У попередній частині ми говорили про те, як міф про православ’я впливає на формування російської державницької ідеології, та чому ідеї космополітизму в росії оповиті ріками крові. Продовжуємо цю розмову, і в другій частині моєї оповіді під прицілом ще три міфи: про братні народи, російську цивілізацію та її тисячолітню історію.
3. Міф про три братні народи
Одним з наслідків попереднього міфу про всеєдність та космополітизм російського народу є теза про три братні народи — росію, Україну, Білорусь, об’єднання яких утворює так звану «святу Русь», яка має бути ядром у звершенні світової місії росії.
«Російський, український та білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності, що створила давньоруську державу — Київську Русь»; «Борючись за національне визволення, український народ прагнув возз’єднання з російським народом», його опорою у цій боротьбі стала Російська централізована держава та старший брат — великий російський народ, Переяславська рада — акт, який возз’єднав Україну з Росією, і це «мало величезне прогресивне значення для подальшого політичного, економічного та культурного розвитку українського та російського народів». Це все уривки з «Тез ЦК КПРС про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654–1954 рр.)», які і зараз транслюються російською пропагандистською системою. От тільки як у них поєднується те, що ми «брати», і те, що ми «фашисти, яких треба винищити»1? Легко.
У риториці більшості ідеологів «русского мира» від початку і до сьогодні теза єдності братніх народів повсякчас межує із тезою про їхні сепаратистські настрої, спроби втілення яких місцевими «самостійниками» вносять розбрат у цю кровну національно-культурну спорідненість. Яскравий приклад — позиція російського історика Ніколая Ульянова, який стверджував: «Човен сепаратизму може припливти до бажаного берега тільки через море великоруської крові. Нарікаючи на геноцид і вітаючи видання законів проти нього, самостійники плекають ідею геноциду проти великоросів»2.
Більш докладно про цей міф можна почитати в іншому матеріалі «Куншт» «Задушливі обійми: як виник міф про три братні народи».
4. Міф про євразійську / російську цивілізацію, яка протистоїть «гнилому» Заходу
Цей міф знову ж таки витікає з попередніх, адже проголошує, що росія — це не тільки і не стільки народ, це цивілізація, в яку об’єднуються культурно, політично, соціально і, звісно, духовно споріднені народи. Власне така «цивілізація» розглядається як природна форма реалізації «русского мира», наднаціональне утворення, яке здатне об’єднати країни зі спільною історичною долею, сформованими економічними зв’язками та близьким культурним кодом. Закономірним центром цієї системи постулюється, знову ж таки, російський народ, що став після розпаду СРСР, за словами путіна, найбільшим розділеним народом Європи3.
Цивілізаційну близькість народів, які проживають на території «русского мира», обґрунтовували такі теоретики євразійської ідеології як Лєв Гумільов4, Пьотр Савіцкій5, Ніколай Трубєцкой6.
Цей міф фактично повторює тези і маніпуляції зі всіх тих міфів, які вже були озвучені, та хотілось би зауважити кілька особливо специфічних тез.
Саме слов’янському культурному типу, за думкою російського філософа і соціолога Ніколая Данилевського7, на відміну від «гнилого Заходу», належить майбутнє. Данилевський спирається на теорію циклічного розвитку кожного культурного типу (підйом, кульмінація, спад), обґрунтовуючи, що західна цивілізація вже пережила апогей свого розвитку, вичерпала запас своїх ідей, є декадентською та відмираючою. А слов’янські народи під керівництвом росії мають сповнити своє історичне призначення і вивести людство на новий рівень культурного розвитку. Російська цивілізація повинна взяти найкраще із західної цивілізації, як остання свого часу запозичала найкраще з античної культури.
Уже згадуваний Достоєвський міг би претендувати на першість у апологетиці російського національного месіанізму. На його думку, західні віросповідання — це вираз віри нехристиянської; особливо римський католицизм: «Католицтво римське навіть гірше самого атеїзму, така моя думка! Так! така моя думка! Атеїзм тільки проповідує нуль, а католицизм іде далі: він спотвореного Христа проповідує, ним же обдуреного і зганьбленого, Христа протилежного! Він антихриста проповідує, клянуся вам, запевняю вас!»8. За Достоєвським, католицизм, за своєю суттю, — не віра, а продовження Західної римської імперії, що зумовлює специфічність покликання росії: «Треба, — каже Достоєвський через свого героя князя Мишкіна у романі “Ідіот”, — щоб засяяв у відсіч Заходу наш Христос, якого ми зберегли і якого вони не знали! Не рабськи потрапляючи на гачок єзуїтам, а нашу російську цивілізацію їм несучи, ми повинні тепер стати перед ними»9. У майбутньому, продовжує він, оновлення і воскресіння всього людства стане можливим лише завдяки російській думці, російському Богу і Христу, саме в росії відбудеться нове Христове пришестя10.
Подібні ідеї кардинального протиставлення росії та Заходу висловлювали багато представників доктрини «русский мир», проте саме Достоєвський перший відзначив парадокс:
1) католицизм, за своєю суттю, — не віра, а продовження Західної римської імперії;
2) водночас католицизм — це основа Західного світу;
3) православ’я — це основа російської ідентичності / цивілізації;
4) під православ’ям в попередньому пункті розуміється не сповідування християнської віри, а певна ідеологема, догматом якої є передусім сповідування російського патріотизму та моралісність громадянина на благо держави (повністю в руслі російських ідеологів).
Отже, отримуємо цікаве коло в аргументації: протистояння між росією і Заходом постулюється як протистояння духовне — між православ’ям та католицизмом, що ніби відсуває на задній план його політичний вимір. «Православ’я» в цьому контексті використовується на позначення ідеології, хоча й приховано; натомість відкрито заявляється, що католицизм — це державницька ідеологія. Отримуємо протистояння не віросповідань, а ідеологій, а отже повертаємось до вихідного пункту — політичного протистояння. Пізніше схоже «коло» повторюватимуть Лєв Карсавін, Ніколай Бердяєв, Сємьон Франк та інші.
Важливим доповненням до антизахідної історичної місії росії став проєкт створення національної філософії, яка б мала вилікувати хворобу західного раціоналізму (кульмінацією якого став гегелівський панлогізм) через повернення до Одкровень Іоанна Богослова та вчень отців східної Церкви. Найбільш загальним викладом цієї програми був есей Івана Кірєєвського «Про необхідність та можливості нових початків для філософії» (1856). Погляди Кірєєвського на Кримську війну як «священну війну» росії проти католицької Франції та її союзників також відображали цю тему.
Усі ці тези зараз повторюються сучасними ідеологами «русского мира», а протиставлення Заходу фактично стає базовим визначенням месіанської ролі росії. З точки зору логіки, слід намагатися, щоб визначення не було заперечним. Будь-яке визначення має розкривати суттєві ознаки предмета. Якщо ж визначення заперечне, то воно не розкриває істотних ознак предмета, а лише вказує на множину тих ознак, які цьому предмету не належать. Що яскраво видно на розглянутому прикладі: росії як «цивілізації», як особливому народу з месіанською роллю не належать ознаки Західного бездуховного світу. За таких умов через заперечення можна визначити російську ідентичність через відсутність в ній будь-чого, але це не прояснить її змістовного наповнення. Якими ж є ознаки самої російської ідеї та російської культури? Чи є взагалі ознаки рельної «російськості»? У творах провідних ідеологів російської доктрини досить важко виявити відповіді на ці питання, в них переважають відсилання до простоти народу, до містичного досвіду та богообраності, що має досить відносний стосунок до реальної доктрини. Чи знають самі російські ідеологи, яке смислове навантаження «русского мира» має бути в цій доктрині? Російський драматург та перекладач Алєксандр Островський визначає «русский мир» як людську спільність православних християн, які живуть у єдності віри, обрядовості та звичаїв»11. Чи можна казати про якусь спільність обрядовості та звичаїв у поліетнічній країні? Чи тим більше про єдність віри за наявності також інших релігій і свободі віросповідання? Мені здається, проблеми, зумовлені постановкою питань, значно сприяють розгортанню кризи російської культури і політики, про яку говорять ті самі ідеологи, які оспівують месіанську роль росії.
5. Міф про тисячолітню історію Росії-Русі та неперервна генеалогія від Володимира до Володимира
Православ’я «подарувало Росії тисячолітню історію… і зробило те, чого раніше не було, — звернулось до людини, до її совісті та до її душі з вічним закликом до милосердя, добра та любові»12. У цій тезі президент рф путін окреслив ще одну тезу, яка витікає з першопочаткової (про православ’я як основу російської ідентичності). А самі російські ідеологи визначають, що «культурно-символічний код російської ідентичності є апеляцією до минулого, спирається на історичні традиції, культурні символи та висловлює базові людські потреби до виживання»13. Саме оця зверненість до минулого, до спільної історії, пам’яті, апеляція до традицій та обрядів складають той базис російської «православної» ідеології, який дає змогу говорити про тисячолітню історію цього політичного утворення. При цьому зміна державних режимів, ідеологій, цілей та геополітичного статусу ніяк не впливають на цілісність і неперервність цієї тисячолітньої історії. Яскравим прикладом цього є ще одне висловлювання путіна, у якому він стверджує, що «комуністична ідеологія споріднена з християнством. Свобода, братерство, рівність, справедливість — це все закладено у Святому Письмі, це все там є»14, а «кодекс будівельника комунізму дуже нагадує Біблію… Це така “вижимка” з Біблії насправді»15. Подібні ідеї в працях сучасних ідеологів отримують таке обґрунтування: соборність, духовна згуртованість, релігійне благочестя як ідеали месіанства російського народу з релігійного ракурсу перейшли у соціально-політичний контекст у часи комуністичного режиму. Цінності та ідеологію радянського періоду розглядають як спробу секуляризувати православну етику, що сприяло об’єднанню всієї країни, швидкому розвитку індустріалізації та соціального прогресу16.
Така спроба утвердження тяглості російської державності є не таким старим конструктом: «тисячолітня історія» почала використовуватися як новий метанаратив з 2003 року17,18, адже це дозволяє російським ідеологам не лише давати оцінку подіям початку 1990-х років, а й дивитися на них як на закономірний етап розвитку державності.
Деконструкція цього міфу може зайняти цілі томи історичних досліджень та виявлень фальсфікації, історико-філософського аналізу та аналізу теологічних текстів. Тому тут я наведу лише короткий аналіз з погляду теорії аргументації. Власне, ствердження істинності тисячолітньої історії «росії-русі» та неперервності генеалогії «від Володимира до Володимира» містить в собі формальну логічну хибу, а саме хибу з людиною в масці. Цю хибу ще також називають підміною ідентичностей, коли відбувається підміна сутностей, ідентичних за деякими властивостями, що може призвести до неправильного висновку. Тобто можна стверджувати, що Московське царство, Російська імперія, СРСР та рф є ідентичними за деякими властивостями, але це не робить їх повністю ідентичними. Відповідно, підміна цих ідентичностей одна на одну є грубою формою маніпуляції.
Висновки
Ці п’ять міфів є базовими «меседжами» інформаційної політики росії, які спрямовані як всередину неї самої, так і назовні на «братські» народи, тобто зокрема й на Україну. Якщо це все підсумувати, то основне, що ми побачимо — це те, що неможливо визнати сутність «російськості», «російської ідентичності», окреслити цілі й завданя «месіанського богообраного народу» росії. Усі визначення, які надають пропагандисти (чи то офіційні, чи то літератори, історики та теологи) нечіткі, неясні, надто широкі та спираються на заперечення. Тому цей масив ідеологічних міфів не можна назвати виваженою системою політичних догм, це радше система маніпуляцій, плинність якої забезпечує їй можливість ухилятись від контраргументів та виявлення історичних підмін. Але якщо знати, як ці міфи формувались, на що спираються і з якою метою створені — це неабияка зброя. Користуйтесь нею заради нашої перемоги!
