Майже всі науковці отримують на пошту або як рекламу в соцмережах пропозиції купити статтю, написану іншим автором, або продати авторство своєї статті (дописати когось як автора). Явище далеко не тільки українське і цілком популярне в усіх країнах, де є формальні вимоги щодо публікацій (в багатьох країнах вони є не тільки для викладачів чи науковців, а й для лікарів — тому продаж авторства для медиків на міжнародному ринку дуже розвинений). Ці вимоги передбачають наявність публікацій у журналах, індексованих в провідних наукометричних базах. В Україні вимагають, як правило, публікації в виданнях, що індексуються в базі SCOPUS, яка належить видавництву Elsevier. Така публікація зовсім не означає, що стаття якісна, і не всі індексовані журнали насправді рецензують статті. Хоча для більшості галузей провідні журнали індексуються в таких базах.
Звідки це береться? З тих-таки формальних вимог, які не всі викладачі/науковці хочуть чи можуть виконувати. В Україні ситуація вже дійшла до того, що вимога публікувати статті на певну тематику і певного типу, як потрібно перевіряльникам, сприймається як те, що треба виконати, аби відчепились. Українські вимоги щодо статей досить високі й часто дивні (для викладання окремих курсів треба мати статті з теми курсу, до того ж назва має бути сформульована так, щоб задовольнити малокомпетентних перевіряльників — серед математиків ходять байки, як вимагали статті саме з вищої математики, роботи з диференціальних рівнянь їх не задовольняли). Для учасників захисту дисертацій потрібні статті з тематики дисертації (нібито адекватна вимога призвела до того, що в багатьох спільнотах дисертанти змушені писати та оплачувати статті для потенційних рецензентів — бо людей, які б задовольняли вимоги без такого неподобства, в природі не існує). Ректори хочуть рейтингів для університетів (хоча всі міжнародні рейтинги приблизно після 200 місця не мають сенсу і ніяк не мали б враховуватись), і тому в умовах контрактів ставлять вимогу опублікувати статтю в індексованому журналі протягом року — людина, яка не налагодила для себе постійного потоку статей, вимушена платити за публікацію десь, де нема якісного рецензування і можна швидко щось опублікувати. Для економії коштів хтось пише і не платить за публікацію, а інші люди оплачують свою частку. Ректорів, НАЗЯВО, МОН така ситуація задовольняє, деяких ректорів дописують до статей вже безкоштовно.
У часи, коли не вимагали DOI та Scopus, така імітаційна індустрія була дешевшою і простішою. З початку вимоги «зарубіжних публікацій» для аспірантів від та в 2012 році та постанов 1111 та 1112 цілком проходили й дешеві псевдозарубіжні фейки: друкували кілька екземплярів муляжу журналу, що реально не існував, для авторів та особливо прихильних спецрад і дуже лояльного до фейків МОН — навіть після надання доказів спецради і МОН не реагували ніяк (наприклад, у випадку Катерини Кириленко, у якої всі «зарубіжні» статті були фейковими — тобто поробками, виготовленими російськими чи українськими фірмами з надання послуг недоброчесним здобувачам). Підозрюю, що тоді мотивацією вимог «зарубіжних статей» був порятунок бізнесу російських навколонаукових шахраїв після кількох скандалів в самій Росії з публікацією за гроші повних нісенітниць. Треба зазначити, що ніяких офіційних означень «зарубіжної публікації» не було — я тоді жартувала в фейсбуці, що жодної потреби платити за виготовлення муляжів статей нема — можна самим придумати назву на зразок Oxford Journal of Advanced Research і самому надрукувати на принтері муляж статті — прихильна спецрада прийме: яка різниця, хто його надрукував — звісно, якщо самі члени спецради не заробляли на виготовленні.
Наступна генерація нових вимог до здобувачів дозволяла частину «якихось» статей, але одна стаття мала бути в журналі, що індексується в наукометричній базі. За традиціями Табачника, вимоги ухвалили так, що люди, які скоро повинні були захищатись, не мали ніяких шансів на чесну публікацію, якщо в них не було її до запровадження нових вимог — рецензування в якісному журналі може тривати й рік, і два. Тобто, за фактом, це була вимога заплатити новим «бізнесменам», які зробили індексовані журнали для тих галузей, де таких журналів історично не було. Нова вимога не означала вимоги якості журналу чи індексації у хоч якось вимогливій наукометричній базі — спочатку проходила й індексація в комерційних бізнесах на зразок Index Copernicus, створених спеціально для задоволення вимог чиновників в країнах, що розвиваються (в самій Польщі та індексація не мала взагалі ніякого значення для оцінки науковців). Більш просунуті журнали індексувались в авторитетніших наукометричних базах Web of Science та Scopus, хоча вимоги щодо якості рецензування й там постійно пом'якшувались — бо для великої кількості журналів це оцінити нереально, тут грає роль лише репутація в конкретній науковій спільноті. Незважаючи на досить м'які вимоги, багато українських журналів та журналів з інших країн потрапляли на індексування, але швидко вилітали, коли почали збільшувати вал статей, щоб заробити побільше грошей. Замовні статті з продажем авторства для захисту дисертацій були відносно рідкісними — це практикували лише в межах пакетів повного сервісу дисертаційних фабрик. За відсутності потреби захисту викладачі та науковці іноді дописували начальство, але, за моїми спостереженнями, приблизно з середини 2000-х, коли практика оцінки за кількістю статей потужно завоювала уми не дуже освічених чиновників з не дуже розвинених країн, й до українських науковців з гарними публікаціями почали звертатись китайські та індійські фірми з продажу авторства, і дехто погоджувався. Неодноразово бачила потоки статей в хороших журналах на зразок таких: кілька статей трьох українських авторів, потім — з десяток статей нібито цих трьох авторів + різні групи людей з Китаю, Індії, Пакистану, з різних університетів, і кожен автор лише раз бере участь в цій серії. Довести тут нічого неможливо, але на систематичний продаж авторства дуже схоже.
Зараз бізнес з продажу авторства добре вкорінився в Україні — коли основними клієнтами стали не дисертанти, а викладачі, які купують право на продовження контракту. Ідея примусу до «скопусів» виникла ще за часів Табачника, який дуже хотів поділити в правильному напрямку майно НАНУ і намагався довести шляхом успішно викритих1 махінацій, що у ЗВО пишуть більше статей, ніж в НАНУ. Зараз примус до «науки» (насправді примусити до науки неможливо, і як результат, у тих, хто науку генерує лише примусово, виходить імітація, плагіат, продаж авторства і що завгодно, крім науки) живиться бажанням ректорів отримати вищі місця в рейтингах, де враховуються публікації саме в індексованих журналах. Рейтинги давно дискредитовані потужною світовою індустрією імітації науки та різними місцевими маніпуляціями, але намагання гнатись за модою викорінити складно. Від викладачів вимагають статті (фінансування науки майже немає, навантаження українських викладачів більше за європейські країни2,3, до того ж додається вал паперів, більшість викладачів не вчили, що таке наука і дослідження; власне, досліджень ніхто не вимагає, плагіат вітається і, схоже, є вимогою для багатьох посад в освіті, а в деяких галузях індексовані журнали гірші за неіндексовані) — і викладачі дуже часто платять за статті.
Як побачити, що науковець фейковий? Довести продаж, купівлю авторства чи дописування друзів майже неможливо. Але є досить надійні маркери — дуже розкидана тематика статей (наприклад, фізкультурники з медичними статтями, психолог — співавтор статті з нанотехнологій, філолог — співавтор статті з фізики, філософ — з хімії; всі приклади реальні, але чітко довести не вийде), публікації в певних зарубіжних слабеньких журналах, де якось забагато статей з України та інших країн «постсовка», співавтори з різних університетів і співпраця в одній статті. Я тут не можу закликати до якихось покарань — бо довести щось складно. Деякі фірми з продажу співавторства я знаю (існують телеграм-канали, де прямо оголошується продаж авторства — стаття, ціна) — і там можна було б щось довести, якби цим зайнялись правоохоронні органи — але, очевидно, вони цим займатись не будуть.
Шкоди для репутації від купівлі авторства теж наче нема — навіть якщо колеги прекрасно знають, що викладач Х сам ніяких досліджень не проводив і статей не писав. Навіть міжнародні гранти такі псевдоавтори отримують. Але дуже дивно, що в умовах нестачі фінансування науки МОН та уряд заохочують витрату коштів на імітацію науки та розвиток академічної недоброчесності. Місця в рейтингах точно не вартують цієї ганьби. На жаль, МОН давно і стабільно керується каргокультами і запроваджує нові й нові вимоги, виконання яких просто купують — був і платний туризм з видачею сертифікатів за стажування (не можуть всі викладачі отримати чесні гранти на стажування — такої кількості грантів просто немає), і масова купівля сертифікатів про нібито знання іноземної мови. Вал продажу авторства статей чи просто вал публікацій чогось без проведення досліджень і жодної користі для науки — плати і отримуй виконання вимог. Зараз звернення до шахрайських послуг з «розміщення статей» (бачите таке словосполучення — це точно щось ненаукове) стимулюється ще й неможливістю прямо оплатити публікацію чи участь в конференції самостійно через банк. Бачила, що університети за бюджетні кошти укладають угоди з надавачами послуг імітації науки — тобто держава сама платить за обман себе.
Ще одна сумна історія — продаж дисертацій, і особлива шкода тут від продажу іноземцям, які навіть не знають ніякої спільної мови з «науковим керівником». Чомусь таке трапляється з педагогами з Китаю — хоча важко зрозуміти, навіщо потрібні українські ступені з педагогіки, але такі захисти досить масові — і дисертації, звісно, з масштабним плагіатом, на який всі відповідальні особи закривають очі. На мою думку, цими фабриками дисертацій давно мало б займатись СБУ, бо то величезна шкода для іміджу країни. Хоча й без китайських педагогів деякі українські університети продукують нікчемні роботи з тем на зразок поливання гороху вигаданою «структурованою водою».
Що з цим робити? З наявним МОН і з урахуванням нереальності притомних наступників нічого кардинально зробити неможливо. Каргокульт «статейвскопусі» буде далі процвітати на шкоду науці — жоден чесний вчений ніколи не зможе обігнати шахраїв та імітаторів. У здорових наукових колективах, де регулярно проводять семінари, де колеги знають про дослідження інших і спостерігають ці дослідження, звісно, проблем немає. У середовищі замучених викладачів, які не мають коштів, часу, приміщень, знань та навичок проведення досліджень, вимоги не врятують ситуацію. Вимоги проводити семінари кафедр з доповідями про хід досліджень теж не допоможуть — лише додасться робота з написання фальшивих протоколів цих семінарів. У нашому відділі загальнодоступні семінари проводять під запис, і математик навряд чи може розповісти вимогливій аудиторії те, чого сам не робив. У деяких зарубіжних університетах для експериментальних наук вимагають детальні описи методик, фото чи відео устаткування та експериментів, викладення даних у відкритий доступ. Вимагати доповідей на вимогливих професійних конференціях складно — така конференція легко може коштувати більше за річний дохід викладача чи науковця.
На мою думку, сьогодні, в умовах відсутності часу та ресурсів для досліджень, варто припинити ганятись за безглуздими рейтингами, і припинити вимагати «скопуси» у всіх і на вчора — краще стимулювати людей, які дійсно проводять дослідження. І позбавлятись хоча б очевидних фальсифікаторів та плагіаторів. А поки науковцям залишається лише висловлювати занепокоєння в соцмережах. Нещодавно бачила пост про те, що Україна — безумовний чемпіон з кількості статей в індексованих у провідних базах журналах на одиницю витрат коштів на дослідження — але пишатись тут нічим, бо то в основному статті заради статей, для виконання безглуздих вимог. Ми бачимо реальну ситуацію, але буде дуже сумно, якщо її побачить світова спільнота, й це, на жаль, зашкодить і репутації чесних науковців.
Деякі науковці публікують в хижацьких журналах (або там, де просто беруть гроші й публікують все, що надіслали) наче непогані статті — втрачаючи репутацію, можливість поширення своїх результатів (бо на такі журнали більшість науковців не звертає уваги). Зараз багато пишуть і говорять про медіаграмотність, але науковцям потрібна і наукова медіаграмотність — вміння шукати інформацію, оцінювати статті та журнали, оцінювати інших науковців для вибору співавторів, учасників проєктів, конференцій, рецензентів.
Статтю можна було б назвати «Наука на продаж», але мови про науку нема. Продається імітація для виконання вимог не дуже розумних чиновників. Які хочуть саме імітації.
