Як стрес, що переживає майбутня мати, впливає на життя дитини в майбутньому? Чому важливо стежити за своїм ментальним здоров’ям навіть у тяжких умовах? Про те, чому наші травми — наслідок багатьох процесів, що не завжди залежать від нас, розповідає дослідник успадкованої сімейної травми Марк Воллін у книжці «Це почалося не з тебе. Як успадкована родинна травма формує нас і як розірвати це коло», переклад якої вийшов друком у видавництві Vivat.
Раніше науковці вважали, що гени наших батьків формують програму, за якою ми створені, і що з належним вихованням та харчуванням ми плавно розвиватимемося відповідно до плану. Сьогодні ми знаємо, що наша генетична програма — лише вихідна точка, бо вже з самого зачаття формувати нас емоційно, психічно та біологічно починають впливи середовища, і це формування триває впродовж усього нашого життя.
Новатор у галузі клітинної біології Брюс Ліптон стверджує, що на нашу ДНК можуть впливати водночас негативні та позитивні думки, переконання та емоції. Доктор Ліптон десятиліттями викладав у медичній школі та проводив дослідження з вивчення механізмів, за допомогою яких клітини отримують та обробляють інформацію. З 1987 до 1992 року він був стенфордським стипендіатом та дослідником і продемонстрував, що сигнали з навколишнього середовища можуть проходити крізь клітинну мембрану, контролюючи поведінку та фізіологію клітини, що своєю чергою може активувати чи заглушати той чи інший ген. Його ідеї та відкриття, які колись вважали суперечливими, відтоді підтвердили багато дослідників. Як наслідок його роботи з клітинами тварин та людей ми сьогодні маємо вікно у розуміння того, як клітинна пам’ять передається в утробі від матері до ще ненародженої дитини.
За словами Ліптона, «емоції матері, як-от страх, гнів, любов, надія та інші, можуть біохімічно змінювати експресію генів її потомства». Під час вагітності поживні речовини у крові матері живлять плід крізь стінку плаценти. Разом з поживними речовинами вона також випускає багато гормонів та інформаційних сигналів, породжених емоціями, які вона переживає. Ці хімічні сигнали активують у клітинах специфічні рецепторні білки, що запускає каскад фізіологічних, метаболічних та поведінкових змін у тілі матері, а також плода.
Хронічні або повторювані емоції, як-от гнів та страх, можуть залишати відбиток на її дитині, фактично готуючи чи «заздалегідь програмуючи» те, як дитина адаптуватиметься до свого середовища. Ліптон пояснює: «Коли стресові гормони проникають крізь [людську] плаценту… вони змушують кровоносні судини плоду дужче звужуватися всередині тіла і спрямовувати більше крові до периферії, готуючи плід до поведінкової реакції “бийся або тікай”. Через це дитина, що пережила стрес в утробі матері, може ставати реактивною в аналогічно стресовій ситуації.
Сьогодні ми маємо багато досліджень, що документують, як стрес вагітної жінки, навіть у першому триместрі, може впливати на її дитину. Одне таке дослідження, опубліковане у 2010 році у журналі Biological Psychiatry, вивчало зв’язок між пренатальним стресом та його впливом на розвиток нервової системи немовлят. Дослідники вимірювали стресорегулюючий гормон кортизол в амніотичній рідині 125 вагітних жінок, щоб визначити рівень стресу. Отримані результати показали, що немовлята, на яких підвищений кортизол в утробі матері впливав уже через сімнадцять тижнів після зачаття, демонстрували порушення когнітивного розвитку, коли їх оцінювали у віці сімнадцяти місяців.
У своїй книжці «Виховання ненародженої дитини: дев’ятимісячна програма заспокоєння, стимулювання та спілкування з вашим немовлям» психіатр Томас Верни говорить нам: «Якщо вагітна жінка переживає якийсь гострий чи хронічний стрес, її тіло виробляє стресові гормони (зокрема адреналін та норадреналін), що проникають крізь кровотік до утроби і зумовлюють такий самий стресовий стан у ненародженої дитини». Далі Верни каже: «Наші дослідження показують, що в умовах надзвичайного та постійного стресу у жінок ймовірніше народжуються недоношені діти, з вагою нижче середньої, гіперактивні, легкозбудливі та з кольками. У крайніх випадках ці немовлята можуть народжуватися з засмоктаними пальцями чи навіть з виразками».
Ліптон підкреслює важливість того, що він називає «свідомим батьківством», — батьківства з усвідомленістю, що від зачаття і до самого постнатального розвитку на розвиток та здоров’я дитини можуть істотно впливати думки, ставлення та поведінка батьків. «Батьки, що не бажають мати дитину, батьки, що постійно переймаються власними, а отже, й свого потомства шансами на виживання, жінки, що зазнають фізичного та емоційного насильства під час вагітності, — все це ситуації, коли несприятливі фактори середовища, що оточують народження їхньої дитини, можуть передаватися потомству».
