Міф про три братні народи — російський, український та білоруський — є одним із основних у доктрині «руського міра». Росії як «наступниці Русі» відводиться тут особлива, месійна роль. Звідки пішов цей міф і чи має він історичне підґрунтя? Про це ми розпитували українських науковців: Ксенію Зборовську, історикиню філософії, кандидатку філософських наук, співзасновницю освітнього проєкту «Печера Платона», а також Вадима Арістова, кандидата історичних наук, старшого наукового співробітника сектору досліджень Київської Русі Інституту історії НАН України, та Мирослава Волощука, доктора історичних наук, професора кафедри всесвітньої історії факультету історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, директора Центру медієвістичних студій.
Казки «руського міра» — пояснює Ксенія Зборовська
Конкретні аргументи, на яких базується міф про три братні народи, визначити складно, тому що російські ідеологи не артикулюють їх відкрито. Однак можна виокремити загальні ідеї.
Перша ідея: у нас спільна історична доля та «культурний код». Друга ідея: наша спільна культура має фундаментальні особливості й протистоїть культурі «гнилого Заходу». Третя ідея: у нас є спільна пам’ять та спільний патріотичний обов’язок перед «дєдамі, коториє воєвалі» і відвоювали нам мирне життя. І тут іде апеляція до Другої світової війни, історію якої потрібно деміфологізовувати. Наші історики вже багато зробили у цьому напрямі.
Загалом же аргументи міфу1 про три братні народи є маніпулятивними й містять похибки, давно відомі й детально описані в теорії аргументації. Теорія аргументації — це напрям у межах філософської дисципліни логіки, який є системою способів та правил побудови логічно правильного обгрунтування (міркування).
Перша похибка — аргумент сили, або, як його ще називають, аргумент палиці. Тобто залякування тих, хто не погодиться з ідеєю (у нашому випадку — з примусом до єдності).
Ще на початку ХХ століття знаковий російський історик, авторитет у російській історичній науці Ніколай Ульянов писав: «Наш народ змушений був або знайти гідне для всіх вирішення національного питання в межах спільної держави, або, якщо це зустрічає саботаж і цьому протиставляється ідея розділу Росії, грудьми стати на захист власного існування». Ми й зараз чуємо подібні закиди від пропагандистів країни-окупанта: ви хочете розділити Росію, тому ми будемо її захищати. Питання, як і століття тому, досить просте: або ви згодні жити з нами по-доброму, або ми примусимо вас до цього силою.
Друга похибка — відволікання та фальшива дилема, в якій використовуються страхи чи упередження аудиторії. Це залякування «гнилим Заходом» і тим, що є лише один вибір: або «Свята Русь», або «бездуховний Захід» із загрозою втрати культури, власної ідентичності та історичної пам’яті.
Третя похибка — «оптова угода»: народи Східної Європи можуть існувати лише на Святій Русі під проводом великоросів, бо так ведеться ще з часів Київської Русі, Російської імперії, Радянського Союзу. І це стосується не лише територій, а й мови та культури.
Четверта похибка — дискредитація джерела. Це опис певної особи чи народу в негативному ключі з наміром дискредитувати все, що було нею чи ним сказано або зроблено. Наприклад, російська пропаганда й досі змальовує українців як хохлів — осібників, сепаратистів, бандерівців. Так само багато негативу звучить і про «гнилий Захід».
З цією помилкою межує й інша, вона називається аргументом від опудала, — коли опонент описується максимально нереалістично, пропаганда викривлює його позицію і вже до цієї спотвореної позиції апелює. Тобто нападає на те, чого не існує насправді, чого опонент не робив і не казав. Прикладом можуть слугувати сучасні російські міфи про біолабораторії США в Україні або теза про те, як Україна вісім років «бомбила Донбас».
І статистична похибка: більшість слов’ян — це нібито росіяни, з чого випливає висновок, що українці і білоруси — теж росіяни. Пам’ятаєте, в радянські часи була популярною пісня «Хотят ли русскіє войни?», під якою малося на увазі населення Радянського Союзу. Зараз цю роль в Росії відіграє пісня «Я русский», яка нібито має об’єднувати ідеологічно маркованих громадян незалежно від їхнього етнічного походження.
Або пригадаймо відому промову2 Фьодора Достоєвського у 1880 році на відкритті пам’ятника Пушкіну в Москві, де він говорить про особливу всесвітню місію російської людини: «Стати справжнім росіянином, стати цілком росіянином, можливо, і означає тільки (зрештою, це підкресліть) стати братом усіх людей, вселюдиною, якщо хочете…».
Будь-які спроби спротиву цій месійній ролі розцінюються ідеологами «руського міра» як боротьба проти волі Божої та історичних ідеалів людства. Аналіз такої ідеологізації суспільства має відбуватися із залученням політичної психології та постколоніальних студій, адже в жодні межі теорії аргументації подібна постановка питання аж ніяк не вписується.
Імперське підґрунтя міфу — пояснює Вадим Арістов
Коріння міфу про три братні народи можна простежити аж до ранньомодерного часу, приблизно до середини XVІІ століття.
До того на теренах Речі Посполитої, до якої входили й українські землі, була поширена концепція про народ роксоланський. Так називали українську шляхту через співзвучність назв «русь — роксолани». Згідно з цією концепцією, шляхта походила від давніх сарматів-роксоланів, на відміну від простих селян. Селян вважали слов’янами, яких підкорили предки роксоланів. Це було частиною «сарматського міфу» в Речі Посполитій, який передбачав, що шляхта — нащадки сарматів.
І тільки коли Гетьманщина разом з Києвом перейшла під владу московських царів (у другій половині XVІІ століття), народжується ідея про дві частини Русі — велику і малу, відповідно — і про два народи: великоросійський і малоросійський, які мають творити спільний простір.
Текстовим втіленням цієї ідеї стала книжка «Синопсис»3, вперше видана у 1674 році у Києво-Печерській Лаврі під редакцією Інокентія Гізеля. Це було зроблено в контексті переговорів Речі Посполитої та Москви щодо долі Києва. Угода на той момент полягала в тому, що Київ на два роки переходить до Московії, а потім має повернутися в Річ Посполиту. А православні інтелектуальні кола, які були вже наелектризовані кількома десятиліттями козацьких війн «з ляхами, католиками і уніатами», цього не хотіли і боялися. І тоді був написаний цей текст, який виконував хоч і програмну, але дуже ситуативну функцію й не був розрахований на віки вперед. Його метою було переконати російського царя не віддавати українські землі полякам.
Терміни «малоросія» і «великоросія» спочатку не мали таких емоційних конотацій, якими ми наділяємо їх тепер, коли здається, що малий — це поганий, нижчий, а тоді це означало все навпаки. Ці терміни виникли ще в XIV столітті в Константинополі, і зовсім з інших причин. Тоді4 руська (Київська) метрополія вперше поділилася на дві частини: Київську і Галицьку. І в канцелярії Патріарха Константинопільського вигадали дві назви для двох частин цієї метрополії: одна Галицька, невеличка і друга — Київська, .
Але з часом, у XVІ столітті, термін «мала Русь» почали вживати не лише щодо Галичини, а й Київщини та інших українських земель, і він почав наповнюватися етнічним забарвленням. Потім, після Переяславської угоди Хмельницького, з 50-х років XVІІ століття до титулу московського царя додалася приставка «Малої Росії». А далі, у XVІІІ столітті ідея мало- та великоросії робить кар’єру, ці терміни набувають цілком етнічного значення.
Офіційна ідеологія Російської імперії XІХ століття вже вважає, що всі ті, кого ми називаємо «східні слов’яни» — це насправді один народ з трьох племен: малороси, великороси і білоруси. Проти цієї ідеологеми почала активно виступати українська інтелігенція. Виникає і розвивається українська наука (історія, етнографія, лінгвістика), яка доводить, що це три різні народи.
Тобто вже у XІХ столітті виникає струнка концепція триєдиного народу, і вона починає слугувати виправданням злочинів — нищення українських культурних пам’яток, заборон мови.
Існує низка наукових досліджень5,6 про український культурний вплив на Московію. І їхні висновки показують, що наприкінці XVІІ століття територія Гетьманату (козацької України) інтелектуально й культурно значно перевищувала загальний «рівень по палаті» Московії, що вищі кадри, особливо церковні, постачалися саме звідси. А Києво-Могилянська академія була найкращим навчальним закладом імперії. Але в Катерининську добу почався злам у ставленні до українців та трактуванні історії.
На початку ХІХ століття з Москви і Петербургу на українців і білорусів вже дивляться зверху — як на два племені того самого народу, але племені не головних, а підрядних. Тоді ж почалася боротьба з впливом латинства: наприклад, на території Білорусі нищили пам’ятки в інших архітектурних стилях і насаджували московський стиль. А на території України заборонили греко-католицьку церкву.
Радянська влада визнавала, що росіяни, українці, білоруси — це окремі народи, але не хотіла їх відпускати, і тому виникла офіційна формула про три братні народи. Фактично, це була стара імперська концепція, але висловлена іншими словами.
Радянська формула про три братні народи — пояснює Мирослав Волощук
У тоталітарних і авторитарних країнах історична наука завжди обслуговує режим. Ми бачили, як у Радянському Союзі поводилися з працями і авторами, котрі дотримувалися інших поглядів. Наприклад, доробок Михайла Грушевського та його учнів був забороненим, а якщо на нього й посилалися, то з відповідним трактуванням.
Іосіф Сталін добре орієнтувався в національних справах і діяв відповідно до більшовицької ідеології, для якої «українське питання» становило неабияку загрозу. Його перу належить стаття «Марксизм і національне питання» (1913 рік). У 1917–1920 роках він був народним комісаром у справах національностей. І звичайно, промови Сталіна, тексти його авторства, вплив у партії завжди впливали на історичну науку.
Осторонь цього дискурсу не могли залишатися історики, які підхопили й видали на-гора відому й раніше ідею єдиного народу, зокрема радянський історик Боріс Ґреков (Москва) та його учень Владімір Мавродін (Ленінград). Українська радянська історична наука з природних причин також розвивалася цілком у руслі офіційної ідеології СРСР — ідею єдності трьох народів підтримував7 Микола Петровський. А з білоруського боку — Володимир Пічета, який мав непрості стосунки з радянським режимом, був репресований, але продовжив у Москві свої студії, присвячені історії Білорусі.
Праці Мавродіна й Ґрєкова стали основними для майбутніх поколінь радянських вчених. І не тільки радянських, а й українських на світанку 1990-х та в 2000-х роках. І зараз частина старших колег-науковців, вихованих на традиціях історичної науки СРСР, не можуть чи не хочуть переглядати своїх поглядів, засвоєних із праць вже згаданих Ґрєкова, Мавродіна, Петровського та багатьох інших.
Ідея про «братні народи» досягла апогею після Другої світової війни, коли за її результатами до складу СРСР увійшла більшість етнічних українських земель заходу України.
«Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема…», — писав у своєму щоденнику8 Олександр Довженко.
У 1947 році була ухвалена постанова9 ЦК ВКП(б)У про політичні помилки в роботі інституту історії України, у якій засуджувалися «українські націоналісти» і зазначалося, що історію України треба розглядати «у тісному зв’язку з історією російського, білоруського та інших народів Радянського Союзу», а також повідомлялося, що Київська Русь була «колискою трьох братніх народів — російського, українського й білоруського».
Радянська пропаганда також з радістю використовувала історичний факт Переяславської угоди й гучно святкувала ювілей цієї дати. Це було важливо, щоб підкреслити тяглість братніх взаємин росіян та українців. У тезах10 ЦК КПРС щодо 300-ліття возз’єднання України з Росією у 1954 році зазначено, що єдність українського та російського народу бере початок з Київської Русі та є наперед визначеною, а її кульмінацією слугує Переяславська угода, яка має символічне значення.
Міф про три братні народи має давню історію й пустив глибокі корені. Боротися з ним та з іншими міфами «руського міра» потрібно за допомогою просвітництва.
Історія — дуже практична наука. Прийдешні покоління не повинні повторювати помилок поколінь попередніх, принаймні старатися це робити. Навчитися цього можна тільки через ведення об’єктивних історичних студій, через визнання помилок і обговорення рецептів недопущення їх у майбутньому. Українцям треба багато читати, слухати лекції на історичні теми, ходити на зустрічі з провідними вченими. В Україні є великий запит на підтримку гуманітарних студій та історії зокрема.
