Біологиня Ріна Резнік на початку повномасштабного вторгнення долучилася до підрозділу тероборони, а згодом стала медикинею в батальйоні «Госпітальєри». У межах проєкту «Куншткамера», завдяки якому Друзі Куншт можуть спілкуватися з найцікавішими науковцями та науковицями, ми поговорили з Ріною про стрес на війні, її способи з цим боротися й зачепили деякі екзистенційні питання. Публікуємо уривок з розмови.
Чи може для цієї роботи підійти будь-хто навчений, чи потрібна якась сукупність визначених характеристик? Якщо потрібна сукупність характеристик, чи могла би ти описати людину, яка підходить на цю роль?
Медслужби – це дуже різношерста компанія людей. Медпункти і медроти, тобто частина медичної служби бригади, дуже сильно відрізняються. Вони починаються з санітарних стрілків – насамперед солдатів, а не медиків. На цю роль, на мою думку, підходить будь-який солдат.
Але медпункт і медрота – це окремий рід військ. Тут проходять окреме навчання. Люди, які ще не були на полі бою до того, повинні мати певний сет підготовки. Медрота – це хлопці й дівчата, що працюють трошки далі від лінії фронту. Але, наприклад, наша медрота 93 бригади працювала в Бахмуті. Тобто це зона, досяжна для артилерії, і тому небезпечна.
Праця «Госпітальєрів» приблизно дорівнює рівню праці медпункту батальйону. Тобто це люди, що їдуть «під нуль» забирати поранених, і під час цих 30 хвилин або години дороги вони чаклують над пораненим, щоб він залишився живим, коли приїде у медпункт. Там, по-перше, треба абсолютно тверезо й адекватно реагувати під час вибухів. Це дуже голосно. По-друге, треба вміти швидко реагувати, завжди бути залученими. Є люди, які думають добре, але повільно, а там немає і хвилини для того, щоб зреагувати. І третє – це… Коли люди мені пишуть, як потрапити в «Госпітальєри», я насамперед запитую, чи вони готові три тижні не ходити в душ або їсти тільки тушняк. Бо я бачила людей, яким дуже хотілося бути медиками на фронті, а потім вони розбивалися через те, що не можна два тижні сходити в душ. Для мене це був великий шок.
Тобто я б сказала, що це вміння дуже сумлінно вивчити алгоритм, щоб він відскакував від зубів, вміння не лякатися шуму, вибухів, не стресувати від цього або стресувати дуже швидко. Тобто злякався – і відразу пішов далі. Вміння концентруватися, тому що під ногами все теж рветься. Ти не можеш ходити вільно по землі.
Чи є способи, якими ти керуєш стресом під час виконання завдання?
Насправді мені пощастило, тому що я загалом дуже слабо стресую. У мене є певні особливості психіки, через які я можу злякатися, але через три секунди цього вже не пам’ятаю. Є хлопці й дівчата, які працювали зі мною і зараз не можуть грати у MortalCombat, тому що їм погано – кров, м’ясо. Для мене це нормально.
Мені допомагають в цей момент розмови. Бо взагалі я стресую по дорозі туди, а не назад. Хоча дорога назад більш небезпечна, тому що тебе вже побачили [ворожі війська]. Але коли поряд сидить поранений, я розумію відповідальність: що мені треба зробити максимально розслаблене обличчя, дружний тон, щоб людина ще сильніше не стресувала, бо в неї може піднятися тиск, а в неї і так черепно-мозкова травма. Тобто треба всіх заспокоїти. І тому в той час, коли я починаю говорити людині щось в обличчя, мені стає простіше.
До того ж ми в команді доволі тактильні. Мені пощастило з командою: коли зовсім триндець, я можу просто взяти свого штурмана за руку. І насправді такі мінімальні штуки: взяти за руку, когось обійняти, з’їсти солодке – допомагають. Коли їду туди, я завжди жую щось по дорозі, тому що жувати, крутити щось у руках дуже допомагає. У нас завжди в аптечці і для нас, і для поранених лежать протеїнові батончики з шоколадом, які ти просто точиш.
Мені допомагає не ставитися до цього як до реального життя. Ніби ти зараз граєш [у комп’ютерну гру]. Отак я приблизно все це менеджерю.
А якщо говорити про тривалий стрес і його наслідки: вплив постійної депривації сну, холоду чи, зрештою, постійного ризику обстрілів. Чи ти помічаєш його наслідки? Нещодавно я дивилася інтерв’ю з Павлом Вишебабою, який говорив, що він за собою помічає зміни в пильності. Часто ще говорять про концентрацію, пам’ять, поведінкові зміни.
Переважно це наслідки не самого стресу, а проживання конкретних моментів. В мене теж змінилася пильність. Я почала слухати, дуже багато слухати, що й де відбувається. Коли щось трясеться, я відчуваю ці вібрації. Я ніколи не прокидалася від вібрації телефону. Зараз почала прокидатися, тому що він вібрує, і це дещо лякає. Я почала гірше спати, коли навколо є звук, тому що раніше я засинала під серіали, під музику. Зараз так робити не можу, тому що я сплю з рацією на позиціях. На кожен звук, на кожне слово я повинна зреагувати.
Ще стосовно стресу, я почала більше спати, тобто в мене почався такий собі режим енергозбереження. Я ніколи не любила спати вдень, ніколи не любила наїдатися наперед. Сьогодні я поспала 15 годин.
Чи можна якось почати готуватися, налаштовувати себе, щось читати, щось слухати? Що може зробити майбутній парамедик для підготовки?
Є що почитати. І, напевно, почитати було б непогано й цивільному населенню, яке пребуває в зоні постійних обстрілів, наприклад, харків’янам, людям в Запоріжжі. Це Deployed Medicine – офіційний сайт комітету TCCC (Tactical Combat Casualty Care). Це той протокол, якому навчають медиків. Протокол єдиний для всіх, але деякі маніпуляції відрізняються залежно від рівня підготовки. Коли заходиш на сайт, то можеш проклацати різні курси. Перший – це ASM (All Service Members), який, як правило, вчить цивільне населення. Тобто те, що повинні знати всі. І в армії це повинні знати не тільки комбатанти, а й працівник кухні або складів. Є CLS (Combat Lifesaver Course), він набагато складніший. На сайті є хороші наочні рекомендації, саме за ними готують усіх медиків, солдатів у країнах НАТО. І сайт дуже добре ілюстрований.
Є маніпуляції, які можна навчитися робити самому. Це, наприклад, накладання турнікету. Особливо раджу це робити лівою рукою на праву руку, тому що думаєш, ніби ти найкращий, а потім виявляється, що ліва рука слабенька і прокрутити турнікет чотири рази – дуже складне завдання.
Наш вишкіл у кращі роки тривав три тижні. Це мало. Зараз всі вишколи, навіть офіційні вишколи найкращого вишкільного центру України, тривають 5–6 днів. Ті, хто до мене приїжджали на зміну, часто не могли поставити венозний катетер. Це не така складна процедура, але це просто треба відчути.
Також зараз з’явився дуже непоганий подкаст від госпітальєрки Ірини Цибух. Вже є чотири випуски, два з них просто особисті. Послухати емоційні переживання – це теж дуже важливо, тому що люди бувають не готові до інформаційної депривації, до того, що ти спілкуєшся тільки з вузьким колом людей. І це не завжди ті люди, з якими ти би спілкувався на цивілці. Інколи з ними складно. Також там є два записи з евакуації поранених, тобто саме живе включення, що відбувається в машині. І вони також дуже корисні.
Україною ми зараз для бойових медиків закупили тисячу GoPro. Інші країни світу вже давно це роблять, тобто бойові медики починають записувати евакуації, тому що бойові травми дуже сильно відрізняються від небойових травм. Деякі маніпуляції, які часто робиш в цивільній медицині, на полі бою взагалі майже ніколи не використовуються. Наприклад, серцево-легенева реанімація. На CLS його всі вчать, а на полі бою його не роблять. (Більше про цю тему можна прочитати в інтерв’ю з медикинею Марією Назаровою – прим. ред.) І також я дуже раджу тим людям, які не стикалися з м’ясом, кров’ю взагалі в житті, віддивитися великий архів бойових травм. Бо це інколи може виглядати доволі неприємно.
Ще і фізична підготовка. Тому що вміння швидко міняти колесо – незамінне. І це фізично важко, бо колесо важке.
Чи бувають ситуації невизначеності, коли протокол, який ти вивчила, неможливо застосувати? І як у цьому стані невизначеності, якщо таке трапляється, діють парамедики?
Протокол спеціально зроблений для того, щоб навіть мавпочка могла його повторити. Це п’ять пунктів, які ти ганяєш по колу. Якщо в тебе не вийшло, це починаєш з початку. Робиш, звісно, деякі моменти. Наприклад, дуже складно інколи в машині поставити катетер: тебе так трясе, що ти нічого не можеш зробити. Це приходить з досвідом. У якийсь момент я вже зрозуміла, на якій ділянці дороги я можу постукати водію й сказати, щоб він зупинився, аби я зробила маніпуляцію.
З досвідом я почала розуміти, де межа моїх компетенцій – я більше нічого тут зробити не можу. Ми завершуємо, ми просто веземо і молимося, більше нічого не робимо. У перший раз це складно пережити. Мені дуже допомогло те, що я поспілкувалася з кількома класними анестезіологами. І якщо ти виконав весь протокол, зробив все, що можеш, а людина все одно помирає, то, найімовірніше, ти реально нічого не зміг зробити. Якщо ти не бачиш на людині ніяких поранень, але вона перестає дихати, скоріш за все, в неї просто крововилив у черевну порожнину, наприклад, з яким ти реально нічого не можеш зробити в дорозі. Це важливо розуміти і вчити якісь тонкощі, якщо вийти за протокол. Вони набагато менш корисні, ніж дуже добре знати протокол і дуже добре навчитися тим маленьким навичкам, які там є.
У мене є прохання проінтерпретувати таке міфічне, на перший погляд, поняття як бойовий дух. Що таке бойовий дух і як би ти це описала з позиції науки?
Якщо загравати з науковою лексикою, то на війні всі відчуття дуже . Стріляти – весело. Бігати – весело, це дофамінове відчуття. Відчуття якогось рішення бойової задачі дуже дофамінове. І на мою думку, якщо це інтерпретувати з наукової точки зору, це такий гіперстимул дофамінової системи, загалом. По-перше, тому що інших дрібних стимулів немає: ти вже не можеш гортати стрічку у твітеррі. Воно дуже відчувається в організмі як будь-яка злість, рішучість. Відчувається, наприклад, за рухливістю суглобів, яка починає збільшуватися, тобі хочеться порухатися.
Взагалі я бачу людей, у яких формується щось на кшталт звикання. Мені здається, це дуже схоже на те, що люди люблять дивитися фільми жахів, тому що коли ти побув у стані небезпеки, а потім з нього вийшов на якийсь час, то оце видихання, таке заспокоєння нервової системи відчувається дуже приємним. І така типова «адреналінова наркоманія» дуже-дуже присутня, тому що тобі здається, що ти крутий хижак, ти втік від небезпеки, в тебе все окей, і звісно, система винагороди хвалить тебе за це. І мені здається, що підсідають ті, хто взагалі має до цього схильності, бо дофамінергічна система так побудована. Є люди, які люблять у спортзал ходити, а деяким неприємні фізичні навантаження, як і розумові. Це дуже індивідуально, але люди, які схильні до того, щоб від цього ловити кайф, не тільки морально не повертаються, деякі морально відмінно живуть собі далі у своїх містах, але все одно раз на два місяці кажуть: «Будь ласка, заберіть мене назад на фронт». Якось так мені здається.
Коли я читала про вигорання бійців на фронті, мені запам’яталося визначення вигорання як стану, в якому людина відчуває, що вона віддає більше, ніж отримує. Що для тебе означав би цей баланс? Тобто що тобі потрібно отримати на фронті, щоби не вигоріти, при тому скільки ти туди себе віддаєш?
Насправді моя найбільш ресурсна і адекватна ротація, можна сказати, була найскладнішою в плані роботи. Це той час, коли ми вивезли більше ніж 150 поранених за місяць, де була найбільша кількість моїх контузій та інших приколів. Але вона відчувалася ресурсно, тому що, по-перше, оскільки ми добровольці, ми там не за гроші, то коли ми їдемо й нічого там не робимо, це дуже втомливо, тому що ти нічого не робиш під обстрілами. Я пам’ятала 2–3 поранених за день, це мало. Це дуже добре, що так є, але просто через те, що був конкретний характер боїв, потрібно було, щоб ми перебували там і чергували, але мало було виїздів, мало було змоги працювати. І таке очікування втомлює, я набагато краще себе почуваю на інтенсивних ротаціях. Так, це небезпечно, це виснажує фізично, але є хоча б якесь відчуття, що не просто так вкладаєшся.
Також для мене дуже важливо працювати з адекватною бригадою, з якою можна нормально обмінюватися досвідом, які в перервах, під час затишшя можуть тебе чомусь повчити. Ти можеш з ними поспілкуватися. І для мене важлива ще відсутність якогось бюрократичного трешу.
Ти жертвуєш нереальними емоційними й фізичними ресурсами. І поширена така теза, що люди це роблять заради вищої мети. Чи вища мета є категорією, якою мислить людина в умовах порятунку з зони бойових дій? Чи це щось більш міфічне і не цими категоріями людина оперує, коли вона рятує?
Хто як. Я бачила різних лікарів, різних людей з різною мотивацією. Більшість класних лікарів, яких я бачила, що працюють на фронті добровольцями, справді мають вищу мету. Як правило, вона є не тільки у воєнний час. Вони й раніше вкладалися в адекватну роботу української медицини.
Я часто бачу тези, що декому дуже подобається робота. Окремим категоріям медиків подобається те, що вони роблять, і їм хочеться це робити без палок в колесах, максимально ефективно і так, як вони це хочуть робити. Для них це також частина просування в той бік. Тобто нормальна військова медицина для них – це частина нормальної медицини і це частина того, що вони можуть можуть нормально працювати, не займатися бюрократією, не навчати людей, нормально лікувати і просто працювати. І для них це важлива річ.
Я бачу, що для багатьох людей важливе відчуття причетності до чогось великого: не «я один іду на амбразуру і всіх рятую», а «у країні є якісь зрушення, і я хочу бути частиною цих зрушень». Тобто їм не так важливо, що вони роблять, як важливо, що вони щось роблять тут. І це друга категорія високої мети: «мені неважливо, куди мене візьмете, візьміть мене туди, де я буду ефективно працювати, де я потрібен».
Я не відчуваю, що вклала більше ресурсу, ніж хотіла. Для мене все життя – антропологічний досвід, а це такий антропологічний досвід, якого більше не буде. Його продовбати було б для мене просто якоюсь зневагою до того, ким я є. Зрозуміло, що ти не впишешся, якщо для тебе це не справа честі, якщо для тебе це не питання етичне. Але я бачу людей, для яких це тільки питання честі, питання найвищої мети, і вони швидше починають вигорати. Їм швидше стає погано, тому що все працює доволі неідеально. Особливо якщо вони до цього не бачили несправедливість та недоброчесне виконання своєї роботи в житті.
Стати Другом Куншт і мати змогу долучатися до наступних бесід можна тут.
