Кожен регіон має свій голос, свій говір. Відмінності у вимові, наголосах, словах — не випадковість і не «неправильна» мова. Це діалекти, які упродовж віків зберігають нашу історію: мовні зміни, пережиті кордони, війни й переселення. Цей текст — про діалекти: їхній час і простір, формування та межі поширення, значення у житті людини. Особливо в час війни. Адже говорячи про діалекти, ми говоримо про себе, про свою ідентичність.
На сторінках рукописів
Українська — мова із тисячолітньою писемною традицією. Про це свідчать пам’ятки, що дійшли до нас із XI століття. Здебільшого це тексти і особливо післямови до них, писані «живою» мовою, Остромирового Євангелія, Добрилового Євангелія, Ізборників Святослава тощо.
Справжньою науковою сенсацією стали відкриття та вивчення графіті на стінах собору Софії Київської XI століття. Напис «Господи поможи рабу своєму Лазореві» фіксує закінчення -еві, що є однією із найдавніших рис української мови1, 2, 3, 4.
Ці мовні свідчення ущент розбивають шовіністичні імперські теорії про «єдину колиску», «три братні народи», «єдиний народ», бо історія української мови, як і українського народу, — давня і самобутня. Варто зазначити, що словники «древнєго руского язика» укладені здебільшого на основі українських пам’яток і текстів, а російські вчені привласнюють наше багатовікове культурне надбання2. Роками росія фальсифікувала історію, нав’язуючи українцям безісторичну свідомість, привласнивши і назву Русь, від якої утворено сучасну Росію, і найдавніші пам’ятки, видаючи їх за російські.
Діалект відображає багатовікову історію певної території. Це значно більше, ніж особлива вимова чи набір місцевих слів. Це збережена пам’ять багатьох поколінь. І поки існують діалекти, минуле продовжує говорити з нами їхніми голосами.
Багатоголосся української мови
У різних куточках України люди говорять по-різному: вимова звуків, унікальні слова й вирази, специфічні закінчення слів та побудова речень. Саме ці мовні особливості формують діалекти — територіальні різновиди української мови, кожен із яких зберігає історію, культуру та мовну традицію свого регіону.
Діалектні особливості формувалися протягом століть під впливом географічних чинників, історичних кордонів, контактів із сусідніми народами та інших соціокультурних процесів. Багатолітнє перебування західних теренів України у складі Речі Посполитої, Австро-Угорщини, а відтак Польщі (Галичина, Західна Волинь), Румунії (Буковина), Чехословаччини та Угорщини (Закарпаття) зумовило появу численних запозичень, що проникали через адміністрацію, освіту, культуру, армію й міське середовище, не витісняючи, однак, рідної української мови. Натомість Наддніпрянщина пройшла тривалий та нищівний період прямого мовного витіснення в складі Російської імперії та СРСР: русифікація, індустріалізація з масовим напливом російськомовного населення в міста — все це зробило російську мовою міста, кар’єри й освіти, витіснивши українську переважно в село, штучно маргіналізувавши її.
Незважаючи на час та особливості формування, відмінні історичні контексти й мультикультурність, усі українські діалекти формують єдину діалектну систему.
Три наріччя
Аналізуючи писемні пам’ятки і дослідження з історії, археології та етнографії, виокремлено три групи діалектів, які в українській діалектології отримали назву «наріччя»: північне, південно-західне та південно-східне.
Північне наріччя називають також «поліським», бо воно охоплює терени Українського Полісся — одного з найархаїчніших регіонів України. Місцеві діалекти надзвичайно цінні й важливі тим, що зберігають найдавніші звукові та граматичні процеси, які сягають ХІ—ХІІ століть. Науковці наголошують, що на теренах Полісся проживало автохтонне населення, чиє мовлення передавалося з покоління в покоління5, 6. У межах поліського наріччя варто згадати і говори, поширені поза кордонами України, а саме підляський, локалізований на теренах Люблінського і Підляського воєводств Польщі, та берестейсько-пінський — на Берестейщині та Пінщині в Білорусі.
Південно-західне наріччя вирізняється найбільшою внутрішньою різноманітністю. До нього належать волинський, наддністрянський, бойківський, гуцульський, закарпатський, буковинський, покутський, подільський, лемківський та надсянський говори. Їхня строкатість відображає складну історію західноукраїнських земель, які століттями перебували в зоні контактів різних держав, культур і мов. Особливу долю мають лемківський і надсянський говори. Їхня історія нерозривно пов’язана з акцією «Вісла», після якої значна частина носіїв цих говорів була примусово переселена зі своїх етнічних земель. Попри це, мовна традиція не зникла й досі залишається важливою складовою культурної пам’яті.
Найбільшим за територією і найновішим за часом формування є південно-східне наріччя. Воно охоплює середньонаддніпрянський, слобожанський і степовий говори: два останні сформувалися відносно пізно — переважно в XVII–XVIII століттях, унаслідок активного заселення південних і східних територій України. Середньонаддніпрянський говір займає особливе місце в історії української мови. Це — один із архаїчних українських говорів, діалектні риси якого підтверджують гіпотезу про період IX–X століть як час його можливого формування7. Саме цей говір став основою сучасної літературної норми, увібравши також окремі риси інших українських говорів.
Мовою карт
Карта українських говорів, накладаючись на карту України, також фіксує історичні зміни кордонів, часто залишаючи поза ними і українців, і їхні говори. Одним із найважливіших джерел для таких спостережень стала «Карта южнорусских нарѣчий и говоровъ», яку уклали 1871 року діалектолог Костянтин Михальчук та етнолог Павло Чубинський. Вона зафіксувала ареал поширення української мови наприкінці ХІХ століття й показала значно ширший український мовний простір, ніж той, що відповідає сучасним державним кордонам.
На цій карті українські говори охоплюють Кубань, частину Курщини, Орловщини та Воронежчини, поширюються на Берестейщину, Підляшшя, сягають території сучасної Словаччини, Румунії та Угорщини. Українська мова функціювала далеко за межами теперішньої України, залишаючи сліди в місцевих говорах, фольклорі та традиційній культурі. Сучасна карта України, «накладена» на карту 1871 року, демонструє, що межі поширення українських говорів виходять далеко за сучасні кордони України.
Тому карта українських говорів є водночас і картою історичних втрат. Протягом ХХ століття зміни кордонів, депортації, асиміляційна політика та цілеспрямоване витіснення української мови істотно звузили простір її функціювання. Карта 1871 року демонструє результати політики лінгвоциду.
Водночас діалекти нерідко виявляються стійкішими за політичні кордони. Навіть там, де українська мова тривалий час не мала підтримки держави чи освіти, народне мовлення зберігало питомі українські риси. Показовим є «Словник українських говорів Воронезької області»8, 9, що містить українську лексику, засвідчуючи історичну присутність українців на цих територіях: на двох випадково розгорнутих сторінках подано величезний пласт української лексики, як-от: добрячий, довбня, довгастий, довгенький, довгуватий, догори і додолу, додому тощо.
Аналізуючи історію мови в контексті історії народу, держави, складно не помітити, наскільки важливим є місце і значення мови в житті суспільства. Сьогодні мовне питання із площини суто лінгвістичної перейшло у площину історико-політичну.
Мова, що вижила
Історія українських діалектів — це не лише історія розвитку мови, а й історія її виживання. Упродовж століть українська мова зазнавала обмежень, заборон і цілеспрямованої асиміляції: від ХVІІ сторіччя — упродовж 400 років — її знищували та забороняли, за неї вбивали та катували, але вона вистояла, вижила10. Відповідно, під загрозою опинялися й місцеві мовні традиції, що формувалися поколіннями.
Діалекти особливо чутливі до таких процесів, адже живуть насамперед у щоденному спілкуванні. Коли змінюється мовне середовище, відбувається переселення людей, то переривається передавання мовного досвіду між поколіннями і діалект починає втрачати свої позиції. Саме тому для дослідника діалектів важливим є не лише вивчення мовних явищ, а й фіксація живого мовлення. Кожен записаний текст, кожна розповідь чи укладений словник допомагають зберегти те, що може зникнути вже протягом одного-двох поколінь.
Водночас історія української мови свідчить про дивовижну життєздатність діалектів. Попри політичні кордони, заборони та асиміляційний тиск, вони продовжували існувати, передаючи не лише мовні особливості, а й локальну пам’ять про минуле. Саме тому діалекти нерідко зберігають те, чого не знайти в офіційних документах чи підручниках.
Діалекти як архів людської пам’яті
Для сучасної науки діалекти є цінними не лише як мовне явище. Вони становлять важливе джерело усної історії. Разом із мовними особливостями носії говорів передають знання про побут, звичаї, традиційні ремесла, народні вірування, локальні історичні події та родинну пам’ять.
Діалектологічні експедиції дедалі частіше виходять за межі суто мовних досліджень. Польові записи фіксують не лише лексику чи вимову, а й цілі життєві історії. Однак записані тексти здебільшого відтворюють переважно складні сторінки історії України. Поліщуки згадують переважно Чорнобильську катастрофу 1986 року, слобожанці — Голодомор і жахіття сучасної війни, лемки й надсянці — часи депортацій.
Завдяки таким матеріалам дослідники отримують можливість побачити історію очима безпосередніх свідків або їхніх нащадків. Тому діалект — не лише об’єкт мовознавчого дослідження, а й спосіб збереження колективної пам’яті.
Мова в евакуації
Російсько-українська війна не тільки загострила питання мови й ідентичності, а й вплинула на зміну мовного ландшафту України. Мільйони людей були змушені залишити свої домівки, «переміститися» у більш безпечне місце, забираючи із собою рідний говір та багатолітні традиції.
Для діалектологів такі дослідження особливо цінні. Уже сьогодні можна спостерігати нові мовні контакти між різними регіонами, взаємодію різних говорів та зміни в мовній поведінці людей11, 12, 13, 14, 15. У цих умовах фіксація живого мовлення набуває особливого значення. Записуючи діалекти сьогодні, дослідники фіксують не лише мовні факти, а й свідчення про одну з найважливіших сторінок сучасної української історії.
Діалект як код пам’яті
Українські діалекти часто сприймають як релікт минулого. Однак це не просто регіональна вимова чи набір незвичних слів. Це — важлива частина культурної ідентичності. Поєднуючи давнє і сучасне, діалекти є свідками того, як найдавніші мовні риси живуть у мовленні сьогодення. Це родинний скарб, який передають із покоління в покоління. І навіть більше — діалект передає не тільки мову, а й особливий спосіб світосприйняття, який формується упродовж століть. Коли ми стираємо діалектні риси, забуваємо діалектні слова, то втрачаємо не тільки особливості нашої мови, а й частинку нашої ідентичності. Поки існують діалекти, минуле говоритиме з нами голосами предків.
