Завдяки календарям з віконечками, що з’являються у продажу вже в листопаді, навіть далекі від релігійних святкувань люди вже дізнались про Адвент — період очікування на Різдво. І дорослі, і діти тепер з нетерпінням відкривають картонні віконця, щоб знайти за ними цукерки, шоколадки, іграшки і навіть косметику — винахідливості маркетологів вже давно ніхто не дивується.
Утім адвент-календар — винахід відносно сучасний: його коріння сягає середини XIX століття, коли в лютеранських родинах батьки намагались візуалізувати очікування Різдва для своїх дітей, готуючи спеціальні календарі зі смаколиками на кожний день до свята1. У 1902 році Герхард Ланґ (1881—1974) став першим друкарем Adventskalendar, видавши «Різдвяну годину», адвент-календар ще без віконець, з числами від 13 до 24 грудня. Його наступний календар, який зазвичай датують 1903 роком, — «У країні Христа-Дитяти» (Im Lande des Christkinds) — складався з двох аркушів: на одному містилися 24 невеличкі вірші, написані Ґергардом Ланґом і розміщені в окремих квадратиках, на іншому — 24 відповідні картинки, які потрібно було вирізати й наклеїти на перший2. Лише від 1925 року почали випускати знайомі нам календарі з шоколадками3.
Отже, лише близько ста років адвент-календар підсолоджує очікування Різдва. Але на що могли сподіватися діти й дорослі в середньовіччі? Чи чекали на них лише обмеження та молитви, чи й вони мали щось особливе, що підтримувало впродовж темних зимових днів?
Починаємо Адвент з вина, або День Святого Мартина як веселий початок
Нині Адвент, час посту та очікування перед Різдвом, триває чотири тижні, а його початок завжди припадає на неділю між 27 листопада та 3 грудня. Наприклад, цього року він розпочався в неділю, 30 листопада, і триватиме до самого Різдва, 25 грудня. Проте таку тривалість визначили не одразу. Найбільш раннім постом є піст Св. Мартина, який розпочинався на наступний день після згадки святого, 12 листопада, і тривав до самого Різдва. Дотримання цього посту фіксується вже 480 року.
Він не був настільки суворий, як Великодній: замість 40 днів без м’яса, молока та яєць, віряни та клірики мали утримуватися від м’яса в певні дні, зокрема понеділки, середи і п’ятниці, як то постановив Собор у Турі 17 листопада 567 року4. Ці «сорок днів Св. Мартина» (Quadragesima Sancti Martini) були своєрідним відлунням і водночас підготовкою до сорокаденного посту, що починався після Карнавалу й тривав до Великодня.
Проте переддень цього посту мав запам’ятатися всім, адже День святого Мартина для багатьох був нагодою не стільки згадати про колишнього милосердного солдата та єпископа Тура, скільки напитися молодого вина. Настільки міцна була асоціація між Св. Мартином та вином, зауважує історикиня Дебора Вес, що туренці називають крайні ступені сп’яніння «хворобою Св. Мартина», розпиття алкоголю має своє дієслово «martiner», а наливати вино з діжки — martiner le vin. Далі вона згадує, як хроніст Григорій Турський переповідає про чудо з вином, звершене вже після смерті святого: щоразу, коли черниця приносила порожній глек до його поховання й додавала краплю святої води, він миттєво наповнювався вином5.
Утім були й інші легенди, які пояснювали, чому Св. Мартин став покровителем вина. За однією з них, він посадив перший виноград Вувре на схилі біля Мармутьє, за іншою — чудесно врятував врожай виноградників, які об’їв його віслюк5.
Хоч би як там було, упродовж усього середньовіччя 11 листопада французи, а згодом — німці, нідерландці та інші європейці, які займалися виноробством, відзначали День святого Мартина невтомним споживанням молодого вина. Це свято передав у живописі в середині XVI століття Пітер Брейгель Старший (бл. 1525—1569), зобразивши, як увесь урочистий день зводиться до велетенської діжки з вином, до якої без міри припадали і дорослі, і діти, доки не падали п’яними на землю. Цілком поглинуті розпиванням вина, селяни Брейгеля не помічають святого на коні саме в ту мить, коли він відрізає шмат свого плаща, щоб укрити знедолених калік. Лише вони одні бачать і впізнають його присутність.
Пітер Брейгель-старший. Вино на день св. Мартіна, 1565 рік.
У такому трактуванні свята відчувається відлуння дискусій, які доби Реформації та Контрреформації породжували навколо Дня святого Мартина: як обмежити надмірності у святкуванні, що збереглося, але втратило релігійний сенс і перетворилося на ще один привід напитися? Чи потрібні такі, небіблійні свята загалом?
День святого Мартина зберігся й донині та, як і раніше, часто стає нагодою для надмірного споживання молодого вина, хоч уже й не позначає початок різдвяного посту. Коли ж святкування Адвенту зміщується? Це сталось наприкінці ХІ століття, коли Папа Григорій VII (1073—1085) обмежив цей період чотирма неділями до Різдва, чого Католицька Церква дотримується до сьогодні6.
Обмежуємось в їжі зі смаком: імітаційна їжа
Отже, тричі на тиждень усі християни мали утримуватися від м’яса, тоді як монахи постували щодня аж до Різдва. Однак щоб по-справжньому відчути дух середньовічного посту, мало просто обмежити себе в їжі — потрібно було проявити фантазію в приготуванні та мати під рукою, скажімо прямо, доволі коштовні продукти: мигдалеве молоко, спеції, прянощі, морепродукти. Саме вони визначали смак середньовічного пісного столу й давали змогу заможнішим містянам, аристократам та монахам переживати піст без відчутних втрат у калоріях і гастрономічних задоволеннях.
Перший шлях — це приготування імітацій м’ясних страв, що певною мірою нагадує сучасний підхід із вегетаріанськими бургерами. У «Перцевій печені» з австрійського манускрипту середини XV століття кухар прагнув за допомогою гороху, хліба, меду та спецій відтворити не лише смак і текстуру м’яса, а й сам вигляд страви — так, щоб перед очима гостей постала голова зайця: «Якщо хочеш приготувати перцеву печеню з гороху, звари горох, але не давай йому розваритися надто м’яко. Змішай його зі спаленим перцевим хлібом, протри через тканину, додай до маси розтерті пряники та хліб. Візьми спалений пряний хліб, розітри його якомога дрібніше, додай до суміші так, щоб вона потемніла. Візьми дрібно посічену цибулю та підсмаж її на смальці або олії; додай цибулю до маси разом із медом і спеціями. Зроби “твердий хліб” у формі голови зайця та поклади його поруч, і не додавай забагато солі»7.
Можна лише уявити смак цієї «печені»: вочевидь, кожний шматок водночас і обпікав пряністю перцю, і підсолоджував медом та прянощами, відтворюючи смак типових середньовічних гостро-солодких соусів для м’яса.
Однак не лише пекуче горохове «м’ясо» було смаком передріздвяного очікування. Солодкавість мигдалевого молока — ще один невід’ємний гастрономічний досвід Адвенту. Воно також уособлює другий можливий шлях зладнати з обмеженнями посту — замінити все «не пісне» на більш «прийнятні» версії. Рецепт з Forme of Curye, англійської кулінарної книги 1390 року — не лише про пісні обмеження, але й про те, що деякі їх витримували без втрат у смаку й вигляді страв: «Візьми бланшований мигдаль, змели його й проціди з водою. Візьми рис, добре промий його та вари в тому самому мигдалевому молоці, доки він не буде готовий. Додай цукор і сіль, пофарбуй страву шафраном і подавай [на стіл]»8.
І, звісно, жоден Адвент не обійдеться без риби — вона також царювала на вечері у переддень Різдва. Для Центрально-Східної Європи найчастіше такою рибою ставав короп. У трансільванській кулінарній книзі XVI століття його рекомендують готувати так: «Якщо короп солоний, наріж його на невеликі шматки завдовжки й завширшки з палець, промий у теплій воді та залиш у воді, поки готуватимеш соус. Наріж цибулю й яблука, промий рибу, залий її вином, знову наріж, додай дрібний виноград і родзинки; влий рослинну олію та вари все разом. Подаючи страву, підклади під неї нарізаний хліб»9.
Поєднання риби з вином, фруктами, родзинками та олією створювало складний, солоно-солодкавий смак, у якому стриманість пісної страви поєднувалася з передчуттям святкової щедрості. Така страва не лише відповідала приписам Адвенту, але й через аромат і смак провіщала близькість Різдва.
Ясла, колиски та співи: середньовічне різдвяне очікування
Ми вже звикли бачити біля храмів і соборів Києва передріздвяні композиції — ясла з немовлям, оточені фігурами Діви Марії та святого Йосифа, пастухів, іноді трьох волхвів і, звісно ж, вола та віслюка. Часом ці інсталяції називають польським словом «шопка», що перекладається як «хатинка, шалаш» та «ясла». В українській мові достоту немає відповідника, бо в православній традиції таких скульптурних композицій не було — лише компактні вертепи для театральних вистав.
Натомість такі шопки як «presepe» з’являються в католицькій Європі вже в ХІІІ столітті. Загалом «presepe» (від лат. praesepe — ясла) — це «жива сцена» Різдва з фігурами немовляти, Марії, Йосифа, пастухів, волхвів, тварин і часто цілим ландшафтом, що дозволяло вірянам не просто згадувати подію народження Христа, а й бачити її перед собою. Її витоки сягають реального ґроту у Вифлеємі, де ясла з ранніх століть стали осередком побожного споглядання й паломництва вже від ІІІ століття в самій печері Різдва. Іншим джерелом натхнення для скульптурного втілення було дійство, розігране на Різдво з ініціативи святого Франциска в Ґреччо у 1223 році10. Саме тоді в місцевій церкві не лише відтворили події різдвяної ночі, а й привели до «ясел» вола та віслюка, адже для святого Франциска тварини були такими ж божими творіннями, як і люди.
Різдвяна вистава Арнольфо ді Камбіо.
За сімдесят років після першого presepe у церкві Ґреччо флорентійський скульптор Арнольфо ді Камбіо (1240—1310) відтворив різдвяну виставу у мармурі для однієї з найвеличніших базилік Риму — Санта Марія Маджоре, в якій зберігалась особлива реліквія — ті самі ясла з Вифлеєму, у яких народився Христос. Тому важко було уявити краще місце для скульптурного presepe. У 1291 році мармурову групу для Ораторії Різдва замовив (що й не дивно) перший папа-францисканець — Микола IV. Папа, як й інші францисканці, приділяв велику увагу афективному благочестю, у центрі якого було емоційне співпереживання подіям священної історії, насамперед Страстям Христовим і людським аспектам Втілення. За винятком Розп’яття, саме народження у стайні було першим і найбільшим проявом людської беззахисності та смирення Христа.
Троє волхвів, коліноуклінний Йосиф, віл та віслюк, що притулилися одне до одного, оточують Діву Марію з дитям на колінах. Відсутність ясел та присутність трьох волхвів говорять, що за задумом скульптора, група мала поєднувати дві події — самого Різдва та Богоявлення, яке відзначають два тижні по тому, 6 січня. Обидві були важливі для Санта Марія Маджоре, головного місця для Марійного благочестя в Римі.
Можна уявити, як до ораторії приходили віряни та паломники, ставали поряд з волом та віслюком чи преклоняли коліна поряд зі Св. Йосифом, відчуваючи себе ще одним відвідувачем новонародженого Христа. Саме тому у час очікування Різдва перебування біля ясел є вірним способом перейнятися духом свята, до якого, за уявленнями, долучилися навіть тварини, без яких неможливо уявити жодну шопку.
Якщо в Римі були ясла — і справжні, і мармурові — то співати можна було у кожній церкві. І з передріздвяним часом асоціювали особливі канти — так звані «О-антифони». Прикладом такої збірки є Антифонарій Гарткера з монастиря Св. Галла, одного з найвеличніших монастирів середньовіччя — одного з прообразів монастиря з «Імені троянди» Умберто Еко. Великі адвентні антифони (Antiphonae maiores) — це цикл урочистих антифонів до на вечірні, які виконуються в завершальний період Адвенту. Традиційно їх співають від 17 до 23 грудня, по одному щовечора: «О, Мудросте» (O Sapientia), «О, Адонає» (O Adonai), «О, пагоне Єсея» (O Radix Jesse), «О, ключе Давида» (O Clavis David), «О, зоре східна» (O Oriens), «О, Царе народів» (O Rex gentium) та «О, Емануелю» (O Emmanuel).
В цьому Антифонарії О-антифони записані санкт-ґалленськими невмами (середньовічними нотними знаками), що дозволяє реконструювати не лише текст, а й виконавську традицію адвентних співів. (Послухати О-антифони, хоч і не санкт-галленські, можна тут.) Такі співи, незвичні для нашого вуха своїм одноголоссям, були особливою формою молитви та медитації напередодні події, яка ось-ось мала статися. Вони дозволяли сповільнитися й зосередитися всіма відчуттями на цьому особливому стані очікування — добре знайомому дітям перед днем народження, але такому, що часто втрачається з дорослішанням. Тому якщо різдвяний настрій видається безмірно далеким, то музика — один із найвірніших засобів його таки створити. Перевірено середньовіччям!
Однак не лише в церкві середньовічні люди могли зануритися всіма відчуттями у передріздвяне очікування. Це було можливо і вдома, в затишку свого помешкання. Прикладом предметів, що допомагали створити особливу атмосферу та настрій, були не звичні для нас ялинки, а мініатюрні ясла. Вони не були дитячими іграшками: хоча й призначались для маленького глиняного Христа-дитини, але мали допомагати в особливих передріздвяних практиках середньовічного благочестя.
Пізньосередньовічні ясла з Музею Metropolitan, щедро позолочені та поліхромовані, колись належали бегінці з Лувена XV століття11. Бегінки не були черницями: їхні спільноти в «бегінажах» — це об’єднання світських жінок, які не прагнули ані шлюбу, ані вступу до монастиря. У межах бегінажів вони вели усамітнене життя молитви й праці, зберігаючи свободу та незалежність настільки, наскільки це було можливим у пізньосередньовічній реальності.
Ясла мають складну архітектурну форму, що нагадує зовсім не іграшки, а радше готичний вівтар або релікварій: конструкція піднята на аркадній основі, з тонкими колонками, готичними стрільчастими арками та декоративними балюстрадами. У центрі — ложе для нині відсутнього немовляти, яке мало спочивати на пишній шовковій подушці, оздобленій вишитими золотом і перлами ягням як уособленням Христа та символами чотирьох євангелістів. Це ложе схоже не на ясла в хліву, а скоріш на королівську постіль, що підкреслює ідею Христа як Царя, водночас нагадуючи іконографією про його жертву. На мініатюрній ковдрі, також розшитій золотом, сріблом та перлами, ми бачимо дерево Єссея — генеалогію Христа від батька царя Давида, Єссея, до нього як головного «пагона» цього .
Одну з бокових стінок прикрашає рельєф з Різдвом, іншу — Поклоніння волхвів: фігури вирізані з великою увагою до жестів, міміки та руху, що створює ефект «живої» нарації. Верхню частину вінчають фігурки ангелів, розташовані на колонках і з’єднані декоративним елементом із підвішеними дзвіночками, які дзвеніли при русі, що додавало яслам ще один сенсорний вимір благочестя.
Від середньовіччя до сучасності
Що ж до традиційного вінка із ялинових гілок із чотирма свічками, який ми звикли бачити під час Адвенту як у католицьких, так і в лютеранських храмах? Як і ялинка, він є значно пізнішою традицією.
Звідки в Україні ялинка і як почалася історія дарування на свята
Подібно до адвент-календаря, про який ішлося вище, він походить із лютеранських традицій ХІХ століття. Традиційно вважається, що першим такий вінок зробив євангелійний теолог і педагог Йоганн Гінріх Віхерн (1808—1881) з Гамбурґа12. Втомлений постійними дитячими запитаннями «Коли ж уже Різдво?», Віхерн узяв дерев’яне колесо й установив на ньому чотири великі білі свічки та двадцять менших, червоних. Щодня вони запалювали по одній червоній свічці, а в неділю — по великій білій, наочно візуалізуючи невпинне наближення свята. У другій половині ХІХ столітті вінок у спрощеній формі — лише чотири «головні» свічки — поширився іншими країнами12.
Та хоч би якими були традиції, всі вони про одне — очікування, щедро пересипане нетерпінням і тихою радістю. Для середньовіччя очікування мало задіювати усі п’ять відчуттів. Зір радів вертепам-шопкам, смак — вину та гостро-солодким пісним стравам, які до того ж мали обманути і зір, імітуючи заборонені продукти. Слух тішився адвентовими антифонами та дзвоном дзвіночків, дотик — різьбленню та розшитому шовку на мініатюрних яслах, а нюх — літургічним пахощам.
Тому якщо ви захочете відчути дух середньовіччя — потіште всі свої рецептори, хай і не йтиметься про ладан чи печеню з гороху. І, звісно, очікуйте з нетерпінням на остаточну перемогу світла над темрявою.
_cache.webp "Святий Миколай, подарунки і не тільки: захисники дітей у середньовіччі")
