Вважається, що на планеті не існує жодного людського суспільства, котре б не знало вогню. У джунглях Амазонії чи у Сибірській тайзі люди живуть з ним пліч-о-пліч, використовують його як знаряддя чи зброю, а в деяких випадках і досі йому поклоняються. Володіння вогнем настільки тісно пов’язане з нашим способом життя, що вчені століттями вважали його винятковою рисою гомо сапієнсів. Аж до 2017 року, коли написана юристом, пожежником і географом стаття довела існування принаймні трьох видів птахів, що застосовують вогонь під час полювання. #БізарроНаука переповідає історію цього чудного дослідження і пояснює, в яких випадках науковці роблять свої відкриття не першими, а останніми.
У пошуках вогнеяструба
Точний список авторів статті, опублікованої в Journal of Ethnobiology (з англ./укр. «Журнал етнобіології»)1 такий: географ, юрист, фотограф, пожежник, антрополог і еколог. Як пояснив професор Пенсильванського університету Марк Бонта, чиє ім’я стоїть у цьому переліку першим (у попередньому реченні ми записали його в «географи»), авторський склад публікації певною мірою довільний, бо до роботи над дослідженням долучились десятки людей з Північної та Західної Австралії, а також представники кількох спільнот австралійських аборигенів.
Австралія. Ну звісно. В якій ще частині світу могли б жити хижі вогнепальні птахи? Йдеться про три види – чорного шуліку (Milvus migrans), шуліку-свистуна (Haliastur sphenurus) та бурого сокола (Falco berigora). Всі вони полюють на невеликих тварин або харчуються падлом. У посушливому північноавстралійському кліматі ці хижаки пристосувались до життя в саванах та напівпустелях і, зокрема, до співіснування з пожежами, що час від часу охоплюють регіон. Поширення вогню змушує ящірок, гризунів, змій та інших дрібних тварин похапцем тікати з їхніх гнізд і нір, тож шулікам та соколам залишається лише чекати, поки пожива сама прибіжить до них у кігті.
Цей тип поведінки рідкісний, але не унікальний для тваринного царства. Наприклад, мавпи-верветки з Південної Африки теж знають про користь вогню для виманювання здобичі з укриття й тому інколи переслідують фронт степової пожежі, під’їдаючи його засмажених жертв. От тільки австралійські вогнеяструби пішли в опануванні технології значно далі: вони влаштовують підпали власноруч.
Принаймні з шістдесятих років двадцятого століття у публікаціях про життя аборигенів, а також етнографічній літературі почали виникати згадки про навмисне поширення вогню хижими птахами в Австралії. Вони, за свідченнями очевидців, нібито були здатні вихоплювати палаючі головні й переносити їх повітрям до незачепленої вогнем території, пришвидшуючи у такий спосіб темп та успішність полювання. Ключове слово – «навмисне». Хоч окремі орнітологи й не заперечували, що такі ситуації можуть траплятися під час саванних пожеж, скептики вважали, що птахи хапають гілки ненароком, коли намагаються видобути здобич з-поміж охоплених вогнем стебел.
Щоб поставити у суперечці крапку, Марку Бонта та його співавторам знадобилось шість років. Дослідники проаналізували сотні текстів і свідчень про випадки поширення вогню яструбами та шуліками, поспілкувались з десятками очевидців (членів аборигенних спільнот, пожежників, антропологів, рейнджерів). Роберт Гозфорд (другий автор статті, юрист та орнітолог-ентузіаст) регулярно виїжджав на місця пожеж, аби спостерігати за птахами-паліями на власні очі. Врешті, авторам пощастило стати свідками пернатого підпалу в березні 2017 року.
З’ясувалось, що чорні шуліки, шуліки-свистуни та бурі соколи здатні транспортувати запалені гілки на відстань до одного кілометра. Подекуди вони співпрацюють одне з одним, аби запалити сухостій. Опанування полум’я не дається вогнеяструбам легко. Дік Еуссен, вогнеборець і третій співавтор зі списку, подибав зграю шулік-свистунів з приблизно 25 особин, лише двоє з яких уміли переносити вогонь на нові ділянки. Один птах кілька разів захоплював головню, але одразу ж випускав її з кігтів, піднявши у повітря лише на метр. Цікаво, про яке саме вміння тут йдеться: обирати вдалий недопалок чи переборювати власний страх перед «червоною квіткою».
Яким би вражаючим не було відкриття дослідників, доводиться визнати, що вони трохи запізнились. Принаймні на кілька тисяч років. Про здатність хижих птахів переносити вогонь було відомо білим поселенцям у північній Австралії та місцевим пожежникам. Навіть екскурсоводи у Національному парку Какаду роками розповідали про цей курйоз туристам. Але найбільш старанними охоронцями знання про «вогнеяструбів» є австралійські аборигени – їхні сусіди, послідовники й нащадки.
Я, сокіл
Протягом тисячоліть аборигенні народи Австралії жили у тісному взаємозв’язку з фантасмагоричною фауною та флорою свого континенту. Ландшафт, тварини і люди були переплетені тут у спосіб, що вислизає крізь пальці євроцентричних категорій на кшталт «» чи «сільського господарства». Стосунки з хижими птахами, головними героями нашого тексту, пропонують яскраву ілюстрацію до цього твердження. Говорячи про взаємодію з аборигенними учасниками дослідження, Марк Бонта розповів про випадок, під час якого йому з колегами довелось вести перемовини з птахом у людській подобі: «Ми зустріли чоловіка з групи Юґул-Манґі (Yugul-Mangi), тотемною твариною якого був сокіл. Він вважав його своїм альтер-его. Коли вітався, сказав: “Я птах, якого ви вивчаєте”».
І це лише початок. Автори статті нарахували 12 аборигенних етнічних груп, що володіють знанням про застосування шуліками вогню. Члени спільноти Нґукурр (Ngukurr) з етносу Алава (Alawa) навіть мають окреме слово на позначення запалених птахами вогнищ – jarulan. Ба більше, часто наслідування поведінки птахів перетворюється на важливу складову церемоніальних чи магічних дійств. Під час процесії Лорркон (Lorrkon), поширеної серед аборигенів Арнемленду, чоловіки імітують бурих соколів, підіймаючи тліючі гілки над головою і супроводжуючи це ритуальними піснями та рухами.
Навіть з вогнем давні австралійці обходились у виразно свій, не схоплюваний словами української (чи англійської) мови спосіб. За браком влучнішого терміну антропологи називають його вогняно-паличним фермерством (fire-stick farming), але це, звичайно, ніяке не фермерство. Корінні мешканці Австралії випалювали невеликі клаптики вкритої та іншими багаторічними травами савани на початку сухого сезону, аби стимулювати появу рослин з коротшим циклом росту та приманити таким чином кенгуру й інших травоїдних мешканців екосистеми. Завдяки цим «прорідженням» території, на яких аборигени займались збиральництвом та полюванням, відрізнялись більшим біорозмаїттям і, як це не парадоксально, були краще захищені від масштабних пожеж на кшталт тих, що охопили австралійський континент на початку 2020 року. Через відсутність надлишку сухостою наприкінці посушливого сезону вогнища запалення виникали рідше й не охоплювали такі великі території. Права на спалювання окремих ділянок належали індивідам чи сім’ям, яких могла покарати спільнота, якщо розпочаті ними пожежі перекидались на сусідні «угіддя» чи священні місця.
Зваживши на всі ці обставини, повернімось востаннє до дослідження професора Бонта та його колег і погляньмо на найпровокативнішу, найнесподіванішу теорію, на котру воно наштовхує. Врешті-решт, відомо, що хижих птахів ототожнюють з вогнем не лише на півночі Австралії. Традиційні культури з усього світу асоціюють соколів, орлів, яструбів, воронів, какаду з полум’ям або зображають їх як дарувальників вогню людству. Навіть у міфології стародавньої Греції можна вловити щось схоже на відгомін цього мотиву: щоб покарати Прометея, титана, який викрав для людей полум’я, боги приковують його до скелі, нацькувавши орла, котрий щодня розкльовує Прометеєву печінку.
А що як цей майже універсальний символ – не випадковість? Що як люди підгледіли таємницю вогню – другого після мови, за висловом Дарвіна, найвеличнішого відкриття нашого виду – у котрогось з різновидів пернатих хижаків? Цього занадто мало для гіпотези але, погодьтесь, є щось водночас упокорювальне й нахабно поетичне в думці, ніби людська історія розпочалась з іскри, викраденої у птаха.
