Врятувати рись: як шукають, рахують і оберігають одного з найбільших українських хижаків

Яке місце рись євразійська займає в екосистемі? Кожна тварина важлива для екосистеми, проте чим унікальний цей вид?

Будь-яка екосистема побудована на наявності редуцентів, продуцентів і консументів. Це трофічний ланцюг: рослин їдять рослиноїдні тварини, тих — хижаки першого порядку і так далі. Це така собі піраміда, на вершині якої перебувають великі хижаки. Зокрема, на території Карпат найбільші хижаки — це ведмідь, вовк і рись. Решта — менші. Тобто рись перебуває на вершині трофічної піраміди. Ба більше, всі ці три види не є «родичами»: ведмідь — окрема родина, вовк — собачі, а рись — котячі. Тож кожен найбільший хижак у нашій фауні — представник іншої родини. Рись — найбільший представник котячих і в Україні, і загалом у Європі.

Водночас великі тварини — це легка мішень для всіх чинників, які впливають на чисельність. Йдеться не лише про браконьєрство, але й про інші наслідки впливу людини на екосистему: вирубку лісів, зміну оселищ, зменшення кормової бази. Може не бути чого їсти, де сховатися, як виховати молодняк. З тих самих причин зменшується чисельність, наприклад, носорогів, слонів чи синіх китів.  

Так, дикий кіт поширений і в Карпатах, і на Поліссі, і на Поділлі, і на півдні в плавнях. А ареал поширення рисі дуже локальний — це частина Карпат і Полісся (найбільше — Рівненська, Житомирська, Київська області, Чорнобильська зона). І нам важливо зберегти вершину трофічної піраміди.

Рись також регулює чисельність лисиць. Вона її не їсть, але вбиває як конкурента. І це теж важливий момент, тому що чисельність лисиці зазвичай регулює людина — полюванням. У зв’язку з воєнними діями полювання призупинили на законодавчому рівні. З одного боку, це позитивно вплинуло на копитних — їхня чисельність зросла. До речі, копитні, як-от косуля, — одна з ключових у раціоні рисі, це її здобич (хоча гризунів вона їсть значно більше, просто цього ніхто не бачить, а от рештки скелетів косуль завжди помітні.. Також рись полює на бобрів, зокрема на Поліссі. Коли зросла чисельність копитних, дуже сильно зросла чисельність і лисиці та вовка. Але лисиць — надто сильно: приблизно в п’ять разів. Якщо до повномасштабного вторгнення на території України їх було до 50 тисяч, то зараз — близько 240–250 тисяч. А це велика проблема. З одного боку, лисиці теж регулюють чисельність гризунів. Але вони є основними носіями сказу. А це є дуже серйозна хвороба, зокрема для людини. За останній період цей вірус поширився не тільки серед лисиць, а й серед інших диких тварин. Що й казати про свійських, яких дика тварина може вкусити. А рись — природний регулятор чисельності лисиць.

Це також дуже пов’язано з питанням збереження біорізноманіття. Якщо ми знищимо всі види, а залишимо тільки витривалі, які виживають за найбільших навантажень антропогенного пресу — умовно, сірого щура, тарганів і бур’яни — то чи добре житиметься на такій планеті?

Людина у своїй діяльності змінює середовище, і дикі види просто зникають, зокрема і рись.

У Європі є ще рисі іншого виду — іберійська, або піренейська, її ще називають іспанською. Вона проживала на заході Іспанії, в горах, на дуже обмеженій території. На початку 2000-х років їх залишилося лише кількасот особин. А сьогодні завдяки локальним програмам збереження кількість зросла до понад тисячі особин. З нашою риссю приблизно така сама ситуація, хоча вона не в настільки катастрофічному становищі.

Її занесли до Червоної книги України¹ як рідкісний вид ще в 1994 році. Окрім того, вона охороняється Бернською конвенцією² і Міжнародним союзом охорони природи³. 11 червня 2018 року міжнародний проєкт 3Lynx Project⁴ започаткував День рисі з метою збереження євразійської рисі, щоб привернути увагу до цього великого хижака. У 2019 році цю ініціативу підхопила WWF-Україна, наша команда «Рідкісні види». Ми розробили програму «Врятувати рись», займаємося нею досить щільно і намагаємося з’ясувати всі чинники впливу. Досліджуємо не лише рись, а й ведмедів, і зубрів. Але зараз акцентуємо увагу на рисі.

Де поширена євразійська рись, окрім України? Як її охороняють в інших державах?

Дуже багато організацій займаються охороною рисі. На початку минулого століття, ще в 1900-х роках, рись була на межі зникнення або зникла на території Франції, Німеччини, у швейцарських Альпах. У кращому стані була популяція рисі в балтійських країнах, у Скандинавії. Хоча там також є найбільше ресурсів на відновлення цієї популяції.

Сьогодні європейська популяція становить⁵ близько дев’яти-десяти тисяч рисей. Ці тварини вже були реінтродуковані на деяких територіях Німеччини (популяція зникла зовсім, а потім її відновили). Відновлена популяція у Франції, в Альпах, зокрема і в Швейцарії. Карпатська популяція зараз нараховує близько дві з половиною тисячі осіб. Йдеться про всі країни карпатського регіону, тому що для тварин немає адміністративних кордонів.

Але люди встановлюють кордони. Сьогодні на кордоні з Євросоюзом встановлюють додаткові перешкоди. Ми співпрацюємо з Ужанським національним парком і знаємо, що прикордонники облаштовують загородження колючим дротом, встановлюють різні перешкоди, які унеможливлюють перехід людині, але, відповідно, і великому хижаку.

Так само — на кордоні Польщі з Білоруссю, де встановлюють високі паркани з колючим дротом. Це перешкода для переміщення великих тварин і проблема для балтійської популяції рисей, бо в них зникають міграційні шляхи.

Немає української чи польської популяції рисі — є карпатська популяція. Ба більше, це карпатський підвид. Популяція Карпат проживає на територіях України, Словаччини,  Польщі, Угорщини, Чехії, а найбільше — Румунії. Цим тваринам потрібно пересуватися. Тому одне з питань, якими ми займаємося, — екологічні коридори для тварин.

Найрухливіші — самці. Самки більше тримаються місця. Але всі молоді тварини ростуть і шукають собі нові локації. Обмеження впливають на їхню поведінку, їхню біологію. Тому це глобальна проблема.

На щастя, є співпраця з прикордонниками. Ми їздили в Ужанський національний парк, спілкувалися з дирекцією й науковим відділом. Вони розповідали, що прикордонники з ними консультуються. Так, не ставлять жорсткий колючий дріт з кільцями і бритвами — єгозу. Коли тварина туди потрапляє, вона гарантовано гине — шансів урятуватись немає. Натомість звичайний колючий дріт старого зразка створює перешкоди для людини, але тварини можуть вижити, особливо коли його щільність невелика.

У Європі популяція рисі зросла до дев’яти-десяти тисяч, але у зв’язку з подібними процесами можуть бути зміни.

Яка зараз чисельність євразійської рисі в Україні? Офіційні дані — близько 500?

Це приблизні дані, оскільки в цій статистиці є нюанси. Вони найбільше пов’язані з синхронними методами обліку.

Дані, які надають установи — лісівничі інституції, заповідники, національні парки тощо — не завжди є реальними. Не тому, що фахівці вказують неправдиві дані, а тому, що підрахунок відбувається неправильно.

Кожен рахує по-різному. Адже коли відбуваються обліки в різний період і в різних установах, які межують між собою, то одну тварину можуть порахувати щонайменше двічі або тричі. Наведу яскравий приклад — щоправда, про ведмедів, бо ми мали досвід співпраці з польськими науковцями й спостерігали за ведмедями з GPS-передавачами.

Молодий самець ведмедя (це важливо, адже так мігрують не всі) вийшов з території польських бескидів, пройшов по території Словаччини і зайшов на територію України. І так залишив сліди на території трьох країн. У кожній країні його порахували як окрему тварину. Далі ведмідь заходить на територію Закарпатської області, переходить у Львівську, а потім — в Івано-Франківську, де залягає у зимовий сон. Це ще три додаткових «ведмеді».

Але й це ще не все, адже він пройшов п’ятьма адміністративними районами областей. А в кожному районі є різні користувачі лісу, які проводили обліки. І кожен порахував цього ведмедя як свого. Це ще п’ять, сім чи й десять «ведмедів», тому що сліди ніхто не звіряв.

Звісно, ми не можемо повісити нашийники на всіх ведмедів чи рисей. Але так ми можемо з’ясувати їхню поведінку.

Тому важливо проводити синхронні обліки. Для цього повинен бути зв'язок між установами, які межують. Щоб правильно підрахувати, вони мають виходити одночасно, рахувати і показувати, скільки слідів веде на їхню територію і на сусідню, звіряти, скільки тварин зайшло й скільки вийшло. Це набагато важче, ніж просто порахувати.

Сліди також треба заміряти. Тому що на території може бути один слід, який «зайшов», і один — який «вийшов». Можна подумати, що ці сліди залишила одна рись. Але якщо сліди відрізняються за розміром, то зайшла одна, а вийшла друга. Коли ми будемо це все враховувати, тоді знатимемо реальну ситуацію.

Наразі є приблизні дані, що 400–450 живуть у Карпатському регіоні і 90–100 — на Поліссі. Але ставлюся до цих даних критично, тому що вони проведені не за правильною методикою.

Зараз ми нагамаємося зробити так, щоб правильною методикою користувалися всі. Уже проводили семінари і зустрічі на Поліссі, в Рівненському заповіднику, й у Карпатському регіоні. Збирали представників лісництв, державних лісгоспів, національних парків, заповідників — надавали методичні вказівки, проводили пробні обліки.

Одним із методів обліку також є фотопастки. Наскільки вони співвідносяться з тими методами, про які ви вже розповіли, і які ще дані можна дізнатися з фотопасток?

Ми роздали колегам з національних парків, заповідників і лісгоспів понад тридцять фотопасток, і зараз на часі новий проєкт з Ужанським національним парком, де буде ще шістдесят п’ять пасток для ідентифікації і локалізації рисі. Їх ставлять на стежках, де проходять рисі, з двох боків, щоб зафіксувати рисунок плям на шерсті рисі. Це не нова методика, вона працює десятки років. Фотопастки дозволяють ідентифікувати особини, це як паспорт чи відбитки пальців. Так створюється фотобаза тварин.

Але це також залежить від кількості тварин. Якщо їх кілька, то ідентифікувати легко. Якщо більше — то цим повинна займатися окрема людина. Для визначення окремих особин рисей є комп'ютерні програми, але вони можуть помилятися, тому що рись на фото перебуває в русі, вона не стоїть рівно, і плями можуть бути нечіткими.

Окрім фотопасток, ми робимо тимчасовий відлов рисей для встановлення GPS-трекера. Поки що це вдалося зробити на Поліссі. Ми вже отримали перші результати їхнього переміщення, які зараз опрацьовуємо. Це теж цікаво, тому що добовий хід рисі в Поліссі і в Карпатах буде відрізнятися, адже це різні території: болото і гори. Наприклад, взимку болота замерзають, і рись може проходити по них, а в літній період вже цього не зробить і мусить проходити тільки відносно сухими екологічними коридорами.

Трекери — це напрямок, який ми розвиваємо, і сподіваємось, що отримаємо більше результатів.

З 2019 року ми підрахували близько 500 таких локацій рисі і нанесли⁶ на мапу поширення. І зробили першу наукову публікацію⁷, яка вийшла минулого року. Я тішуся, бо тоді був на фронті, а мої колеги її реалізували — «Чисельність і поширення євразійської рисі в Україні».

Це базовий результат, який дозволить залучати більше фахівців. Дослідження хижаків вимагає коштів, адже рись — велика тварина, яка може за добу пересуватися на 3—5, а часом — і до 30 кілометрів. Щоб за нею стежити, треба мати щонайменше засоби пересування і бензин. Сьогодні ці дослідження розвиваються завдяки фінансуванню наших партнерів з Євросоюзу, WWF Польщі. Це дозволяє не ставити на паузу дослідження.

Розповім у цьому контексті одну історію. У 2013 році нас зі словацькими колегами запросили в Берн до зоолога Урса Брейтенмойзера, сьогодні це експерт з усіх котячих. Він займався риссю все життя, зокрема її збереженням в Альпах і у Швейцарії. У нього була потужна команда, яка займалася обліками, реалізувала програми фотопасток, ідентифікації за фотографіями. Ми провели дуже плідну роботу: слухали лекції, їздили дивитися, як відловлюють рись, разом ставили нашийники.

Як підсумок, взимку ми мали реалізувати подібний проєкт в Україні і Словаччині. Але почався Майдан. І європеські колеги вирішили зачекати з ним: мовляв, у нас дуже нестабільно. Це затягнулося на роки.

Далі я повертаюся з експедиції з Антарктики, під час карантину. Мені телефонує директор WWF-Україна, колишній випускник нашого біологічного факультету — запропонував співпрацю як експерта в команді «Рідкісні види». І я з радістю погодився.

Моїм першим завданням було написати Національний план дій зі збереження рисі. Так я знову повернувся до цього виду. І зрадів, що можна відновити дослідження.

А в 2021 році ми поїхали навчатися до словаків, які у 2013 році були з нами на одному рівні, разом з нами конспектували й сиділи, як у першому класі. За ці роки вони стали фахівцями з рисей. Прикро, коли ми так втрачаємо такі можливості.

У лютому 2024 року в нас мав знову починатися проєкт. Це вже збіг. Я пішов на фронт, але команда продовжила дослідження, і ми розірвали це чорне коло. Адже ми вже й так втратили 10 років, але нарешті маємо ці перші результати на Поліссі.

Ви розробляли План дій для збереження рисі євразійської в Україні⁸, який затвердили у 2021 році. Його мали реалізувати до 2026 року. Що з цього плану встигли реалізувати до повномасшабного вторгнення, які дослідження тривають, а які довелося призупинити?

Найбільші результати — це те, що ми вже навели контакти й маємо мережу стейкхолдерів, з якими співпрацюємо. Вони проводять обліки рисей, забезпечені фотопастками й онлайн надсилають нам фото рисей. Є дуже хороші результати: самки з молодняком, в Ужанському парку взимку побачили самку з чотирма малими. Це хороший результат, бо кошенят зазвичай менше: смертність на першому році життя становить до 65%. Тож чотири дитинчати означає, що є хороша кормова база. Так само на поліському напрямку: в Рівненському заповіднику є самки з двома-трьома малими.

Тож перше — це мережа фотопасток, яка постійно розширюється. Незабаром 65 нових пасток почнуть працювати на території Ужанського національного парку.

Друге — ми перебуваємо на стадії впровадження синхронних обліків. Ми не лише розробили методичні матеріали, а й провели практичні заняття зі стейкхолдерами і показали реальний результат.

До того ж ми зібрали всі дані й згрупували у статтю щодо поширення і чисельності рисей на території України. Це база, від якої можна відштовхуватися.

Окрім того, що ми робимо за планом дій, маємо на меті проаналізувати мітохондріальну ДНК, зокрема завдяки збору шерсті й екскрементів рисі. Хоча екскременти рисей важче збирати, ніж ведмедів — вона їх часто не залишає відкритими, а, як коти, загрібає і прикопує. Але можна ставити приманки, місця для мічення: вони мітять територію і залишають шерсть на тих ділянках. Це все може бути генетичним матеріалом для майбутніх досліджень, які дадуть багато інформації про популяцію: чи вони переміщуються, чи є внутрішньопопуляційна мінливість, близькі родинні зв’язки тощо.

Також ми вирішуємо питання конфліктів людей з великими хижаками. Наша команда проаналізувала законодавчі акти й ініціативи, розробила рекомендації щодо компенсації фермерським господарствам, які можуть потерпати від рисі, так само як від вовків чи ведмедів. Так, може страждати вівчарство у високогір’ї Карпат: коли немає кормової бази, рисі можуть забирати овець, часом — кіз. Населення повинне знати, що це компенсують.

Ми роздали понад 30 електроогорож, які дозволяють фермерам запобігати проникненню хижаків до їхніх отар. Їх дуже легко змонтувати, легко зняти, вони працюють на акумуляторах з сонячними батареями в різних умовах. Це оберігає отару овець чи іншу худобу від зовнішнього впливу хижаків. Дехто тепер робить такі огорожі за власні кошти й формується зовсім інше ставлення до хижаків.

Рисі, ведмеді — це бренд Карпат. Місцеві мешканці мають це також розуміти.

Рись євразійську занесли до Червоної книги України 30 років тому. У 2013 році мав відбутися проєкт з її обліку. Але чи були доти спроби її зберегти?

Щодо рисі було мало спроб. Адже рисей часто не видно: це вид, веде прихований спосіб життя. А в будь-яких дослідженнях часто шукають легшого шляху. Будь-які котячі не люблять бути на видноті. Наприклад, вважали, що лісовий кіт зник. Але тепер за допомогою фотопасток його фіксують і в Розточчі, й на Поділлі — де його тільки нема. Ми просто його не бачимо.

Серед інших видів є ще один цікавий приклад — перегузня, родич тхора, степовий вид. Вважали, що їх залишилася приблизно сотня. Але військові на донецькому і луганському напрямках фотографують і викладають в соцмережі цих тваринок, які залізають до них в окопи, цілими сім’ями. До того ж перегузні живляться гризунами, яких зараз довкола військових безліч, тобто є кормова база. І виявляється, що тварина не така вже й рідкісна — просто її ніхто не досліджував.

Дослідників досить мало, і вони фізично не можуть покрити такі території. Можливо, рисей більше, ніж 500 особин. Хотілось би, щоб так було.

Тому й треба провести базові дослідження. Коли ми доведемо цю справу до кінця, будемо бачити реальну картину чисельності й поширення.

Це інтерв’ю створене у співпраці з WWF-Україна.