Якби якість медичних послуг залежала від кількості лікарень, ліжок та лікарів, то Україна була б у десятці лідерів. Так склалось історично, нам у спадок від СРСР залишилась величезна медична система. Хотілось би сказати, що разом із СРСР зникла й медична система , але реально її змінювати ми почали відносно нещодавно.
Моя бабуся народилась і жила в селі на півдні Одеської області. Станом на 1989 рік там мешкали 3600 осіб. У селі була своя лікарня, хірургічне, терапевтичне, пологове, дитяче відділення. Десяток лікарів, середнього та молодшого медичного персоналу. Звучить, як мрія багатьох українців — лікарня на кожному розі. Власне, це не мрія, а ностальгія. За рік у тій лікарні народжувались, може, декілька десятків дітей, робили невеликі операції. Статистично за рік із 3600 людей реально госпіталізації потребуватимуть одиниці. Але хоч би в який день року ви туди зайшли, ліжка завжди були заповнені, принаймні на папері.
І такі лікарні існували чи не в кожному великому селі з кількатисячним населенням. Складно уявити масштаби такої медичної системи: сотні тисяч лікарів. Враховуючи, що така медична система значно перевищувала реальну потребу, треба було вигадувати собі роботу. Є ліжко, є палата — отже, має бути й пацієнт.
А якщо хворого немає, то варто згадати приказку про те, що немає абсолютно здорових, є недообстежені. Щоб створити хворих, можна лікувати здорових. Наприклад, диспансеризація — госпіталізувати людей з хронічними захворюваннями двічі на рік, адже лікарняне повітря цілюще і дихання ним щонайменше двічі на рік збільшувало тривалість життя. До того ж можна постійно обстежувати здорових у пошуках хвороб.
Після розпаду СРСР, на жаль, медична система України продовжила «славні» традиції. І, можливо, шкода була б менша, але поступово в країну приходили технології. УЗД, комп’ютерна томографія, нові аналізи. Лікарі не лінувалися призначати дослідження, пацієнти не відставали й теж призначали їх собі самі, а враховуючи, що більшість цих досліджень були доступні за певні гроші, проблем в отриманні цих послуг не було. Тим часом фармакологічний бізнес, який невтомно створював сотні нових або добре забутих старих ліків. І поки мрія про лікарню на кожному розі поступово руйнувалась, закривалися сільські лікарні, аптеки посідали ті самі місця на кожному розі. Доступні дослідження, доступні ліки, хоч і не завжди дешеві, іпохондрія — отримуємо уроборос, який сам створює проблеми й удає, що їх вирішує.
Головне, що ми успадкували від СРСР, — це імітація процесу лікування
Імітація потребувала великої кількості вузьких спеціалістів, а як інакше. Болить ніс? Це до ЛОРа і тільки до нього. Болить великий палець лівої ноги? Це до лікаря, який спеціалізується лише на великих пальцях лівої ноги. Тоді як більш розвинені країни йшли шляхом створення ефективної первинної медицини, Україна трималась за армію вузьких спеціалістів.
Що поганого, коли лікарів багато? На перший погляд, нічого. Черг немає, потрапити можна сьогодні. Навіть не так. Ви просто йшли по хліб повз лікарню і згадали, що давно не робили УЗД: чому б не зробити прямо зараз? І коштує не так вже й багато. Або вирішили відвідати кардіолога. Болить серце? Ні, але ж вже вийшов по хліб, то чом би й серце не глянути. Робите ЕКГ: там наче нічого поганого, але є вікові зміни. І десь у «загниваючій Європі» вам би порадили кинути курити, більше рухатись і їсти овочі.
Але в Україні ліжко має бути заповненим. І ось ви вже йдете не по хліб, а в аптеку з величезним списком. Купуєте розчини, системи, шприци й лягаєте в терапію «прокапатись». Ба більше, вам кажуть, що тепер варто буде «крапатись» два рази на рік. Ваші надії на спокійну старість зруйновані. Тепер аби вистачило грошей на крапельниці.
Може, якісь таблетки? Ні. Тільки крапельниці, бо крапельниця робить процес лікування цікавим, тривалим і сповненим небезпек. Хто ж буде лежати в лікарні й пити таблетки? Інша справа, коли є розважальна програма у вигляді різнобарвних баночок з розчинами.
«Дайте мені достатньо фуфломіцинів у вигляді розчинів, і я з будь-якого суспільства зроблю іпохондриків», — сказав колись один злодій.
Не варто думати, що лікарська спільнота бажала вам зла. Просто це були такі самі жертви системи, які вірили в радянські уявлення про медицину й мали робити статистику.
Але повернемось до якості. Армія вузьких спеціалістів не робила медичну допомогу якіснішою. Згадаємо пологове відділення в селі моєї бабусі. За сучасними уявленнями, аби пологове відділення вважалося більш-менш безпечним для вагітної, в ньому мають проводити щонайменше 300 пологів на рік. Інакше лікарі просто будуть втрачати навички. Навряд у селі з населенням 3600 людей народжувалось щороку хоча б 100 дітей. Медицина — це ремесло, і навички постійно потрібно тренувати. Мало практики — слабкі навички. Чи був пологовий у селі ефективним? Звісно, ні. Можна лише здогадуватися про рівень дитячої смертності та ускладнень, які отримували жінки, народжуючи в ньому. Те саме стосується й інших вузьких спеціальностей.
Наприклад, якщо ви вдарилися головою, то вас не обов’язково має оглядати нейрохірург. Достатньо, щоб це зробив лікар невідкладних станів, провів певні тести й відпустив вас додому, якщо загрозливих симптомів немає. Звісно, можна створити армію нейрохірургів, які особисто будуть оглядати кожен струс мозку чи травму голови, але навряд тоді ці нейрохірурги вмітимуть ще щось, окрім оглядів. Адже більшість пацієнтів не потребують нейрохірургічного втручання, а оглядати можна навчити будь-кого.
Крапатись, лежати декілька разів на рік, відвідувати регулярно спеціалістів без потреби, робити достобіса досліджень — це все колективна іпохондрія, яку нам прищеплювали десятиліттями. На тривожних людях легше робити гроші.
З кожним роком в Україні вузьких спеціалістів ставатиме дедалі менше. Скоротиться й кількість лікарень: якісь закриються, як колись закрилася лікарня в селі бабусі. Вона просто перестала бути потрібною: 90% проблем може вирішити сімейний лікар і лише для 10% потрібні вузькі спеціальності.
Колись нам доведеться подорослішати й прийняти, що лікарняне повітря не лікує, крапельниці здебільшого теж, більшість хронічних захворювань потребують регулярного прийому таблетованих препаратів, а не лежання на ліжку двічі на рік. Прийняти, що більшість досліджень зайві й не мають сенсу, якщо вас нічого не турбує. Безумовно, є скринінги, які варто проходити, але їх не так вже й багато — куди менше, ніж ми звикли думати. Можливо, колись і аптеки почнуть закриватися, але це вже надто радикальна фантазія.
Ефективна медична система — це коли більшість ваших проблем ви вирішуєте у сімейного лікаря і лише інколи бачитесь з вузьким спеціалістом.
Хтось заперечить: «А мені допомагає!». Безумовно, коли гаруєш щодня на роботі й випадає можливість два тижні полежати в лікарні під крапельницями, то стає легше. Але чи пробували ви просто інколи відпочивати, не перебуваючи при цьому в лікарні? Ефект вас здивує, запевняю.
