Псилоцибін, MDMA чи кетамін дедалі частіше згадують у дослідженнях нових підходів до лікування психічних розладів — зокрема посттравматичного стресового розладу, депресії та тривожних станів. У світі тривають1 клінічні випробування2 психоделічно асистованої терапії, а деякі країни вже дозволяють3 її експериментальне медичне застосування.
В Україні цю тему обговорюють не перший рік, зокрема лікарі та дослідники. Але законодавство змінюється повільно, тому для багатьох людей такі підходи залишаються недоступними в межах української системи охорони здоров’я, через що вони шукають допомоги за кордоном.
Одна з таких історій — про бойового медика Дмитра, який після низки важких епізодів, пережитих на війні, поїхав до Іспанії на програму відновлення з використанням псилоцибіну. Його досвід показує, чому ці підходи привертають дедалі більше уваги — і водночас чому фахівці закликають говорити про них дуже обережно.
У мандариновому саду неподалік Валенсії Дмитро лягає на матрац, закутується в спальник і надягає маску на очі. Поруч сидять двоє людей, яких у таких сесіях називають сітерами. Основне їхнє завдання — бути поруч. Інколи — подавати воду, допомагати дійти до вбиральні або заспокоювати, якщо досвід стане надто інтенсивним. У крайньому разі вони можуть вивести людину зі стану медикаментом. Утім зазвичай просто мовчки сидять поряд.
За кілька хвилин починає грати музика. Дмитро заплющує очі. Перед цим він з’їв дозу псилоцибінових грибів — речовини, яка змінює сприйняття, посилює емоції та може викликати дуже інтенсивні внутрішні переживання. «Твоє завдання — просто залишатися всередині цього досвіду, — пояснює він. — Що довше ти в масці й не відволікаєшся на зовнішній світ, то глибше занурюєшся».
За плечима в 31-річного Дмитра, фельдшера евакуаційного відділення одного з центрів Сил спеціальних операцій, — служба на острові на півдні України, де бойові дії були дуже інтенсивними. «Це був закритий простір, постійні обстріли, напруга. Понад шість місяців у такому режимі — це велике навантаження на нервову систему», — каже він.
Після повернення Дмитро почав шукати психотерапевтичну допомогу. Певний час працював із психотерапевткою, але відчував, що процес рухається надто повільно. Разом з тим, давно цікавився дослідженнями психоделіків — проте радше з культурного й антропологічного боку. Читав книжки про змінені стани свідомості й те, як різні культури використовували психоактивні речовини в ритуалах чи лікуванні. Згодом він дізнався про можливість поїхати на програму відновлення за кордон, де люди іноді використовують психоделічні речовини у поєднанні з психологічною підтримкою. Так Дмитро опинився в Іспанії.
Перед самою сесією учасники кілька днів проводять у спокійному режимі: без алкоголю, кофеїну чи важкої їжі. Гуляють, спілкуються з фасилітаторами, намагаються знизити напругу після бойового досвіду. «Фактично ти просто видихаєш, — каже Дмитро. — Особливо якщо довго був на бойових».
Під час самої сесії людина лежить із заплющеними очима, слухає музику і проживає внутрішній досвід, який може тривати кілька годин. «Ти проживаєш те, що не зміг прожити раніше. Смуток, тугу, прощання з людьми, яких уже немає. Це дуже емоційно», — описує він.
Після завершення сесії настає період інтеграції — час, коли людина намагається осмислити пережите. За словами Дмитра, протягом наступних тижнів він почав відчувати зміни: «Наче гора з плечей падає. З’являється енергія, хочеться щось робити, створювати, спілкуватися з людьми. Що може бути краще, ніж якщо ти почуваєш себе добре і тебе не рецидивить назад? Коли не “паяє” і ти можеш повністю проживати свої досвіди людської душі?».
Дмитро надихнув не одного побратима й, пройшовши низку акредитацій та маючи медичну освіту, став сітером сам. Проте у цій справі насамперед важливо робити все правильно, й без досвідчених у темі психіатрів тут не обійтися — адже наслідки не завжди будуть такими позитивними.
Що відбувається в мозку?
Психіатр Вячеслав Заіка, який досліджує психоделічно асистовані підходи до терапії, погодився на розмову неохоче. Каже, що втомився від медійної уваги до цієї теми: кожне гучне обговорення може легко перетворити серйозну наукову дискусію на чергову хвилю стигми. Подібне вже траплялося раніше у США, коли хвиля інтересу до психоделіків у 1960-х роках закінчилася4 майже повною забороною досліджень на десятиліття. Попри це, Вячеслав пояснив, що насправді відбувається з мозком під час таких досвідів.
Вячеслав Заіка
Зокрема, йдеться про підвищення нейропластичності — здатності мозку перебудовувати свої нейронні мережі. «З’являється більше синапсів, активується більше нейронних зв’язків, мозок стає більш гнучким і більш сприятливим до переосмислення, оброблення досвіду, сприйняття інформації, схильним до ефективного психотерапевтичного навчання. Тобто мозок стає більш прихильним і податливим до змін. Якщо людина собою займається і якщо надалі проводиться інтеграція психотерапії, то ці зміни будуть закріплюватися», — пояснює психіатр.
Важливим також є психологічний вимір такого переживання. Адже людина отримує дуже сильний емоційний досвід — часом такий інтенсивний, що він може сформувати нову емоційну домінанту й змінити значення попередньої, негативної домінанти, сформованої внаслідок травматичного досвіду. Саме тому психіатри говорять не лише про дію окремої речовини, а про поєднання біологічних змін у мозку та психологічного процесу, що відбувається під час і після пережитого.
Не все ПАТ, де є психоделіки
Попри позитивний досвід Дмитра, фахівці застерігають: подібні історії не варто автоматично називати психоделічно асистованою терапією (ПАТ). Олег Орлов, співзасновник Української асоціації психоделічних досліджень (UPRA), наголошує, що в науковому та медичному контексті цей термін має доволі чітке значення. «Психоделічно асистована терапія має відбуватися в медичному контексті — у лікарні, з зареєстрованим лікарським засобом, із підготовленими фахівцями та психотерапевтичним супроводом», — пояснює він.
Йдеться не просто про використання певної речовини. У клінічних дослідженнях ПАТ — це складний терапевтичний процес, який передбачає відбір пацієнтів, підготовку до досвіду, саму сесію та подальшу інтеграцію пережитого разом із психотерапевтом. Роль фахівців під час психоделічно асистованої терапії може суттєво відрізнятися залежно від речовини, стану людини та самого терапевтичного підходу. У деяких моделях людина переважно проживає досвід самостійно, а роль спеціаліста полягає в підтримці й допомозі не зациклюватися на окремих переживаннях. В інших — зокрема в MDMA-асистованій терапії ПТСР — психотерапевт може активніше допомагати людині повертатися до травматичного досвіду та безпечніше його опрацьовувати.
«Не все, що має терапевтичний ефект, є психоделічно асистованою терапією. Є різні програми відновлення, healing communities, ретрити. Це може бути корисний досвід для людини, але це інший контекст», — каже він. У неклінічних або напівлегальних середовищах складно перевірити кваліфікацію тих, хто проводить сесії, а під час інтенсивного зміненого стану свідомості людина може ставати особливо вразливою до навіювання. «Іноді це можуть бути навіть псевдонаукові або відверто небезпечні інтерпретації переживань — наприклад, пояснення психічних станів через “демонів” чи надприродні сили», — пояснює Олег Орлов.
Олег Орлов
Окремою проблемою фахівець називає відсутність медичного контролю. Людина може не знати про протипоказання, взаємодію з іншими препаратами або навіть про реальний склад речовини. Деякі психоактивні речовини можуть впливати на серцево-судинну систему, підвищувати тиск або бути ризикованими для людей зі схильністю до психотичних чи біполярних розладів. Також, за словами Орлова, без належного супроводу інтенсивний досвід може ретравматизувати, а в окремих випадках — спровокувати тяжкі психічні стани у вразливих людей.
Олег підкреслює, що розмежування між клінічним та неклінічним середовищем важливе не для того, щоб применшити досвід людей, яким такі практики допомогли, а щоб не підміняти наукові й медичні поняття. Ситуація ускладнюється ще й правовим контекстом: більшість психоделічних речовин перебуває у першому списку міжнародних конвенцій ООН — у групі найсуворішого контролю. В Україні цей список фактично прирівняли5 до переліку заборонених речовин. «За міжнародними конвенціями, з такими речовинами дозволені наукові дослідження й обмежене медичне застосування. В Україні ж фактично дозволено лише використання в науковій діяльності — і то порядок такого використання досі не розроблений», — пояснює він.
Через це повноцінні наукові дослідження в цій сфері майже не проводять, а доступ до нових підходів у лікуванні залишається дуже обмеженим. Тож люди, які шукають альтернативні способи допомоги, нерідко звертаються до закордонних програм або напівлегальних моделей.
Та це не означає, що в Україні взагалі немає досліджень у цій сфері. Один із прикладів — кетамін, зареєстрований лікарський засіб, який застосовують в анестезіології. У психіатрії його іноді використовують «оф-лейбл», тобто поза межами основних показань, зокрема для лікування депресії або посттравматичних розладів. Подібні дослідження вже проводили6 в Україні.
У клініці «Лісова поляна», де працює Вячеслав Заіка, вивчали застосування кетамін-асистованої психотерапії серед ветеранів із резистентною депресією та симптомами ПТСР — тобто в тих випадках, коли інші методи лікування не давали результату. У дослідженні взяли участь 27 пацієнтів. Курс терапії складався з 1–4 інфузій кетаміну, які поєднували з підготовчими та інтеграційними психотерапевтичними сесіями. Після курсу в більшості учасників зафіксували суттєве зниження симптомів депресії та ПТСР, а понад 50% досягли або значного клінічного покращення або ремісії. Позитивний ефект зберігався й через місяць після завершення терапії.
Це не можна робити абияк
Попри перспективні результати досліджень і окремі позитивні історії, фахівці наголошують: психоделічні підходи легко зіпсувати, якщо спростити їх до самої речовини. Вячеслав Заіка підкреслює, що терапевтичний ефект у таких випадках виникає не через препарат сам по собі, а через весь процес, який його супроводжує. «Ключову роль відіграє не речовина, а психотерапія», — каже він.
У клінічних дослідженнях психоделічно асистовані підходи передбачають кілька етапів. Перший — це відбір пацієнтів. Перед участю люди проходять психіатричний скринінг, оцінку соматичного стану, аналіз медикаментів, які вони приймають, і перевірку на можливі протипоказання. Другий етап — підготовка. Людина працює з психотерапевтом ще до самої сесії: обговорює свій стан, формулює запит, готується до можливих емоційних переживань. Третій етап — інтеграція. Після інтенсивного досвіду починається робота з тим матеріалом, який піднявся під час сесії. Саме ця частина може тривати місяці та є не менш важливою, ніж сам досвід. Без цього ефект може бути нестійким або навіть проблемним. Тому фахівці часто наголошують: психоделічні речовини не можна розглядати як швидке рішення для складних психічних станів.
«Це не чарівна таблетка. Це процес, який потребує підготовки, супроводу і подальшої роботи», — пояснює Заіка. Інакше, каже він, ризики можуть переважити потенційні переваги: «Операцію треба робити в операційній, а не на кухні».
Саме тому дискусія про психоделічно асистовані підходи потребує максимальної точності й обережності. З одного боку, дедалі більше досліджень показують потенціал таких методів у лікуванні резистентної депресії, ПТСР та інших психічних розладів. З іншого — неправильне використання або спрощене уявлення про «чарівну речовину» може швидко маргіналізувати тему і віддалити можливість її серйозного наукового розвитку.
Для України ця дискусія має особливий контекст. Повномасштабна війна означає, що тисячі військових і цивільних уже стикаються з травматичним досвідом, який потребує довготривалої допомоги. У таких умовах затягування з дослідженнями й легальними механізмами доступу до нових терапевтичних підходів має цілком реальні наслідки: потреба в допомозі нікуди не зникає, і якщо система охорони здоров’я не пропонує безпечних і контрольованих варіантів, люди починають шукати їх самостійно, часто в сірій або нелегальній зоні.
І хоч психоделічні методи не є універсальним рішенням і потребують чітких правил, медичного контролю та серйозної наукової роботи, водночас вони можуть стати одним із інструментів допомоги людям, для яких інші методи виявилися недостатньо ефективними.
Репортаж опублікований за підтримки Alfred P. Sloan Foundation.
The reportage is published with the support of the Alfred P. Sloan Foundation.
