На культурній мапі модерної української мови є дві важливі точки: Бад-Емс, звідки указом намагались переконати світ, що української мови немає, не було і бути не може, і Страсбург — точка, де 21 березня 2022 року українська отримала статус майбутньої офіційної мови Європейського Союзу. Орися Демська розповідає про зародження й розвиток української мови від індоєвропейської прамови до наших днів, її взаємодію з іншими мовами, історію взаємозбагачень, непримириме протистояння з російською і перебіг лінгвоцидів, із яких вона все ж таки вийшла переможницею. Доступно про формування української державності і національної ідентичності через мову і завдяки мові.
Розділ «Нові часи – нова мова»
Очікування змін на початку XVIII століття дало про себе знати десь під кінець століття. Що ближче до кінця, то бачимо більший занепад староукраїнської мови, старого козацького устрою, а отже, культури. Піонерами змін стали духівники й козацька старшина. Духівники з різною динамікою замінювали старі звичаї на нові російські як у церковному житті, так і в побуті. А козацька старшина поволі забувала про шляхетські привілеї й вольності та починала озиратися на правила життя російського дворянства. Врешті, десь між шістдесятими та вісімдесятими роками XVIII століття вона пристала до російських привілейованих класів. Далі занепадає «старе огнище української культури» — Київська Академія, а з нею і слов’яноукраїнська книжна мова, яку, зрештою, тут 1783 року заступить російська.
З усього найгірше — це поява зневаги до української мови. І старої книжної, і живої народної. Таке ставлення виявиться надзвичайно тривалим. Цього тренду не змінить навіть «мода на все українське», яка запанувала у другій чверті XVIII століття не лише в росіян і поляків, а й у європейців. Лаконічну узагальнену картину того часу Норман Дейвіс описує так: «Після знищення козацтва історична різниця між Росією і Рутенією офіційно була скасована. Україну названо Малоросією, а всі сліди її окремих традицій були затерті». Літературна мова майже зникла. Народна мова упосліджена. А втім, не тільки це вкладається в короткий яскравий образ, що його намалював Юрій Луцький: «Коли Україна втратила останні рештки автономії, а її верхні та середні стани швидко зросійщувалися, — у цей самий час з’явилися перші проблиски національного відродження. І це не так дивно, бо поразки та втрати такою ж мірою, як і перемоги та успіхи, можуть стимулювати національне ego».
Кінець староукраїнської історії припав на надзвичайно драматичний і, як стане очевидним, надзвичайно сприятливий період для переходу на новий історичний рівень і до нової сучасної мови. На зламі XVIII і ХІХ століть світ завагітнів новою державою.
У сімдесятих роках XVIII століття ґрунт під ногами Просвітництва вперше захитався. Потрібно буде приблизно чотири десятки років, із яких десять припали на Французьку революцію 1789-1799 років, щоб добу «розуму» остаточно замінила доба «почуттів». Романтизм стверджував, що не «розум», а почуття, не «голова», а серце найважливіше в людині. Просвітництво зневажало минуле. Романтизм перетворював минуле на майбутнє.
Просвітництво легітимізувало монарха. Романтизм надавав права народові. Романтизм прийшов на місце Просвітництва в усій Європі включно навіть з Росією. Подекуди став способом думання й життя. Як джина з пляшки випустив на волю національне почуття та національну свідомість, культуру й мову. Годі уявити собі кращий варіант для народу, чи його зникнення не просто чекають, а його стимулюють.
З 1772 і до 1795 року відбулися три поділи Речі Посполитої. Дейвісів іронічний коментар щодо цих подій годі перевершити: «Доба Просвітництва скінчилася тим, що три освічені деспоти вдались до спільних зусиль, аби придушити просвітницький реформістський рух». Поділивши Польщу, «освічені деспоти» створили передумови багатьох трагічних сторінок історії, хоча внаслідок цих поділів зник офіційний кордон між Правобережжям та Лівобережжям і український світ над Дніпром об’єднався. Часто у великих трагедіях хтось таки має свої, хай навіть неочікувані бенефіти. Того разу це була українська мова.
Разом із поділом Речі Посполитої та зникненням Кримського ханства 1783 року за неповних десять років — від 1775-го до 1783-го — остаточно зникла українська автономія. Ліквідували Запорізьку Січ. Скасували Гетьманщину та козацьке військо. Запровадили кріпацтво. Наприкінці XVIII століття, здавалося, лишався вибір без вибору — стати росіянами, що означало зникнути. Інакше кажучи, українці й українська мова мали багато варіантів умерти й лише один химерний варіант вижити. Частина суспільства прийняла пропозицію смерті. Інша частина натомість вирішила інакше. Загроза зникнення породжувала спротив.
Спротив став символом Європи кінця XVIII століття й мав назву Французька революція. 1789 року на вулицях Парижа відбулися події, які докорінно змінили старий світ. Руйнували монархію й творили республіку. Монарх та еліта зустрілися з новою силою — народом. Відтоді монархія опинилася під явною або неявною загрозою. Для українців такий стан речей мало назвати сприятливим.
«Стара формула нації, яка домінувала на Європейському континенті до кінця XVIII ст., ототожнювала її з правлячими верствами. Для простолюддя у цій формулі просто не було місця. Якщо б ця формула втрималася в масовій свідомості ще кілька десятиліть, то українська нація була б під загрозою повного зникнення з поверхні землі». До Французької революції народу, особливо бездержавного, просто не існувало на політичній карті світу. Після неї він мав існувати, якщо цього хотів. Українці хотіли. За якийсь час вони згадають минуле, пізнають себе, запустять процеси творення нації та держави.
Коли французи робили соціальну революцію й змінювали старий лад на новий, українці зробили мовну революцію. Замість старої української літературної мови, яка через багато обставин відійшла в минуле, витворили нову українську літературну мову. Причому створили її на основі народної мови. Якщо літературна мова виникає в такий спосіб, це означає, що народ — джерело цієї мови, її промотор і захисник. З усіх слов’ян аналогічний крок змогли зробити тільки словаки та словенці.
Міграційні процеси кінця XVII і початку XVIII століть заклали умови витворення великого однорідного українського мовного простору —Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщини та Степової України. Саме тут постав південно-східний діалект, що ним розмовляло чимало простих людей. Цей діалект — такий собі типовий представник фонетичних, граматичних і лексичних рис української мови. Центральне географічне розташування на осі Київ — Полтава — Харків, естетизм і чистота робили його найбільш спроможним до переходу від народної розмовної мови до модерної літературної.
Офіційна прем’єра нової української літературної мови відбулася 1798 року в «Енеїді» Котляревського. Царські укази забороняли друкувати книжки староукраїнською книжною мовою. Про нову українську мову вони нічого не говорили. За два роки до кінця століття, у час Романтизму, що набирав сили, з «Енеїдою» відновлюють друк книжок українською мовою. З’явився легкий твір про важливе, написаний народною мовою, що нею спілкувалися майже всі стани тогочасного українського суспільства, навіть нове дворянство. Так легітимізувалися українська розмовна й нова літературна мова.
Чи мав Котляревський, пишучи бурлескний твір, використовувати якусь іншу мову, ніж народну? Мабуть, ні. Чи мав Котляревський у час, коли Французька революція разом із Романтизмом виводила на історичну арену народ, писати якоюсь іншою мовою, ніж народною? Мабуть, ні. Чи була це свідома політична заява на місце в історії мовного світу? Мабуть, ні. Однак, хай там як, 1798 року модерна українська мова засвідчила себе. Котляревський зробив перший хід у великій шаховій грі, яка триває досі. Далі хід зроблять Павловський, Квітка, Шевченко, громадівці… Справді не можна спинити ідеї, час якої настав. Ментальні та політичні зміни в тогочасному суспільному житті змінювали мовний ландшафт України. Як і в минулому, наприкінці XVIII і, зрештою, у ХІХ столітті українська мова надалі залишалася однією з багатьох мов на сході Європи. Імперія не гребувала методами русифікації. Церква, державна служба, освіта, військо, література, офіційна культура — усі ці сфери офіційно знали, мусили знати лише російську мову. Проте не єдиною російською жили люди.
Після великих, часто жорстоких і кривавих подій XVII і XVIII століть на порозі ХІХ століття Україна сформувала п’ять регіонів: Лівобережжя (Полтава), Правобережжя (Київ), Слобідську Україну (Харків), Степову Україну (Одеса), Галичину (Львів).І належала до двох імперій: західної (Габсбурзької) та східної (Романовської).Кожен із регіонів вирізнявся характером, але всі мали напрочуд однакову логіку мовної архітектури. Скрізь співжили, конкурували, протистояли, посилювали або послаблювали одна одну українська мова сільського світу та інші мови міського світу, найсильнішою серед яких була офіційна мова імперії. Сила її трималася на державному апараті, церкві та війську. Там, де вплив державного апарату, церкви й війська слабшали, російська мова також слабшала.
