Здавалось би, роль університету в суспільстві очевидна: давати людям фах. Випускник університету працює в офісі або віддалено. Така робота має забезпечувати життя, яке відповідає стандартам середнього класу. На перший погляд, чи не єдине призначення університету — це викладання, навчання студентів корисним речам, які їм знадобляться на майбутній роботі.
Однак це лише найпростіше уявлення про університет. Воно не пояснює навіть його назви, яка каже нам про всеохопне знання. Ідеал університету або академії ще з часів античності передбачає, що студент долучається до універсального знання через пошук істини, яка є прихованою від тих, хто не докладає достатніх зусиль, щоб її знайти.
Класична ідея університету
Засновник першого університету — Академії, Платон, вбачав призначення філософа-учителя в тому, щоб показати учням дійсний світ, а не оманливі тіні, які створюють лише ілюзію реальності. Учень і учитель шукають істину шляхом спільного дослідження, найпершим прикладом якого є діалоги Сократа з його учнями.
Ідею університету модерних часів сформулював Вільгельм фон Гумбольдт1, і вона значною мірою втілена в Берлінському університеті, заснованому в 1810 році. Призначення університету — це створення і передавання знань. Студенти в університеті долучаються до наукових пошуків разом зі своїми професорами, навчання відбувається через дослідження. Університет складається з багатьох факультетів, які утворюють, за словами Карла Ясперса1, космос наук, об’єднаний філософським прагненням побачити світ у його цілісності. Університет є автономною інституцією, але не комерційним освітнім підприємством; він служить державі та всьому суспільству.
Академічна свобода як основа університету
Академічна свобода є однією з найважливіших ознак університету. Досліджувати можна будь-яке питання, що має наукове значення. Науковий пошук не можна обмежувати ідеологічними заборонами або економічною доцільністю. Це не просто свобода висловлювань. Вона передбачає вільний вибір теми і методів досліджень.
Студент стає компетентним фахівцем у вибраній ним царині саме тому, що він може ставити запитання, досліджувати та отримувати нове знання. Отже, випускник університету здатен творчо розвивати свою галузь, а не лише слідувати усталеним стандартам. Тому університетська освіта веде, зокрема, до економічного та соціального прогресу.
Виклики університетів у XXI столітті
З кінця XX й у XXI столітті, коли університет перетворився з інтелектуального центру національної держави на один із компонентів глобального світу, посилилися виклики, які підважують класичну ідею Університету.
Про це писав, зокрема, польський дослідник проблем вищої освіти Марек Квієк2. Від сучасних університетів держава вимагає стати чимось схожим на комерційну корпорацію. Тепер вони мають змагатися за студентів, рейтинги та фінансування. Зрештою вища освіта перетворюється на послугу, а студент — на її споживача. Викладач надає ці послуги як найманий працівник. Очевидно, що це змінює саму сутність університету.
Гумбольдтів університет був місцем вільного пошуку істини, але тепер він змушений підлаштовуватись під ринок праці, інтереси бізнесу і політичну кон’юнктуру. Це може зменшити значення фундаментальної науки і гуманітарних дисциплін, які не завжди дають миттєвий економічний результат.
Найголовнішим критерієм успішності університету стає ефективність. Однак ефективність і оптимізація, що з неї випливає, без розуміння цінностей освіти і її стратегічної мети є небезпечними інструментами для реформ. Отже, важливим стає не якість знань, а кількість студентів, кількість опублікованих статей або обсяг залученого фінансування.
Чому в Україні треба змінити вимоги до наукових публікацій
Це може призвести до того, що глибокі ідеї або складні дослідження витісняються діяльністю, яка веде до швидких, але поверхневих результатів. Влучно з цього приводу висловився Тімоті Снайдер: «Балаканина про ефективність відволікає нас від думок про мету і натомість заохочує підраховувати, з якою швидкістю щось робиться»3.
Університет Гумбольдтового типу має колегіальне управління, де члени академії колективно ухвалюють рішення з огляду на свої професійні потреби й інтереси. Натомість модель університету як комерційного підприємства передбачає менеджерське управління, де рішення ухвалює централізована адміністрація, часто на основі фінансових показників.
Тож університету стає дедалі складніше бути осередком вільної думки.
Ризики знецінення наукового погляду на світ
Поширення фактів і правди завжди мало ворогів — від релігійних консерваторів до вуглеводневих олігархів, які намагалися зберегти зручний для них стан справ. Скептичне ставлення до науки, яка досліджує природу й суспільство, нехтування причинно-наслідковими зв’язками, якщо вони не обіцяють миттєвої «віддачі», — усе це потенційно таїть у собі небезпеку для звичайних людей, які дбають про свої добробут і здоров’я. Пригадаймо наївну віру в «багатовекторність» у 1990-ті, антивакцинаторські настрої під час епідемії COVID-19 або нещодавні фантастичні припущення користувачів соцмереж про причини масової появи сарани на півдні України. Це приклади нерозуміння того, з чого складаються геополітичні баланси, як працює імунна система, що відбувається в природних екосистемах. Отримання правдивих відповідей на важливі запитання можливі, якщо ми маємо справжніх науковців, здатних вільно шукати істину й зберігати та передавати своє знання іншим, що, власне, є призначенням університету.
Якщо ми зосереджуємося на кон’юнктурних питаннях, швидко відмовляємося від того, що здається неактуальним, обмежуємо академічну свободу, то ми втрачаємо можливість реагувати на виклики, які поки навіть не можемо собі уявити, так само як політики 1990-х не уявляли, що багатовекторність є хибною стратегією, яка зрештою призведе до критичного послаблення обороноздатності.
Університет і демократія
Давати критичну оцінку наявним практикам бізнесу або політичним рішенням стає незручною та ризикованою справою саме для фахівців з найвищою кваліфікацією через брак академічної свободи. Викладачі та професори є лише найманими працівниками на строкових контрактах, які у своїх висловлюваннях і дослідженнях мають дотримуватися правил та принципів адміністративної ієрархії, економічної корисності та політичної доцільності. Ось чому серед численних експертів у соціальних мережах і на телеканалах ми майже не бачимо університетських професорів.
Нагальні проблеми економіки, політики, стану довкілля або охорони здоров’я зазвичай обговорюють люди афілійовані не з університетами, а з громадськими організаціями або іншими неакадемічними структурами. Професійний досвід цих коментаторів, а також ступінь їхньої заангажованості не завжди легко оцінити, але їхній вплив на аудиторію може бути значним. Це ускладнює процеси демократичного обговорення й ухвалення рішень.
Радянська спадщина
Класичний університет як осередок науки й освіти не влаштовував, крім прихильників академічного капіталізму, ще й радянських комуністів. Університети й спеціалізовані «вузи» стали місцем переважно викладання, а для науки були створені науково-дослідні інститути. Така організація освіти й науки прямо суперечила принципам, що їх поклав у основу Університету Гумбольдт. Була зруйнована єдність дослідження та викладання. Комуністична влада скасувала академічну свободу. Ідеологічного тиску зазнали не лише гуманітарні дисципліни, але й такі природничі науки, як біологія, зокрема її підрозділи — генетика й екологія. Вимога миттєвої корисності наукового дослідження знищувала справжню науку і навіть самих науковців просто фізично. Чимало видатних дослідників того часу були не просто звільнені, а зазнали жорстоких репресій.
Проблеми українських університетів. Що робити?
Отже, ми прийшли до сучасних вимог комерціалізації та маркетизації освіти й науки з дуже несприятливим досвідом та спадком роз’єднаних дослідження та викладання, ідеологізації науки й освіти. Ми маємо повернутися до європейської університетської традиції освіти через дослідження. Статистика вже каже, що ми маємо найменшу кількість дослідників у Європі на одну тисячу населення з тенденцією до подальшого зниження, тимчасом як десятки тисяч носіїв наукових ступенів у закладах вищої освіти не залучені до наукових досліджень4.
Очевидно, що настав час виправляти ці викривлення, відходити від примітивної комерціалізації та ринку освітніх послуг, стимулювати наукові дослідження в університетах, шукати шляхи інтеграції та форми співробітництва між університетами та науковими установами.
Зокрема, слід відійти від використання формул, які жорстко прив’язують ставки викладачів до кількості студентів. В умовах масових міграцій населення та демографічної кризи зважати лише на попит освітніх послуг є руйнівною практикою. Вона знищить назавжди осередки унікального знання, які не помітили дезорієнтовані та стресовані «споживачі освітніх послуг». Слід окремо фінансувати наукову роботу викладача без прив’язування її до навчальної роботи, пропонувати найуспішнішим викладачам-дослідникам постійні контракти.
Національна система дослідників5, що створить реєстр науковців, які проводять високоякісні дослідження, має дати кожному з них стабільне фінансування, яке не залежить від коливань попиту на окремі спеціальності та демографічних провалів.
Університет потрібен Україні
Університет має готувати не лише ретельних виконавців або давати «джентльменську» освіту, відірвану від конкретних знань про реальний світ, а виховувати критично мислячих громадян демократичної держави, здатних досліджувати закономірності будови й розвитку природи та людства, створювати нове знання на благо всього суспільства.
Сучасні виклики не привели до виникнення якоїсь нової гранд-ідеї, що може стати альтернативою Гумбольдтову класичному університету. Сподівання, що необхідна Україні освіта виникне автоматично завдяки застосуванню якихось формул, що визначають фінансування університетів, або «невидимій руці ринку» — небезпечна ілюзія. Окремі комерційні курси, хаотична кон’юнктура вибору спеціальностей, дисциплін і місць навчання, точкове фінансування «проривних» проєктів не створять надійних умов для невпинного пошуку істини, поширення знань про наш світ, розвитку високотехнологічної оборонної промисловості, реіндустріалізації та повоєнного відновлення України. Бо для цього потрібен Університет.
