстале ядро особистості. І, думаю, є багато причин, чому це може бути корисним. Це допомагає нам планувати, ставити довгострокові цілі. Мені здається, робити це було б значно важче, якби ми постійно переживали себе як абсолютно різних людей.
Тут я згадую філософа Дерека Парфіта. Він свого часу казав, що відчуває більше спільного з іншими людьми, які живуть поруч із ним в один час, ніж із власними майбутніми версіями себе. Тобто він радикально підкреслював ідею мінливості й несталості «я». Але тут є й базові особливості сприйняття. Наші перцептивні системи погано помічають повільні зміни. Існує феномен «сліпоти до змін»: якщо щось змінюється поступово, ми можемо просто цього не помітити. І, можливо, це стосується також «я». Воно може постійно змінюватися, але ми психологічно влаштовані так, щоб не переживати ці зміни безпосередньо.
Тобто «я» — це щось на кшталт історії, яку мозок розповідає сам собі про те, ким ми є? І ширше: чому люди взагалі схильні розуміти реальність через наративи? Чому ми так інстинктивно перетворюємо досвід на історії?
Я насправді не знаю. І навіть не певен, наскільки це взагалі специфічно для нашого виду.
Є й інші аспекти «я», які не мають такого наративного характеру. Наприклад, переживання настрою, емоцій, відчуття володіння власним тілом чи перспектива від першої особи. Це дуже фундаментальні складові людського досвіду, але вони не обов’язково оформлюються як історія. Тому, думаю, там, де наративність справді існує, її варто пояснювати. Але не думаю, що ми перетворюємо на історії абсолютно все. Більшість нашого досвіду є просто перцептивною — і не завжди вписується в наратив.
У своїй книжці ви використовуєте поняття «контрольованої галюцинації». Як ви взагалі прийшли до цієї ідеї?
Думаю, коротка відповідь — поступово. І сама ця ідея теж доволі стара. Для мене все почалося з експериментів, пов’язаних зі сприйняттям. Але мені також допоміг мій бекґраунд у сфері штучного інтелекту, машинного навчання та фізики — зокрема роздуми про те, як системи розв’язують проблему висновування причин, тобто як вони роблять припущення про те, що саме відбувається.
Я добре пам’ятаю, наскільки сильний вплив на мене мали люди на кшталт в Лондоні та мого колеги із Сассекського університету . Вони активно розвивали ідеї і . Насправді ця традиція тягнеться ще від і навіть раніше. Сама ідея досить проста: щоб зрозуміти, що відбувається у світі, мозок змушений постійно робити припущення. Він не має — і не може мати — прямого доступу до об’єктивної реальності. Хоча нам і здається, ніби ми бачимо світ таким, яким він є, насправді це не так.
«Свобода волі, у певному сенсі, створюється культурою». Інтервʼю з Крісом Фритом
Постає питання: що ж тоді відбувається? Один підхід полягає в тому, що сенсорні сигнали нібито вже містять більшість інформації про світ, а мозок просто «зчитує» її та подає нам готову картину реальності. Але я не думаю, що це так. Інший підхід — і саме він лежить в основі predictive coding — полягає в тому, що мозок постійно формує передбачення про світ і використовує сенсорні сигнали, щоб уточнювати ці передбачення.
Predictive coding — це також алгоритм машинного навчання. І виявляється, що такий спосіб роботи дає мозку змогу досить добре робити висновки про те, що відбувається в тілі, у зовнішньому світі — будь-де. А більш нова — або відносно нова — теза полягає в тому, що наш свідомий досвід — це радше найкраще припущення мозку, скориговане сенсорними сигналами, але не зведене до них. Тобто досвід радше формується зсередини назовні, ніж ззовні всередину.
А термін «контрольована галюцинація»… Він водночас і корисний, і трохи небезпечний, бо його легко неправильно зрозуміти. Мені він подобається, бо добре підкреслює: звичайне сприйняття має дещо спільне з галюцинаціями — у тому сенсі, що і те, і те формується «зсередини назовні». Але слово «контрольована» тут не менш важливе. На відміну від клінічних чи психоделічних галюцинацій, у нормальному сприйнятті наші «найкращі припущення» дуже жорстко й точно коригуються сенсорними сигналами, які надходять із зовнішнього світу. До речі, сам вислів я вперше почув від Кріса Фрита. А він почув його ще від когось іншого. Тож це теж давня ідея.
Ви згадали психоделічні галюцинації на противагу «контрольованим», і це наштовхує мене на запитання. Що такі людські переживання, як психоделічний досвід, довколасмертні переживання чи глибока медитація, можуть сказати нам про природу свідомості? Можливо, вони вказують на те, що наші сучасні моделі свідомості все ще неповні?
Так, думаю, це неймовірно цінний інструмент для розуміння свідомості. Я зараз залишу осторонь інші аспекти — наприклад, величезний інтерес до терапевтичного потенціалу психоделіків для лікування депресії та інших станів. Натомість що психоделіки можуть сказати нам саме про свідомість?
На мою думку, психоделіки надзвичайно корисні з двох причин. По-перше, якщо ми хочемо зрозуміти зв’язок між мозком і свідомістю, дуже добре мати експериментальний спосіб незвично змінювати свідомий досвід, а тоді дивитися, що відбувається в мозку. Це цілком стандартний науковий підхід: ви втручаєтеся в систему й спостерігаєте, як вона реагує. І психоделіки — дуже ефективний спосіб такого втручання.
Друга річ — це питання про те, що саме ми можемо зрозуміти зі змісту психоделічного досвіду. І тут, як я це бачу, існують дві основні позиції. Одна з них полягає в тому, що такі переживання дають нам дуже цінні дані про простір можливих людських досвідів. Вони можуть змусити нас перестати сприймати деякі речі як очевидні. Наприклад, люди часто думають: як я можу бути свідомим і водночас не бути свідомим самого себе? Як може існувати свідомий досвід, якщо немає «я», яке цей досвід переживає? Але психоделічні переживання розчинення его показують, що людина цілком здатна мати свідомий досвід навіть без сильного відчуття «я». Те саме стосується і часу. Чи можемо ми уявити свідомість без звичного відчуття плину часу? Виявляється, так. І мені здається, що це надзвичайно важливо.
Але чи дає це нам якесь розуміння природи реальності? І тут у мене вже виникають сумніви. Дехто, наприклад, під час психоделічного досвіду починає відчувати, що свідомість присутня всюди, що вона є фундаментальною властивістю Всесвіту. Такий погляд називають панпсихізмом. Людина може дуже переконливо переживати це як істину. І я думаю, що це справді надзвичайно цікавий досвід. Але для мене він не означає, що панпсихізм через це стає більш правдоподібним. Він лише показує, що люди здатні переживати досвід, у якому панпсихізм здається істинним.
Я люблю проводити аналогію з позатілесними переживаннями. Вони теж можуть виникати під час психоделічного досвіду, а також у деяких інших станах — зокрема під час довколасмертних переживань. І це теж можна сприймати як свідчення того, що людина справді здатна пережити досвід «виходу з тіла». Якщо поставитися до цього серйозно, виникає багато дуже цікавих запитань: як мозок узагалі створює відчуття того, що ми перебуваємо в певній точці простору — зазвичай усередині власного тіла? Це вже перестає бути очевидним. Ми мусимо зрозуміти, як саме мозок це робить.
Чи існує життя після життя: Куншткамера з Реймондом Муді
І виявляється, що це відчуття можна доволі сильно змінювати — за допомогою віртуальної реальності, стимуляції мозку та інших методів. Тобто перспективу від першої особи можна змінювати різними способами. І мені здається, це надзвичайно продуктивний напрям досліджень.
Але якщо ми починаємо сприймати такий досвід не лише серйозно, а й буквально — і кажемо: «Ні, це доказ того, що свідомість справді покинула тіло й перемістилася кудись іще», — тоді, як на мене, ми вже робимо хибні висновки. Бо одразу виникає безліч проблем. Наприклад: як саме це мало б працювати? Якщо мої очі залишаються там, де й тіло, то як я далі щось бачу?
Тож, хоч це й стара банальна фраза, я думаю, ми багато чого можемо зрозуміти, якщо ставимося до таких переживань серйозно — але не буквально. Ми починаємо помилятися тоді, коли плутаємо розуміння меж і можливостей людського досвіду з розумінням самої природи реальності.
Ви згадали панпсихізм. Мені сподобалося, що у своїй книжці ви не висміюєте такі ідеї. Зазвичай у наукових колах до них ставляться доволі снобістськи. Але існує багато подібних ідей, наприклад, давня традиція розглядати мозок не як щось, що створює свідомість, а як щось, що її фільтрує або транслює. Чому, на вашу думку, такі ідеї існують навіть зараз, коли ми маємо стільки наукових даних? І чи вони справді зовсім хибні, чи в них є щось цікаве?
Думаю, у них точно є щось цікаве. Особисто я не поділяю таких поглядів, але в мене є хороші друзі, які є панпсихістами, а також люди, які справді мислять у категоріях «мозку-фільтра». І це нормально. Мій власний підхід полягає в тому, щоб не надто жорстко триматися за метафізичні позиції. Фізикалізм — це, у широкому сенсі, ідея про те, що Всесвіт складається з певної «матерії» чи «субстанції». Якої саме — ми не знаємо. Можливо, це квантові поля чи щось іще. Але загальна логіка така: явища, які ми спостерігаємо у Всесвіті, є проявами цієї фізичної реальності.
Щодо фізикалізму існує чимало критики. Зрештою, нам дуже складно зрозуміти, що саме є фундаментально реальним.
Якщо поставити це запитання фізику-теоретику, ви дуже швидко потрапите в заплутаний світ основ квантової механіки — з усіма її конкурентними інтерпретаціями того, що таке реальність насправді. І, чесно кажучи, жодна з них до кінця не має сенсу. Тож тут усе стає дуже складним.
Одна з причин, чому я все-таки дотримуюся фізикалізму, полягає в тому, що я вважаю його продуктивною рамкою. Якщо нашою найкращою моделлю світу й мозку є уявлення про них як про систему фізичних процесів — із розумінням, що це саме модель, а не остаточна істина про природу реальності, — то це дуже корисна модель.
Вона дозволяє проводити цікаві експерименти, створювати теорії з пояснювальною силою й загалом рухати науку вперед. І для мене цього вже достатньо. Люди, які дотримуються інших позицій, часто кажуть: «Ні, фізикалізм не має пояснювальної сили щодо свідомості». А я б відповів: ні, це неправда — має. Він уже працює. Можливо, він не дасть нам абсолютно всіх відповідей, але точно щось пояснює.
Інший поширений контраргумент: усе, що нейронаука відкрила зі своєї матеріалістичної перспективи, однаково сумісне й із іншими підходами — наприклад, із панпсихізмом чи ідеалізмом. І я б сказав: так, сумісне. Але річ не в цьому. Питання в іншому: чи проводили б ми всі ці експерименти й чи створили б ці пояснення, якби від самого початку були панпсихістами або прихильниками інших метафізичних підходів? Чи, можливо, ми шукали б зовсім інші явища?
Я не знаю точної відповіді. Але моя інтуїція така: якщо ви виходите з іншої метафізики, то починаєте розв’язувати інші проблеми. І, ймовірно, тоді ми не знали б про мозок і свідомість так багато, як знаємо зараз.
Якщо підсумувати: ви кажете, що фізикалізм є продуктивним, бо дозволяє робити більше передбачень і створювати робочі моделі. Але чи можемо ми сказати, що свідомість зрештою можна буде повністю пояснити в межах матеріалістичної або фізикалістської картини світу?
Думаю, нам просто доведеться зачекати й подивитися. Але я вважаю, що ми вже досягли значного прогресу. У дослідженнях свідомості дуже легко думати, ніби ми досі не знаємо нічого й усе залишається абсолютно загадковим. Але я не думаю, що це правда. Якщо порівняти те, що ми знали 30 років тому, коли я лише починав працювати в цій сфері, і те, що знаємо зараз, — різниця величезна. Ми отримали дуже багато нових інсайтів.
Чи розв’яжемо ми цю проблему повністю? Це вже дуже висока планка. І цілком можливо, що з часом зміниться навіть саме формулювання питання. Наприклад, питання про те, як мозок створює свідомість — це вже певний спосіб дивитися на проблему. І, можливо, це взагалі не те запитання, яке варто ставити.
Це трохи схоже на дискусії про свободу волі. Маємо ми її чи ні? Можливо, це просто неправильно сформульоване питання. Я бачу з фізикалістської перспективи, що поле досліджень дорослішає, еволюціонує і, у філософсько-науковому сенсі, справді рухається вперед. Для мене цього вже достатньо.
Чи отримаємо ми колись повністю задовільну відповідь? Можливо, ні. Але причина може бути не лише в самій природі свідомості, а й у нашій власній психології. Адже свідомість — це унікальний випадок, коли ми намагаємося пояснити щось, чим самі є. Тому, можливо, ми просто ставимо надто високу планку для того, що взагалі вважати поясненням. Імовірно, що остаточної відповіді ми так і не отримаємо — але причин для цього може бути багато.
