Достоєвський, Толстой, православ’я, література, балет — це те, з чим досі найчастіше асоціюється «русский мир» поза межами України. Ракети, авіабомби, повітряні тривоги, російська мова й «остаточне вирішення українського питання» — це те, з чим зараз асоціюється «русский мир» в Україні. Щоб перейти в своїх асоціаціях від сакралізації «Толстоєвського» до денацифікації «Путлєра» українці мали усвідомити, що йде війна: хтось відпочатково знав, що вона йде вже понад 300 років, хтось включився в неї у 2014, а хтось — після 24 лютого. Та пройдений шлях не означає, що ми вже опанували майже джедайську силу протидіяти російській пропаганді та її наслідкам, поки що з цим краще справляються наші ЗСУ на полі бою, аніж філософи, історики чи медійники в нашому й світовому інформаційному просторі. Щоб чомусь протидіяти, ми маємо знати, що це, якими методами воно працює, які має цілі й засоби. Спробуймо принаймні в загальних рисах окреслити, на що спирається «русский мир» і які з його хитрих маніпуляцій ми могли й не помітити в нашому буденному житті.
Власне, чому ми говоримо про доктрину «русский мир»? Самі росіяни використовують це словосполучення на позначення культурно-цивілізаційної, геополітичної та релігійної концепції, яка передбачає об’єднання російськомовного населення в усьому світі. Наприклад, російський політик Владіслав Сурков пояснює концепцію «русский мир» так: «Ідея “русского мира” виникла не вчора. Я ввів його до структури державної політики. Путін сказав: “Росія не має кордонів”; Думаю, він це мав на увазі. Що таке “мир”? Це скрізь, де люди говорять та думають російською. … Де шанують нашого Путіна. І його в багатьох місцях поважають ті, хто не говорить російською мовою і має досить невиразне уявлення про Росію. Там, де люди бояться російської зброї, це також “русский мир”. Це наша [сфера] впливу. Де шанують наших науковців, наших письменників, наше мистецтво. Це весь “русский мир”»1. Як ми бачимо з цієї заяви, доктрина «русский мир» забезпечує ідеологічну легітимацію всеохопного, універсального і глобального проєкту, який має на меті підтримання і поширення влади й могутності Росії як політичного суб’єкта2,3. Простими словами, росіяни — обраний народ, який мають щонайменше поважати й боятись, а в ідеалі непогано б отримати панування над світом (релігійне, культурне чи політичне — це вже нюанси).
Щоб цей світогляд мав хоч якийсь шанс не луснути від таких роздутих цілей і вміститись у мізки пересічних громадян росії, в його основі має бути система наративів, тобто оповідей, які б пояснювали будову цього казкового світу «великой нации», логіку його історії від зародження і до «побєдного конца». Ці наративи — міфи, штучно створені концепти, які в різних своїх варіаціях лунають на російському телебаченні, вшиті в російську літературу, культуру, покладені в базис російського псевдоправослав’я. Цю міфічність відзначає й історик Тімоті Снайдер: «У розповіді пана Путіна про Росію майбутнього немає, є тільки минуле, “міфічне минуле”»4. Таких ключових міфів я виокремлюю п’ять. Їх, звісно, можна ідентифікувати й більше, але знання цих дає вже непоганий інструментарій для препарації пропаганди і ведення інформаційного протистояння російським наративам. Представлені в цій статті міфи стосуються питань релігії, державності, національності, історичного поступу та геополітики.
Поїхали!
1. Міф «православ’я — основа російської ідентичності»
Якщо приймати досить базову демократичну ідею, що ніхто не може бути привілейований чи маргіналізований через свою віру, расу чи стать, то вже буде важко уявити суспільство, яке ідеологічно вибудовується навколо якогось з цих аспектів людського життя. Ми звикли вже (сподіваюсь!), що нас оточують дуже різні люди, з різноманітними переконаннями, зокрема релігійними, і це нормально, це не робить їх гіршими чи кращими для суспільства. Та є спільноти, в яких намагаються індивідуальні переконання поставити на «службу родине». Звісно ж, це про росію. Російський ліберальний публіцист та укладач відомої мережевої бібліотеки Яків Кротов з сумом згадує середину XVIII століття, коли «специфіку» російського народу визначали через його дотичність до духовності, ключовими рисами якої визначались смирення, послух та покірність. Ба більше, саме належність до російського народу передбачала дотичність до особливої духовності: «І духовність тоді — це був якийсь справжній залишок від загальної церковності, коли людина була включена до російського народу настільки, наскільки вона була членом православної церкви»5.
Справді, одним із базових міфів доктрини «русский мир» є міф про те, що православ’я є основою російської ідентичності. Саме з цієї тези за допомоги вправних смислових маніпуляцій виводиться більшість інших ідеологем: про богообраність і месійну роль російського народу, про протистояння Заходу, про специфічність російської цивілізації (і взагалі її наявність), про тисячолітню тяглість російської історії, про «братські» народи і навіть про розкол України. І що ще неймовірно важливо — цей міф тлумачать і використовують самі російські ідеологи дуже різнопланово й у найрізноманітніших контекстах: соціальному, політичному, культурному, геополітичному і (далеко не в першу чергу) — в релігійному. Універсальність цієї тези робить її тим більш небезпечною у вітчизняному і світовому інформаційному полі, адже щоб протидіяти їй, необхідно розуміти, в якому саме сенсі, контексті і з якою метою наводять цей міф.
Такий стан речей сформувався не за останні тридцять років. Ладис Крістоф, дослідник геополітичних процесів кінця ХХ століття, помітив: «Православна ідея, а не російська мова чи цивілізація, були spiritus movens (рушійним духом) царизму. Російська імперія насамперед була священною, а не російською»6. Цю позицію відстоювали і в Російській імперії, і в СРСР часів Сталіна й Хрущова, і в сучасній варіації цього політичного перевертня. Хоча за часів СРСР формально православна церква не була опорою держави, вже сформована в межах попереднього релігійного дискурсу ідея «священної російської імперії» втілювалася далі. Так, сталінський режим ставив собі за мету реабілітувати імперський наратив, знову вибудовуючи «піраміду народів» на чолі з росіянами. Такий шовіністичний напрям державної ідеї СРСР в контексті «месійної ролі російського народу» підтвердив Сталін на засіданні Політбюро ЦК 20 березня 1934 року в присутності провідних радянських істориків. Він заявив: «російський народ в минулому збирав інші народи, таке ж збирання він розпочав і зараз»7. Особливу роль тут відігравала сакральна історія, яка вела свою тяглість ще від Київської Русі — під це переписувались підручники за наказом партії. Остаточно цю тяглість затвердили вже за Хрущова, коли було випущено найважливіший офіційний документ, який визначав історичний дискурс — «Тези ЦК КПРС про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654–1954 рр.)». Суть партійного документа фактично зводилася до кількох основних положень, наведу лише одне, яке найбільше ілюструє імперський наратив: «Російський, український та білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності, що створила давньоруську державу — Київську Русь»8.
Отже, що стверджують російські ідеологи: без православ’я не було б російської культури, російської людини та російської держави. І це не лише думка ієрархів російської православної церкви, а й визнання суспільством тієї діяльності, якою православ’я дотримується незмінно протягом свого існування9. Показовою є в цьому сенсі «Декларація російської ідентичності», яка постулювала: «Кожен росіянин має визнавати православне християнство основою своєї національної культури»10. Цей документ отримав широкий резонанс навіть у російській спільноті, яка сприйняла його досить неоднозначно, логічно закидаючи, що таке формулювання виключає інші конфесії та релігії, окрім православ’я, з культурного дискурсу умовного «росіянина». Але, як ми бачимо із заяв російських політиків і можновладців за останній рік, ця теза реально є ключовою в державницькій програмі. Як один з багатьох прикладів можна навести фрагмент розмови так званого «святішого патріарха» Кіріла з повноважним представником президента рф у Південному федеральному окрузі Устіновим, в якій колишній генеральний прокурор (2000–2006 рр.) та міністр юстиції (2006–2008 рр.) заявив: «Хоча наш край багатонаціональний, але я Вам скажу, що без Православ’я не було б Кубані, бо без Православ’я не було б “казачества”. І якщо вже за великим рахунком — без Православ’я не було б Росії, і те, що сьогодні відбувається в нашій державі, ми невід’ємно пов’язуємо з нашою вірою»11. То чому російська ідеологія робить таку велику ставку саме на одну-єдину конфесію?
Відповідь криється не стільки у псевдорелігійному характері доктрини «русский мир»12, скільки у соціальній ролі тієї варіації православ’я, яке насаджує російська ідеологічна машина: «Православна традиція — це спосіб соціальної категоризації, соціального самовизначення, який дозволяє особистості моделювати соціальний досвід та орієнтуватися у сучасному російському соціумі»13. Для більшості росіян, які ідентифікують себе із православ’ям, релігія не є значливою частиною життя: за даними соціологічного опитування за 2022 рік, лише 9% росіян регулярно відвідують церкву, тобто є воцерковленими14. Російські дослідники пояснюють це специфічною роллю православної традиції як ідеологеми: «Як свідчать результати соціологічних досліджень, релігійний контекст стає точкою ідентифікаційного дискурсу і в цьому сенсі російська ідентичність зазнає впливу православної традиції не стільки на рівні світоглядного фактора, скільки на рівні сприйняття православної традиції як ідеологеми. (…) Православна традиція має подвійне навантаження, будучи і базисом відродження російського патріотизму, і орієнтиром морального вдосконалення особистості, пошуку духовної гармонії»15.
Так у тезі «православ’я — основа російської ідентичності» відбувається свідома підміна понять: під православ’ям розуміється не сповідування християнської віри в межах догматичних постанов семи Вселенських Соборів, Святого Письма та вчення отців Церкви, а певна ідеологема, догматом якої є передусім сповідування російського патріотизму та моральність громадянина на благо держави. У теорії аргументації така маніпуляція називається нетотожністю поняття самому собі в єдиному смисловому полі.
Власне, унікальність цінностей, які постулюються в російській культурі (на противагу зокрема «бездуховному Заходу»), обґрунтовується через нібито релігійний характер етики: поширеною є теза, що росіяни прагнуть до добра та святості, й хоч і грішать багато, але, усвідомлюючи свою грішність, є дуже близькими до Бога, бо «російська душа» прагне справедливості, схильна до самоаналізу та рефлексії, терпляча і смиренна (так це описує, наприклад, Ніколай Бердяєв16). З цієї тези виводиться і богообраність російського народу, бо хоча росіяни і грішать, їх буде Бог судити по любові, а не по закону. Тут велику роль відіграв Достоєвський, який постулює особливу роль «звичайного російського мужика-простолюдина», який може нічого не розуміти в православ’ї, порушувати заповіді та не знати молитов, але саме він є «якорем» російської богообраності: «Але врятує Бог росію, бо хоч і розбещений простолюдин і не може вже відмовити собі в смрадному гріху, але все ж таки знає, що проклятий Богом його смердючий гріх і що чинить він погано, творячи гріх»17. Цей акцент на «простому чолов’язі» є не просто літературною зверненістю Достоєвського як автора, це один з аспектів ідеологеми:
1) Бог обрав Росію через любов до «простих невчених людей»;
2) ці невчені люди нездатні (за словами самих російських ідеологів) вивчити реальні церковні догмати, Писання та молитви;
3) отже, потрібно давати їм тільки необхідний мінімум інформації для долученості до релігії;
4) цей необхідний мінімум — цілком політично-соціальний, оскільки він спрямований на підтримання патріотизму та мінімальної моральності у суспільстві.
Теза 2 повторюється як в культурних творах, так і в текстах російських ідеологів, істориків релігії, дослідників. Так, у 1870-х роках обер-прокурор Святійшого синоду російської церкви, історик церкви, один із засновників церковно-парафіяльних шкіл Костянтин Побєдоносцев пише: «Яке таїнство релігійне життя народу такого, як наш, залишеного самому собі, невченого! Запитуєш себе: звідки витікає воно? І коли намагаєшся дійти до джерела, нічого не знаходиш. Наше духовенство мало і рідко вчить, воно служить у церкві та виконує треби. Для людей неписьменних Біблія не існує; залишається служба церковна та кілька молитов, які, передаючись від батьків до дітей, служать єдиною сполучною ланкою між окремою особою та церквою. І ще трапляється в інших, глухих місцевостях, що народ не розуміє нічого ні в словах служби церковної, ні навіть у «Отче наш», повторюваному нерідко з пропусками або з надбавками, що відбирають всякий сенс у слів молитви»18.
Таке захоплення невченістю, «простотою» російського пересічного громадянина побутувало не лише в до початку ХХ століття, ми можемо його зустріти і зараз: яскравим прикладом є найбільш відома вистава латвійського театрального режисера та драматурга Алвіса Германіса «Розповіді Шукшина», де оспівуються труднощі російської глибинки та «духовність» простих людей на фоні життєвих складнощів. Вона стала неймовірно популярною як у самій рф, так і в російськомовних колах поза її межами, якраз через імпліцитне ідеологічне підґрунтя, яке пропагує все ту ж ідею, що й століття тому: російська людина «свята» і близька у своїй простоті, її залученість до релігії побутова, профанна, сягати високих матерій — не її справа. А от що правильно, а що ні, що є цінністю, а що — зрадою батьківщини, — про все це розкаже росіянину церква. Тут є показовими слова : «Джерело ідеології — президент. Він дає кінцеве формулювання. Церква прямо впливає на світогляд народу, на його ціннісні норми. Це, очевидно, відбивається й на ідеології. (…) Наведу приклад. У 2009 році Святіший Патріарх Кіріл розпочав дискусію на тему: які є цінності, що об’єднують усіх жителів Росії, понад національні та релігійні відмінності? Почали формулювати. Досить швидко виділили віру, справедливість, свободу, солідарність, патріотизм та ще низку понять, лише близько п’ятнадцяти. Патріарх почав називати їх традиційними цінностями. Минуло трохи більше ніж десять років, і це поняття увійшло не лише до словника, а й у наше життя, до важливих державних документів. Так, 9 листопада 2022 року Президент підписав Указ № 809 “Про затвердження Основ державної політики щодо збереження та зміцнення традиційних російських духовно-моральних цінностей”. Указ має яскраво виражений ідеологічний характер, а в його основі лежать світоглядні максими, які саме Церква почала обговорювати»19.
З такої «побутової», «простої» релігійності без реального залучення у сутність того, в що віриш, і народжуються тези про те, що православ’я та Росія — неподільні, адже сам факт проживання в межах російського дискурсу стає репрезентантом залученості у «православну духовність». Висловлюючи тезу про фактичну тотожність росії і православ’я, президент рф путін каже, що «православ’я є найважливішою складовою частиною душі Росії»20.
Поняття «православ’я» зручне для російських ідеологів. Вони його використовують як евфемізм, щоб прикрити свої погляди, які переважно суперечать здоровому глузду, принципам демократії та свободи особистості у сучасному світі. Але якщо це щось «святе», то це ж і приховувати не треба! Тому псевдоправослав’я цілком офіційно визнається як один з найважливіших аспектів російської ідентичності. Піднесення ідеї «неосвіченого простолюдина» — архаїчний метод умисного «спрощення» суспільного дискурсу задля легшої маніпуляції ним, а базовим підґрунтям цієї маніпуляції стає ідея «Святої православної Русі», яку переважна більшість громадян не поділяє та/чи не розуміє, що в даному випадку є максимально вигідно для правлячої верхівки та їхніх ідеологів.
2. Міф про відкритість та дружнє ставлення російського народу до інших етносів та релігій
У відомій промові Достоєвського про Пушкіна російський літератор пише: «Призначення російської людини є безперечно всеєвропейське і всесвітнє. Стати справжнім росіянином, стати цілком російським, можливо, і означає тільки … стати братом всіх людей, вселюдським, якщо хочете»21. Багато російських ідеологів, літераторів, істориків та політтехнологів стверджують, як це робить Достоєвський, що «російська людина співчуває всьому людському поза відмінностями національності, даху й ґрунту, у неї інстинкт загальнолюдяності»22. Так, наприклад, це ставить в центр ідеологічного спрямування євразійства Ґеорґій Флоровський, зазначаючи, що саме за часів «імперськості» (тобто останні кілька століть) у росії зростає «здатність всесвітньої чуйності», та «вселюдства», яку Достоєвський назвав «найголовнішою спроможністю» російської національності, що вказує на майбутнє її всесвітнє призначення23. Такі ж ідеї з посиланням на Достоєвського висловлюють на початку ХХ ст. євразійці Фьодоров, Соловьйов, Аксаков. Любив Достоєвського і Сталін, про що є свідчення його доньки24. Але особливо в цьому контексті цікавою є стаття одного з сталінських ідеологів Ємєльяна Ярославского «Достоєвський проти німців» в журналі «Большевик» у 1942 році, де німців критикують за апелювання до антисемітських цитат з творів Достоєвського, а автор статті як раз протиставляє їм увесь космополітизм російської душі, нібито зображений у Достоєвського25. Про засилля ідей Достоєвського у сучасних ідеологів Сергєйцева, Щедровицького, Дугіна чудово розказує у своєму інтерв’ю український філософ і перекладач Андрій Дахній26.
На загальному фоні протиставлення всьому Західному та взагалі будь-якій нації, яка встає на шляху росії до набуття нею світової влади, така теза про «вселюдськість», а фактично — про космополітизм в основі російської ідентичності, виглядає, м’яко кажучи, дивно. Тим не менш, Сорокін, Лєсков, Булгаков і багато інших російських письменників та істориків кінця ХІХ — початку ХХ століття пишуть про «загальнолюдське», про єдність історії людства та про важливість ролі окремих націй в цій історії. Російська ідея «чужа» національній замкнутості, вона відкрита, дружня, вона містить у собі точку зростання, розширення і піднесення над власне національним своїм аспектом, внаслідок чого вона, не перестаючи бути російською, виявляється одночасно наднаціональною, що об’єднує безліч народів у згуртованій державі та разом з тим, далі, світовою ідеєю: ідеєю вселюдського братства. Принаймні так виводять «космополітичну» ідею в межах росії ідеологи «русского мира», який в цьому контексті варто трактувати максимально буквально.
Якщо перечитати всіх цих апологетів «російського космополітизму», то їхні тези можна звести до наступного:
1) людство — єдине і має свою єдину історію;
2) усі народи мають цінність і власну долю, докладаючи власні здобутки до спільної скарбниці людства;
3) російський народ має також власну цінність і долю, які є не тільки національними, але й наднаціональними;
4) російська доля — об’єднати народи у братство, адже російський народ — месіанський і богообраний, а доля російського народу — «допомагати» іншим народам, яких він може прихистити під власним крилом;
5) у безперервній боротьбі за своє національне та духовне буття православна Русь усвідомила свій шлях наступницею стрижневого вселенського царства історії: «Москва — Третій Рим». 27
Ще більш парадоксальна релігійна складова російського псевдокосмополітизму. Як постулюють апологети доктрини «русский мир», «у своєму релігійному аспекті російська ідея також не замкнута в собі, а розгортається у всесвітню ідею і, відповідно, всесвітню відкритість російської душі, що відповідає на питання про ставлення російського православ’я до інших віросповідань, демонструючи не прагнення химерного екуменічного змішання релігій (як мов при вавилонському стовпотворінні), а виявляючи до них м’якість, і розуміння: не всім істинна релігія, Православ’я, під силу, і краще мати хоч якесь віросповідання, нехай віддалене від істини Православ’я, ніж не мати жодного»28. Такі тези сучасних ідеологів мають своїм підґрунтям тексти Льва Карсавіна, згідно з якими східнохристиянська свідомість «особливо гостро і глибоко бентежиться ідеалом всеєдності»29, і уявлення про Церкву містить у собі ідею всілякої — і державної, і культурної, і релігійної — всеєдності, тобто всілякої єдності всього людства, всеєдності вселенської. По-перше, тут можна побачити вже менш тонку підміну релігійного плюралізму монологізмом російського православ’я: інші релігії можуть жити (поки ми не заборонимо, як сталось кілька років тому зі Свідками Єгови), але правильний лише один шлях — російський, до інших шляхів можна ставитись з «розумінням». Та це не означає адекватного міжконфесійного чи міжрелігійного діалогу, «правильне російське православ’я» так чи інак протиставляється всіма апологетами «русского мира» «неправильному Заходу».
Що знаково, це протиставлення спирається на ту саму позицію, яка була зазначена у міфі про православ’я: російська людина проста, у неї може бути нестача культури, але вона все одно глибоко містична і духовна, на противагу хоч і освіченій, але надто механістичній (в інших інтерпретаціях — законній) людині Заходу.
Таке загострення конфліктного ставлення до інших релігій на теренах рф віднаходить своє втілення у сучасних деклараціях «русского мира»: «Твердження про те, що кожен росіянин має визнавати православне християнство основою своєї національної культури, є виправданим і справедливим. Заперечення цього факту, а тим більше пошук іншої релігійної основи національної культури, свідчать про ослаблення російської ідентичності, аж до повної втрати»30. Тобто пояснюється: якщо ви не православний, ви не можете себе вважати росіянином, а якщо ви шукаєте якусь іншу релігію, ви наражаєте на небезпеку свою державу, свій народ і єдність цього народу. Член президентської ради рф з розвитку громадянського суспільства Алєксандр Верховскій тлумачить цю тезу з «Декларації російської ідентичності» так: «Потрібна лояльність російському православ’ю, скажімо так, не обов’язково до нього належати. Ті, хто визнає його провідну та спрямовуючу роль, ті й правильні люди, а інші — неправильні»31.
Така позиція виключає будь-якого Іншого — тобто будь-яку людину з іншими поглядами, цінностями, переконаннями, а це тягне за собою посягання на суверенність прав і свобод такої людини, що цілком деконструює міф про відкритість та дружнє ставлення російського народу до інших етносів та релігій.
