Поки у мережі вирують дискусії «чолка» чи «чубчик», «на протязі» чи «протягом», з міських автобусів пасажири виходять на «слєдущій остановці», а в «магазіні» беруть «здачу в касірші». Здається ми стали забувати, з якими словами справді потрібно боротися. І дійшло до того, що в нашому мовленні, окрім очевидного суржику, заховалися й інші росіянізми, яких у цьому навіть не підозрювали. Наприклад, слова «живопис», «корзина», «правка» — запозичені в нашу мову. Натомість багато українських слів невиправдано вважають російськими, як от: «мук‵а», «мінута», «год». У цьому тексті ми спробуємо розібратися, як непомітно іншомовні слова мімікрують під українські та витісняють питому лексику в літературній мові. Окрім цього, навчимося розрізняти діалектизми та суржикізми.
Як ми втрачали питомі українські слова?
Що таке питома лексика? Це корінні, не запозичені слова певної мови. Таких слів небагато, тому запозичення із чужомовних лексичних корпусів — це нормально. Так, у корейській мові є 75% китаїзмів, а в англійській — до 60% франкізмів1. Мовознавець Іван Ющук вважає, що в українській мові є понад 13 тисяч слів, які можна вважати питомою лексикою2. Це мовні одиниці, які дійшли до нашого часу зі спільнослов’янських часів — VI століття. Автори монографії «Історія української мови» фіксують, що запозичення могли потрапляти в мову й раніше (II–III cт. н.е.). Часто різні мовознавці кваліфікують одні й ті самі слова як германізми у слов’янських мовах і, навпаки, як слов’янізми — у германських. Тож дуже важко встановити точний час і мову лексичного набутку3. Запозичення збагачують мову, допомагають відобразити різними словами смислові відтінки. Наприклад, у найдавніші часи про туриста сказали б, що він любить «мандрувати», точніше, як це звучало в XVI столітті — «вандрувати»4,5. Це дуже давнє запозичення з німецької мови — від слова «wandern» «бродити, блукати, мандрувати»6. Також у нас є власне українське слово «подорож», але ми ще й запозичили слово «круїз», щоб уточнити, що це пересування морем1. Проте запозичені слова не мали б витісняти питому лексику. Як у згаданому вище прикладі, ми словом «круїз» не замінюємо загальновживані українські «подорож» чи «мандрівку». Принаймні якщо заміщення слова в інших випадках й відбувається із практичних причин, то це має бути природним, а не штучним вилученням зі словників — як це було, зокрема, в 1930-х роках з українською мовою, яку штучно намагалися наблизити до російської.
Як українську мову наближали до російської
Мовознавець Юрій Шевельов, який був очевидцем подій, розповідає хронологію цієї трагедії: «З приїздом на Україну Сталінового емісара Постишева (січень 1933) <...> попередня словникарська діяльність Академії Наук була проголошена шкідницькою, співробітники академічних лексикографічних інституцій були усунені з праці і в переважній масі виарештувані, а словники, видані перед тим, вилучені з ужитку. Одним з головних завдань новозаснованого Інституту мовознавства Академії, очоленого <...> Наумом Кагановичем, було, власне, викриття «націоналістичного шкідництва» в праці Академії Наук та її інституцій»7. Зафіксуємо, що мається на увазі під «попередньою словникарською діяльністю». Йдеться про початки укладання історичних, тлумачних та перекладних російсько-українських словників, у яких переважали питомі українські слова або такі, що давно запозичені з інших мов. Відсоток спільних з російською слів обмежувався давньоруською, старослов’янською лексикою. Звісно, не обходилося і без запозичень із російської, але вони не замінювали питомі слова, а лише заповнювали лексичні лакуни (або це були запозичення з інших мов за посередництва російської). Зокрема говоримо про Російсько-український словник під редакцією Агатангела Кримського та Сергія Єфремова і «Правописний словник» Григорія Голоскевича, який зафіксував, зокрема, правила «скрипниківки». Такі праці були багаті на розмовні та діалектні слова, відображали живу мовну традицію України, правильну вимову та наголоси. Виданий у 1930–1932 роках Історичний словник української мови Євгена Тимченка мав ілюстративний матеріал із давніх писемних пам’яток від XV століття. Ці факти не вписувалися в плани комуністів, адже в такому разі визнавалася давність і статусність української мови. Світ побачили тільки два томи цього словника, але наступні частини розбили в друкарні за постишевських часів7. Так само знищили й четвертий том праці Кримського-Єфремова7. Подальша лексикографічна тактика сталінців була така: вилучати зі словників питомі слова, замінивши їх російськими, або поставивши нашу лексику другою в синонімічному ряду7. Через те, що цей процес досі не отримав повноцінної систематичної критики та коригування, російські слова стали переважати у деяких значеннях, а українські натомість забулися або використовуються рідше. Юрій Шевельов проаналізував цей шлях на прикладі двох слів. Спочатку українське слово «малярство» у більшості словників було єдиним можливим відповідником російському «живопись»8,9,10,11,12,13. Згодом у словниках почали вказувати і «малярство», і «живопис» як рівноправні українські. З часом останнє почали ставити на перше місце, поки питому лексему загалом не замінили «живописом», вказуючи, що «малярство» — це «застаріле, обласне, розмовне»7. Так росіянізми в українській мові витісняли питому лексику. І хоч у сучасному Словнику української мови XVI–XVII століття є слова «живописати», «живописець»14, та вони старослов’янського походження і не визнавалися Лаврентієм Зизанієм як українські. Він подає у своєму «Лексисі» 1596 року переклад слів «живопис» українською мовою як «малярство»4. Тож це проникнення в українську мову відбулося вже в пізній період її формування і збігалося із першою появою суржику.
Коли в Україні вперше з’явився суржик?
Мовознавиця Лариса Масенко вважає, що суржик української та російської мов почав з’являтися наприкінці XVII — початку XVIII століття. Саме у цей час імперська російська влада перервала розвиток староукраїнської писемної традиції15. Суржик з’явився у середовищі дрібного чиновництва, шкільних учителів. Макаронічну мову висміювали письменники: Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Тарас Шевченко15. Натомість селянство все ще користувалося своїми говірками. Проте тривало це недовго, і наступну хвилю суржику XIX–XX століть очолили вихідці з сіл, які підкорювали великі індустріалізовані та русифіковані міста15. Русифікація української мови відбувалася на багатьох рівнях: на академічному, в словниках та мовознавчих працях, у літературній галузі та в ЗМІ, в повсякденному мовленні жителів України.
На прикладі вже згадуваних слів «малярство» та «живопис» і за допомогою корпусу мови «Грак» простежимо, як зміни у словниках та поширення таких тенденцій у ЗМІ й освіті спричинили витіснення українського слова в цей період. У текстах до 30-х років XX століття «малярство» вжито 567 разів, а «живопис» — 71, проте вже після 30-х років це слово має понад 17 тисяч вживань, а «малярство» — тільки 578816.
Проте додамо трохи контексту. До того, як настав 1933 рік, в окупованій більшовиками Україні був період українізації. Народний комісар освіти Микола Скрипник не схвалював змішування російської та української мов. Він навіть насмілився говорити про дерусифікацію мовлення українців15. Це потім використали проти нього та довели Скрипника до самогубства. Далі почалися репресії словників, мовознавців та русифікація української мови. Тому вже у XXI столітті, після того як Україна відновила незалежність, науковці та інтелігенція почали гучно обговорювати проблему росіянізмів та суржику. Спотворене мовлення провокує виправданий пуризм. Проте коли до процесу беруться упереджені науковці або аматори, то від цього страждає лексика праслов’янського, давньоруського походження (наприклад, «чолка», «творог») чи запозичення посередництвом російської мови або слова, які переймали одночасно із сусідами (наприклад, «сахар», «кровать»).
Які слова ми даремно вважаємо суржиком?
Тому перш ніж назвати якесь слово «суржиком» чи «росіянізмом» іноді недостаньо просто сприйняти його на слух. Часто потрібно перевірити свою думку за десятком словників. Зокрема й діалектологічним, адже часто те, що здається суржиком, є особливістю прикордонної говірки.
Різниця між діалектизмом і суржиком
Суржик — це не окреме слово, а весь цілісний потік мовця. Спілкується людина говіркою, суржиком чи просто вживає росіянізми, залежить від кількості їх у мові. Наприклад, ось речення, за яким точно можна сказати, що людина говорить суржиком: «Передайте пожалуста гроші за проєзд, мені вже виходить на слєдующій». Лариса Масенко також вважає, що іноді мовці просто говорять російською мовою, використовуючи українізми, наприклад: «Мнє очєнь сільно нравіца читати цю кнігу» («читати», «цю» тут українізми в потоці російської). А у наступному реченні, ми маємо приклад мови, що містить діалектизми та кілька суржикізмів: «Вона оце каже, шо ходе кожин день на роботу, а на самом ділі сидить там тіки кохве попиває». Якщо у першому прикладі суржик очевидний і розбирати ми його не будемо, то третій приклад може викликати у вас питання, зокрема через слово «кохве». По-перше, ми у цьому слові чуємо «хв» — а це особливість південно-східного наріччя української мови17. По-друге, слово «кофе» (фонетичний діалектний варіант — «кохве») запозичене в українську мову з голландської «koffie» через посередництво російської та є літературним6. Можливо ви здивовані від такого одкровення, але, напевно, «кофеїн» вас не дивує. Виділене слово «кожин» — це діалектний варіант вимови слова «кожен». Наближення «е» до «и» теж притаманне південно-східним говіркам17. «Шо», «тіки» — це поширені в багатьох регіонах України наддіалектні слова, які теж не є суржиком. Тож у цьому реченні вжито тільки одне словосполучення «на самом ділі», яке є суржикізмом. Водночас його частина «ділі» вже адаптоване до української мови, і в прикордонних із російськими говірках вираз «на самом ділі» може вважатися діалектизмом.
До речі, тут відповідь тим, хто завжди під текстами про російсько-український суржик пише щось на зразок: «А ви подивіться, що на Закарпатті робиться? Там хіба не румунсько-український суржик?». Ні, друзі, там якраз теж діалектні особливості прикордонних говірок. Звісно, якщо у мовному потоці закарпатця понад 60% чужомовних слів, тоді це вже буде теж суржик. Але навряд чи хтось у Тячеві говорить з переважанням суто румунських слів: «Василино, аду ніште пине і кашкавал до борщу та фасолі» («Василино, принеси мені хліба і бринзи до борщу та фасолі»). Там швидше скажуть: «Цилю, подь д’ хиж, вузьми звари струча та відклади піціко на мелайну муку». Тут, можливо, незрозумілим є слово «хиж» — це українське слово зі значенням «хата», що є давнім, ще праслов’янським («xyzь») запозиченням із германських мов18. Слова «подь» («піди») та «вузьми» («візьми») — це теж автентичні українські слова з діалектними фонетичними особливостями. Єдине запозичене з румунської слово — це «мелайний» (від «mălai»), що означає «кукурудзяний»6. У реченні згадано також «муку», що є українським словом праслов’янського походження — від «moka» — і пов’язане з «м’який» («mekъkъ»)6. «Струча» ж — це діалектний варіант лексеми «»19 у множині, у літературній мові мало би бути: «струччя». А слово «піціко» («трохи») — взагалі загадка. З одного боку, воно звучить ідентично до італійського «pizzico», що має значення «дрібка». Шлях від Італії до Закарпаття неблизький, і якби це було запозичення, то прийшло б, напевно, через румунську мову, а там «дрібка» — це «ciupitură». Можливо, «піціко» пов’язане зі словами «пітя» та «потя», що значить «маленьке пташеня, курча, півник»20. Більше схожим за звучанням на «піціко» є діалектизм із дитячого мовлення — «піця» («курка, півень»)21. Тож друге речення є колоритним прикладом українського діалектного мовлення із вживанням одного романізму, проте весь текст не є «румунсько-українським» суржиком.
Тут якраз доречно буде поговорити про те, як відрізнити суржикізми від діалектизмів. Іноді це буває складно, адже потрібно враховувати місце й час вживання слова. Та спочатку частково розберемо, як утворилися літературні українська та російська мови. Це дасть розуміння причини появи в наших прикордонних говірках російських слів, витворення на їх основі власних діалектизмів. Юрій Шевельов, один із мовознавців, що спростовували спільне походження української, білоруської та російської, виділив п’ять мовнотериторіальних регіонів, на теренах яких поставали ці літературні мови:
1. Новгородсько-Тверський.
2. Полоцько-Смоленський.
3. Муромо-Рязанський.
4. Києво-Поліський.
5. Галицько-Подільський.
Науковець стверджує, що у творенні української літературної мови взяли участь говірки четвертого та п’ятого регіонів, частково другого7.
До слова, ці факти спростовують актуалізоване знову ІПСО захисників російської мови в Україні, ніби «російська мова» не належить Росії. Звісно, якщо той, хто це стверджує, народився десь у Тулі чи Рязані, то так, російська мова належить їм. Але українцям з Черкас чи Харкова вона точно не належить. Чому я кажу, що це російське ІПСО, бо на меті воно має створити ілюзію природного поширення російської мови в Україні. Автори думки про «неросійську російську мову» переконані, що факт участі вихідців з України у створенні російської літературної мови дає нам право претендувати на неї22. Деякі співаки українського походження у публічній комунікації погоджуються з цією насадженою тезою, обґрунтовуючи власною зручністю23,24. Інші намагаються порівняти російську зі статусом англійської та іспанської в колишніх колоніях, стверджуючи, що така практика може бути перенесена в реалії України25.
Та повернімося до теми. Юрій Шевельов каже, що точні межі діалектних регіонів установити неможливо. Українські говірки, які межували з російськими, звісно ж, наповнювалися їхніми мовними формами, так само як і навпаки: в російських діалектах з’являлися українізми. Окрім цього, і російська літературна мова, і українська одночасно засвоювали слова зі старослов’янської мови. Наприклад, вже згаданий вираз «на самом ділі» може бути нормальним явищем у слобожанських говірках (межа між четвертим, українським, та третім, російським, регіонами). Натомість якби так говорив галичанин (регіон п’ятий, що не межує із російськими говірками), то це сприймалося б як суржикізм. Для обговорення маю унікальний приклад слова з мого рідного села Княжа на Черкащині. У середовищі дітей, які ходили в сільський садок, утворилося слово на межі: «дорішити» — як поєднання українського «дозволити» і російського «разрешить». І як кваліфікувати це слово? З одного боку, це поєднання частин двох різних мов (суржикізм), але з іншого боку, воно утворює нову лексему, яка відсутня як у російській літературній мові, так і в українській. Подібне слово, яке побудоване за такою ж моделлю, Лариса Масенко визначає як суржикізм: «понял» + «зрозумів» = «поняв»15. Словник середньонаддніпрянських говірок не фіксує слово «дорішити». Але причина головне в тому, що зазвичай укладачі діалектологічних словників опитували людей, що народилися на початку XX століття, а обговорюване слово побутує серед міленіалів. У цьому ж словнику є приклади, коли російські слова, в яких до української адаптовано тільки вимову, позиціонуються як діалектизми, наприклад, «розсовітувать»26. Цю лексему раніше зафіксовано у російсько-українському словнику як «разсоветывать», «разсоветовать», і перекладається вона літературною українською мовою так: «розраювати, розраджувати, розгудити»13. Тому буває важко зрозуміти, коли слово схоже на російське є діалектизмом, а коли — ні. Можливо, «розсовітувать» визначили діалектизмом, адже є українське слово «совітати»12? Тоді за такою логікою «дорішити» може бути в говірці, адже маємо слово «рішати»12. Окрім цього, вище ми обговорювали ситуацію, коли схоже на російське слово, яке вживають у прикордонних чи наближених до прикордонних говірках може вважатися діалектизмом. Далі поговоримо про це на більш виразному прикладі.
Штучний шлях переходу
Діалектизмами також можуть бути слова, які зафіксовані на межі наріч. Наприклад, у середньонаддніпрянських говірках є слово «корзина»24, яке потрапило туди через сусідство з говірками, що межують із російськими. Сьогодні це слово є у 11-томному Словнику української мови25, визнане як літературне. Проте в лексикографічних працях до 30-х років XX століття слово «корзина» було російським і перекладалося українською мовою як «кошик»9,11,12,13,26,27.
Вираз «кошъ плетеный», від якого походить «кошик», відомий з XVI століття та зафіксований у «Лексисі» Лаврентія Зизанія4. Має праслов’янське походження від košь, споріднене з латинським quālum (плетений кошик), що веде нас до ще індоєвропейського кореня *kuas-28. Етимологічний словник української мови також подає «корзину» як українське слово, даючи за джерело словник Желехівського29. Він єдиний у XIX столітті зафіксував його, решта відомих лексикографів вважали «корзину» російським словом. Походить воно від процесу «корзати» — «плести, зморщувати», що пов’язують із праслов’янським kъrz- — «плести»6.
Тобто російське слово «корзина» проникаючи в українські говірки, спочатку стало синонімом до наявного автентичного «кошик». Згодом після штучного процесу наближення української та російської мов проникло в словники вже як літературне. На цьому прикладі ми простежуємо, як місце та час вплинули на перехід слова з регіонального діалектизму в літературну мову. І якщо у випадку «корзини» цей процес був частково природним, адже в прикордонних та межових говірках воно існувало, то слово «малярство» штучно витіснили.
Схожа ситуація сталася зі словом «правка». Мовознавиця Олександра Сербенська вважає його суржиком, як і «корзину»30. Так було в 1994 році, проте зараз це слово вже є у словнику31 й активному вжитку в літературі та ЗМІ, що робить його нормативним, хоч і запозиченням із російської. Цікаво, що в Етимологічному словнику «правка» подається зі значенням «юрист»18. У корпусі «Грак» слово «правка» до 30-х років не зафіксоване в українських текстах, проте після цього року — понад 50 тисяч вживань. Замість нього раніше казали «виправлення», частота якого після 30-х років була у сотні разів меншою: понад дев’ять тисяч16. Олександра Сербенська пропонує використовувати слово «виправлення» замість «правки»30. Станіслав Караванський перекладає слово «править» українською як «кореґувати», тож замість «правка» можемо використовувати «кореґування»32.
Можна скільки завгодно дискутувати та ламати списи об росіянізми. Поки мовознавці не зроблять ревізію словників, створених на засадах зближення російської та української мов, доти ми будемо послуговуватися російськими словами. А чи потрібно робити таку ревізію? З одного боку, запозичення слів є неминучим і збагачує мову. Водночас заклик використовувати насамперед питомі слова може бути продуктивним. Проте одними закликами важко виправити ситуацію, коли слова штучно стирали зі словників. Щоб повернути їх у активне використання, потрібно прибрати конкурентні одиниці з літературної мови, тобто оновити актуальні сучасні словники. Досі в Україні єдиною найбільш повною лексикографічною працею є «Словник української мови в 11 томах» (далі — СУМ), який укладений ще в 1970–1980-х роках. Критика вказує, що укладачі цього словника наслідували ідеї наближення української мови до російської. Мовознавець Олександр Пономарів зазначає, що звичайну українську лексику автори 11-томного маркували як «застаріле», «обласне», «діалектне», «рідковживане»33. На це ж указує і Юрій Шевельов, зауважуючи, що такі примітки діють як застереження від активного вживання цих слів. Укладачі СУМ не рекомендують вживати такі, не схожі на російські, українські слова: з приміткою розмовне — «підсоння» (рос. климат), діалектне — «виклад» (рос. лекция), історизм — «чота» (рос. взвод)7. Мовознавець Святослав Караванський під час аналізу цього словника виявив названих ним «словесних динозаврів», скопійованих з російської мови. Наприклад, «гостроконечний» природніше українською мало би бути «шпичастий, гострякуватий»34. Також лексикографи СУМ табуювали ілюстрацію словникових статей текстами заборонених у радянські часи письменників: Богдана-Ігоря Антонича, Василя Барки, Євгена Маланюка та сотень інших. Цих письменників повернуть на сторінки нової праці, яка зараз у процесі видання — «Словника української мови у 20 томах» (наразі готово 15 томів). Але й він не позбавлений штучно введених росіянізмів, тут є згадані «живопис»36, «корзина»37, «правка»38. Тож наразі лише можна мотивувати літературне середовище використовувати автентичні слова, якщо такі є, поширювати їх у ЗМІ. А в пам’яті мовців вони знову виринуть або стануть не дивними регіональними словами, а повноцінними учасниками процесу. Можливо, колись дійде черга і до словників.
