Росія здавна вдавалася до дезінформації як інструменту міжнародної політики – і сьогодні методи роботи установ, які нею займаються, тільки вдосконалюються. Як розвивалася російська машина дезінформації, дослідили Роберт Купєцкі, Філіп Брийка і Томаш Хлунь у книжці «International Disinformation. Concept, recognition, counteracting», уривок з якої «Куншт» публікує у перекладі. Попередні частини читайте тут і тут.
У Збройних силах Росії за інформаційно-психологічну діяльність відповідають:
1. На стратегічному рівні: Центр інформації та зовнішнього зв’язку (у складі Міністерства оборони Росії) і Центр спеціальних дій Генерального штабу Росії.
2. На оперативному рівні: штаби військових округів (Західного, Південного, Північного, Центрального та Східного).
3. На тактичному рівні: групи з психологічної роботи у складі окремих бригад (наприклад, 130 мотобригади), військ спеціального призначення (спецназу) і повітряно-десантних полків. Вони мають, зокрема, радіостанції та телестудії, мобільні друкарні. У російських збройних силах також є спеціалізовані підрозділи, відповідальні за інформаційно-психологічні операції (ІПСО). Наприклад, підрозділ 03126, дислокований у Сєртолово поблизу Санкт-Петербурга (Bień-Kacała, Kacała 2017, рр. 159–161; Weiss 2020, рр. 44–48).
Військові інформаційно-психологічні операції також проводить 12 управління інформаційних операцій ГРУ (Bowen 2021, p. 4). У російській військовій розвідці є спецпідрозділ 54777 (72 центр спеціального призначення), який, згідно зі «Aquarium leaks: Inside the GRU’s psychological warfare program» Майкла Вайса, створили під час Першої чеченської війни (1994–1996). А в лютому 2017 року міністр оборони Росії Сєрґєй Шойґу оприлюднив новину про створення спеціальних інформаційних військ, які «мають бути більш ефективними, ніж ті, що використовувалися досі для боротьби з іноземною пропагандою» (Waltzman 2017, pp. 3–4).
Військова дезінформація міцно вкоренилася в російській традиції та практиці спеціальних операцій. Прикладом стратегічної дезінформації є організація Радянським Союзом у 1955 році «видовищного» Дня авіації, під час якого незліченні ескадрильї нових стратегічних бомбардувальників М-4 пролетіли над Москвою. Водночас відбувалися сплановані КДБ витоки «секретних документів», які вказували на те, що Радянський Союз обігнав США за кількістю літаків-розвідників дальнього радіусу дії (Ту-20) і стратегічних бомбардувальників (М-4), і що вони мають кращі технічні характеристики, ніж їхні американські аналоги (В-47 і В-52). Однак насправді в демонстрації брала участь лише одна ескадрилья М-4, яка кожні кілька хвилин з’являлася в небі, оскільки Москва не мала у своєму розпорядженні більшої кількості. Подібний характер мала дезінформаційна операція під кодовою назвою «Walnut II», метою якої було переконати США в радянській ракетній перевазі. Спочатку в ЦРУ піддалися маніпуляціям, але в 1957 році, коли почалися розвідувальні місії U-2, американці з’ясували фактичний стан радянського повітряного флоту та ракетного потенціалу (Pacepa, Rychlak 2015, pp. 218–219).
Натомість дезінформація на оперативно-тактичному рівні – це замасковане перекидання та розміщення радянських ракет з ядерними боєголовками на Кубі (операція «Анадир»), що призвело до кубинської кризи 1962 року (Gribkov, Smith 1993).
Інший приклад – військові навчання «Кавказ-2008», які Росія використала для підготовки до вторгнення в Грузію в 2008 році. Щоб заблокувати можливу інтеграцію [Грузії] в НАТО, Росія використала сепаратистські настрої у двох регіонах: Абхазії та Південній Осетії. Під впливом Росії війська Південної Осетії здійснили провокації (наприклад, артилерійські обстріли грузинських сіл), щоб змусити Тбілісі відповісти військовими діями і дати Москві привід для вторгнення. Москва використовувала [«навчальні»] військові маневри, щоб незаконно передавати зброю сепаратистам і збільшувати на територіях присутність російських військ (приблизно 40 тисяч додаткових солдатів в Абхазії, Панкіській ущелині, на базах в Угарданті та Яві).
Дані розвідки та активізація Чорноморського флоту чітко свідчили про підготовку до вторгнення. У цій ситуації президент Саакашвілі вирішив «відчайдушно» захищати територію Грузії, у такий спосіб де-факто слідуючи плану Кремля. Збройна відповідь на провокації Південної Осетії стала приводом для початку сухопутного наступу 8 серпня 2008 року, офіційною причиною якого був «захист російських громадян» (Asmus 2010, p. 286).
Росія використовувала «Кавказ» і інші військові маневри, як-от «Восток», «Центр», «Гром» (ядерні навчання) або «Запад», для стратегічної комунікації, адресованої своїм сусідам і країнам НАТО (Petraitis, Ratsiborynska, Kirdemir 2021). На перших зокрема чиниться психологічний і військовий тиск, щоб змусити їх проводити безпекову політику, яка відповідає інтересам Кремля (наприклад, відмовлятися від вступу в альянси, учасником яких не є Росія). Москва вважає так звані країни ближнього зарубіжжя «зоною пріоритетних інтересів» і «буферною зоною».
Демонструючи силу, Росія не лише позначає свій військовий потенціал, а й сигналізує про готовність використовувати його для забезпечення своїх цілей і стратегічних інтересів. Цим російська влада намагається нав’язати свою логіку і змусити їй підкорятися все міжнародне співтовариство. Водночас Росія порушує фундаментальні принципи міжнародного права, розроблені з 1945 року, на яких ґрунтується безпека в Європі.
Російські військові маневри непрозорі, вони порушують положення Віденського документа про заходи зміцнення довіри та безпеки. Він зобов’язує країни-учасниці ОБСЄ повідомляти про тимчасове переміщення підрозділів і запрошувати на навчання іноземних спостерігачів. Наприклад, у ситуації, коли кількість учасників перевищує 13 тисяч солдатів. Військове керівництво навмисно розділяє такі навчання – зазвичай у них беруть участь понад 100 тисяч осіб – на значно менші, але повністю інтегровані, що дозволяє їм обходити обмеження та не запрошувати іноземних спостерігачів, за винятком держав-союзників, які є членами організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ).
«Оборонний» характер таких навчань також є дезінформацією. Прикладом є російсько-білоруські маневри «Запад». У 2009 році симулювалися ядерні удари по Варшаві, а з 2017 року сценарій припускає, нібито країни НАТО (Польща та Литва) підтримують сепаратизм у Гродненській області, що стане прямою причиною конфлікту між НАТО й союзом Білорусі та Росії. У 2021 році цей сценарій реалізовували в умовах нестабільної ситуації в Білорусі, де з серпня 2020 року громадськість масово протестувала проти фальсифікації виборів Александра Лукашенка. Білоруський режим за підтримки російської пропаганди прямо звинуватив Польщу, Литву, Україну та США в інспіруванні «кольорової революції», дестабілізації внутрішньої ситуації, застосуванні гібридних методів, підтримці сепаратистських тенденцій, організації державного перевороту та навіть . Тоді існували цілком обґрунтовані побоювання, що Росія та Білорусь втілять фіктивні сценарії в життя.
Як зазначили Анджей Вільк і Пьотр Жоховський із Центру східних досліджень, «насправді сценарій навчань має наступальний характер. Мета цих маніпуляцій – переконати аудиторію, що обмежена оборонна війна з Польщею та країнами Балтії, які зацікавлені у вибуху збройного конфлікту, припустима. Насправді він [сценарій] передбачає проведення масштабних наступальних військових дій» (Wilk, Żochowski 2021, рр. 4–5). З одного боку, Москва розглядає навчання «Запад» як елемент залякування громадськості в країнах, що безпосередньо межують з Білоруссю та Росією, а з іншого – як інструмент поглиблення розбіжностей між членами трансатлантичної спільноти шляхом поступового інформації про масштаб і характер загрози.
Психологічні аспекти також є елементом стратегічного наративу, в якому Білорусь і Росія нібито перебувають під постійною загрозою з боку ворожої політики Заходу, що спрямована на дестабілізацію та зміну режимів правління. Усе це для того, щоб виправдати застосування «адекватних» заходів протидії загрозам (зокрема військової).
З огляду на це, світ із занепокоєнням спостерігав за концентрацією російських військ на кордоні з Україною з осені 2021 року, де розташовувалося 150–200 тисяч солдатів з важкою військовою технікою. Напружену атмосферу «підігрівали» зокрема неправдиві звинувачення російського міністра оборони Сєрґєя Шойґу про нібито підготовку Заходом провокації на Донбасі із застосуванням хімічної зброї.
24 лютого 2022 року світ переконався, що дії Росії були не тактикою ведення переговорів, а елементом шантажу, психологічного тиску і підготовкою до повномасштабної агресії проти України. Про це систематично повідомляли американські спецслужби. Щоб виправдати вторгнення, Росія звинуватила Київ у «геноциді на Донбасі», створивши привід для одностороннього визнання незалежності самопроголошених республік і проведення «спеціальної воєнної операції» в Україні – саме так російська пропаганда описує військову агресію (Брийка 2022). Подібні дії (зосередження військових на кордоні), хоча й у значно менших масштабах, передували російській агресії 2014 року. Тоді Росія зібрала близько 40 тисяч військових на кордоні з Україною, ще близько 20 тисяч дислокувалися на базах Чорноморського флоту.
Інтенсивні інформаційно-психологічні заходи, які тоді проводили, підготували ґрунт для двох спецоперацій: окупації Криму російськими військовими без розпізнавальних знаків («зеленими чоловічками»); розпалювання розвідкою та спецпідрозділами проросійського заколоту на Донбасі. Цій діяльності передували тривалі кампанії з дезінформації та пропаганди, які проводили ще з часів Помаранчевої революції, але які значно активізувалися під час Революції гідності. Їхньою метою було зміцнення проросійських настроїв (зокрема через популяризацію російської мови та культури, підкреслення історичних зв’язків Кримського півострова з Росією, роздачу російських паспортів та підваження юридичної сили рішення приєднати Крим до України в 1954 році). Водночас поширювалися антиукраїнські настрої (наприклад, через поширення неправдивої інформації про порушення прав російськомовного населення чи підваження легітимності української влади) та антизахідні віяння (наприклад, звинувачуючи Захід в організації «кольорової революції» і прагненнях захопити бази Чорноморського флоту) (Marek 2020). В Одесі, Харкові, Донецьку та Луганську російські спецслужби організовували антиреволюційні акції протесту (так звані антимайдани), які мали стати «доказом» того, що деякі регіони не підтримують прозахідні прагнення Києва. Ці дії стали елементом підготовки до збройної агресії у східних областях України (Bryjka 2016, pp. 201–219).
На межі 2021–2022 років Росія активізувала свій антиукраїнський та антизахідний наратив, готуючи своє суспільство до нападу на Україну. Так можна було увічнити «міфи», створені російською пропагандою, про те, що Україна є «штучною державою», позбавленою історичного підґрунтя для існування та є результатом (неправильних) рішень радянських лідерів. Такий меседж мав би підважити право українського народу на суверенітет і незалежність, а також виправдати російські претензії на землі, населені українцями. Окрім того, Україні створювали образ «failed state» – країни, неспроможної захистити власних громадян і позбавленої можливостей інтеграції до структур НАТО та ЄС. Українську владу описували як порушницю прав російськомовного населення, «нацистську хунту», яка обійняла керівні посади внаслідок інспірованої Заходом «кольорової революції» (Bryjka 2022). Така риторика мала виправдати три основні цілі атаки: 1) «денацифікація», 2) «демілітаризація» та 3) «нейтральний статус України», сформульовані Владіміром Путіним. Вона знайшла благодатний ґрунт у російському суспільстві, що підтверджує дослідження Юрія Лєвади, згідно з яким 60% росіян звинувачують США та НАТО в ескалації конфлікту на сході України.
Ефективність російської дезінформації про війну посилювали блокуванням незалежних джерел інформації (зокрема соцмереж) та величезними покараннями (15 років позбавлення волі) за «наклеп» на «спецоперацію». На вимогу Генпрокуратури Роскомнадзор зобов’язав медіа видалити терміни «вторгнення» та «війна» з матеріалів, що описують ситуацію в Україні, під загрозою штрафу або видалення їхнього контенту. Крім того, ЗМІ були зобов’язані повідомляти про ситуацію в Україні лише інформацію, що ґрунтується на «офіційних джерелах» (Legucka 2022).
Ілюстрація Дар’ї Пушкарьової, кафедра графічного дизайну Львівської Національної Академії Мистецтв.
Переклад: Олеся Павлишин
Ця публікація створена за підтримки Європейського фонду підтримки демократії (EED). Її зміст не обов’язково відображає офіційну думку EED. Відповідальність за інформацію та погляди, висловлені в цій публікації, повністю несе автор(и).
