Лубни — невеличке місто на Полтавщині. Тут живе близько 40 тисяч людей. Неподалік від центру розташована масштабна будівля гімназії імені , яку запроєктував архітектор . Над вхідними дверима — дві таблички. Одна повідомляє, що в будівлі міститься гімназія, а інша — що тут перебуває Луганський національний університет імені Тараса Шевченка.
Ми спускаємося у підвал-спортзал-укриття, де команди університетських коледжів відзначають змаганнями День здоровʼя. Голова вченої ради університету Віталій Курило нагороджує переможців.
Він вітається з нами і перепрошує за обшарпаність приміщення, бідкається, що на правах орендаря університету не дозволено братися за капітальний ремонт, і жартує про те, що Луганський університет переслідує дух Бекетова, оскільки і в Луганську, і в Старобільську, і тут, у Лубнах, інституція використовувала приміщення його авторства.
Після нагородження ми піднялися у кабінет пана Віталія, де висить фотографія муралу Бенксі з дитиною, що перемагає дорослого дзюдоїста, і поговорили про досвід подвійної релокації, яку пережив університет.
Пан Віталій з ностальгією згадує 2012 рік. Тоді ЛНУ імені Шевченка видав 10 тисяч дипломів бакалаврів, молодших спеціалістів та магістрів і набрав 10 тисяч нових студентів. На всіх факультетах і коледжах навчалося близько 32 тисяч дітей, серед них 2,5 тисячі іноземців.
Коли в Луганську почалися російські сепаратистські акції, саме університет був одним із центрів спротиву. Його головний корпус розташовувався неподалік від будівлі СБУ, захопленої бойовиками.
«Я тоді був ректором, — згадує пан Віталій, — коли Луганськ захопили, вони за мною першим приїхали, але, слава Богу, мене попередили, і я виїхав хвилин за 15 до їхнього прибуття».
2014 рік був повним невизначеності — російські бойовики маскувалися під прапори «місцевого сепаратизму», не було прямої анексії, фронт рухався, і ніхто не знав, скільки це триватиме.
Великий класичний університет — це чимала вкорінена інфраструктура: навчальні корпуси, гуртожитки, викладачі і студенти, більшість з яких — місцеві зі своїм середовищем та родичами. Евакуація університету — серйозний логістичний виклик. Востаннє в Україні таке практикували за часів Другої світової.
У 2013 році Віталій Курило підписав договір про співпрацю з Університетом у Східному Сараєві. Під час війни у Боснії Сараєвський університет розділився: бошняки залишилися на місці, а серби утворили свій університет з центром на сході міста.
«Я туди приїхав і подивився на їхній досвід, — коментує пан Віталій, — у них були факультети в чотирьох чи пʼяти містах Боснії і Герцеговини. От вони виїхали голі й босі, без нічого. Усе залишилося бошнякам. Я був там три дні й весь час допитував ректора, як усе облаштовано, а через рік ми стикаємося з тим самим, але я бачив живий приклад, знав, що це можливо».
Пану Віталію довелося переконувати тодішнього міністра Сергія Квіта у доцільності релокації, оскільки Міністерство освіти не знало, як правильно діяти. Розглядали сценарії тимчасового закриття університету на час бойових дій, переведення студентів у інші ЗВО тощо.
«ЛНУ імені Тараса Шевченка став першим українським релокованим університетом. 1 серпня 2014 року я ухвалив рішення, погодив усе з міністерством, і уже 1 вересня ми розпочали навчальний процес у Старобільську».
Університет повністю перенесли у філії та коледжі на підконтрольній Києву Луганщині — у Старобільськ, Рубіжне, Щастя та Лисичанськ. Факультет іноземних мов та Інститут культури і мистецтва перемістили в Полтаву, де орендували приміщення, бо там навчалося найбільше іноземців, і СБУ не дозволяла розміщати їх на прифронтовій Луганщині.
Оскільки все це відбувалося доволі оперативно і організовано, 85 % викладачів також релокувалися: «Ми сепарів у себе не тримали, — згадує тодішній ректор, — у Луганську залишилися переважно пенсіонери або ті, хто мали різні сімейні обставини».
Під окупацією все майно університету дісталося так званій «ЛНР», оскільки через блокпости нічого не пропускали. Проте найбільшим викликом стало розміщення студентів та викладачів і налагодження дистанційної форми навчання. Тут ректору знову допоміг міжнародний досвід:
«На початку 2000-х я був у Страсбурзі й побачив їхню практику дистанційного навчання, що суттєво знижувала собівартість освіти, тому ще з 2002 року у нас діяв відділ дистанційного навчання. Тоді ми почали переводити деякі курси, особливо програми підвищення кваліфікації, на дистанційні форми. Отже, коли ми переїхали у Старобільськ, у нас була основа: ми вже знали, як це робити, використовували платформи на кшталт . Завдяки тодішньому члену наглядової ради, що має бізнес у сфері інтернету, ми були забезпечені якісним безкоштовним звʼязком».
Так 75 % студентів, які навчалися в університеті на момент його релокації, врешті отримали українські дипломи, а паралельно відбувалися нові набори: освіту здобували мешканці підконтрольної Києву Луганщини, а також діти з окупованих територій (щороку їх вступало близько 300). Університет поступово облаштовував нові корпуси та гуртожитки.
Водночас в окупованому Луганську росіяни відкрили «Луганський педагогічний університет»: «Шевченка скрізь позбивали — де були портрети, бюсти чи памʼятники. Усі українські книжки забрали і спалили. У нас був Українсько-канадський центр, відкритий у 1994 році. Там була дуже велика бібліотека з цінною діаспорною літературою ХХ століття. Вони всі книжки вивезли, бо це, мовляв, бандерівсько-фашистська література, а керівника центру, Володимира Семистягу, кинули на підвал».
Пан Віталій розповів, що університет у Луганську пережив подібні російські репресії не вперше. З моменту заснування у 1921 році і до 1940-го університет очолювало 15 ректорів, і з них тільки двоє померли своєю смертю. Він згадав про масові розстріли місцевих україністів і про те, як у 1940 році в університет, якому за рік до того присвоїли імʼя Шевченка, навідався Олександр Довженко і не знайшов у бібліотеці жодної книжки українською мовою, хоча до 1934 року усе викладали саме нею.
Під час сталінських репресій не вдалося врятувати ні багатьох викладачів, ні українську освітню програму. Проте у 2014 році центр наукового тяжіння регіону таки змогли перенести на вільну територію Луганщини і зберегти. А вже в 2022 році почалося повномасштабне вторгнення.
«23 лютого я був у відрядженні у Києві. У мене спрацювала “чуйка”, тому я наказав перевезти в Полтаву нові сервери і компʼютери, які ми отримали за міжнародним проєктом. Це єдине, що ми встигли вивезти. Усе інше залишилося там, бо вже 25 лютого Старобільськ був окупований. У Рубіжному наш повністю відновлений корпус розташовувався біля військової частини, і росіяни спалили його термобарами».
Університет вдруге втратив все майно і був змушений релокуватися. Оскільки два інститути і так були у Полтаві, то установа переїхала саме в цю область, так само зберігаючи принцип децентралізації: Полтава, Лубни, Миргород. Згодом два коледжі релокували у Долину на Франківщині.
У Лубнах авдиторії облаштовані по-сучасному: є проєктори, мультимедійні дошки та камери для онлайн-занять. Хімічну лабораторію допоміг впорядкувати англійський університет з міста Бат.
У 2026 році в ЛНУ імені Тараса Шевченка і всіх його коледжах навчається близько 7 тисяч студентів. Третина — з Луганщини, третина — з Полтавщини, а третина — з інших регіонів. Навчання змішане — очно-дистанційне. Основний кістяк викладачів — ще з Луганська (до 2014 року їх було 2 тисячі, а зараз — 350). Серед студентів є й ті, що живуть під окупацією, а це неабиякий ризик для них. За інформацією пана Віталія, двох таких студентів схопили і засудили на 12 років.
Загальноукраїнська демографічна криза, спричинена війною та міграцією, бʼє по всіх університетах, зокрема й релокованих. Однак ЛНУ імені Тараса Шевченка активно працює з військовими та ветеранами ще з 2014 року. За цей час ЗВО закінчили близько 3 тисяч студентів, що носили або носять піксель. Також вищу освіту пропонують здобувати не тільки молоді.
У разі повернення під контроль Луганська університет готовий туди повернутися, активно розробляє стратегію реінтеграції краю, однак і в Лубнах він спочатку залишиться, щоб місцеві студенти завершили навчання. Пан Віталій зазначає, що треба готуватися до різних сценаріїв, і поки швидке повернення не видається реалістичним.
Історик Олександр Набока працює у ЛНУ імені Тараса Шевченка з 2005 року. У 2014 році він виїхав із окупованого Луганська: спочатку — до родичів в Ужгород на три роки, потім провів пʼять років у Старобільську, коли там надавали житло для викладачів, а з 2022 року — у Житомирі. Весь цей час пан Олександр не припиняв роботу в університеті. Він згадує, що період 2014–2022 років був легшим, оскільки Старобільськ не обстрілювали, війна перейшла у заморожений стан, а повномасштабна війна значно турбулентніша. Він додає, що в ці періоди мав справу з різним студентством:
«Студенти мирного часу були класичні, їх було багато, там були усі типажі — від націлених на науку відмінників до “КВНщиків”. Студенти 2014–2022 років — це переважно мешканці сіл з доволі середнім шкільним рівнем знань, багато з них обмежені фінансово, але вони були переважно щирі, активно цікавилися новаціями. На сучасному етапі немає домінантної групи. Для мене дуже важлива частина студентства — це ветерани. У них щирий і стійкий інтерес до історії. Ця категорія мені зараз найбільше подобається. Від них я відчуваю найбільшу віддачу».
Є серед студентів пана Олександра і такі, що воюють під час навчання та слухають лекції між бойовими. Деякі навчаються дистанційно з окупованих територій:
«У них відчувається страх і пригніченість, але, як можуть, вони себе демонструють, показують, що вони є. Робиш якийсь захід онлайн, потім про нього публікується новина на сайті. Зазвичай вони просять не світити їх на фотографіях, а є і такі, що нічого не бояться».
У Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського склалася інша доля. У Криму не вели такі бойові дії, як на Луганщині. Росія спочатку прикривалася «зеленими чоловічками», а потім здійснила неприховану анексію.
Через ту саму невизначеність 2014 року і відсутність фізичної загрози від обстрілів місцеві університети були розгублені і паралізовані. До кінця 2014 року вони працювали за українськими програмами (хоча українознавчі кафедри з історії і філології розпустили). У 2015 році окупанти відкрили на півострові два університети, обʼєднавши всі українські заклади вищої освіти: «Кримський федеральний університет імені Вернадського» та «Севастопольський державний університет».
Ректор ТНУ імені В. І. Вернадського Микола Багров виявився1 колаборантом і став президентом окупаційного університету, а Володимир Казарін, тодішній завідувач кафедри російської та зарубіжної літератури, офіційно переніс інституцію у Київ і став її ректором, так само без матеріальної бази. Більшість викладачів і студентів залишилася під окупацією.
Шість місяців університет займав кілька авдиторій у Червоному корпусі Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а з 2016 року ЗВО став правонаступником майна, прав та обовʼязків Академії муніципального управління на Печерську.
У Криму в університеті навчалося2 близько 15 тисяч студентів; у 2016 році в Києві набрали 236. Станом на 2026 рік тут не залишилося викладачів, які релокувалися з Криму, однак інституція плекає свою історичну тяглість і місію. Саме про це розповідає Володимир Кучерявий, проректор з навчальної роботи, який працює у ЗВО з перших днів його діяльності у Києві.
«Зі слів колишніх кримських колег я знаю, що переміщення було складне, виїжджали під ризиком, навіть ліцензію на освітню діяльність їм не вдалося вивезти, тільки копію… По суті, з собою вони забрали тільки імʼя університету… Було питання, куди переміщати заклад — у Київ, де велика конкуренція, чи десь ближче до Криму, але політично ухвалили рішення на користь столиці», — коментує пан Володимир.
Попри те, що окупація Криму триває 12 років, там є охочі навчатися саме в українських ЗВО. Минулого року таких було 42, з них семеро обрали релокований кримський університет.
«Ми робимо все можливе для таких студентів: забезпечуємо психологічну підтримку, допомагаємо з документами, бо часто у них з цим клопоти, надаємо безкоштовний гуртожиток. Буквально минулого тижня поселили одного хлопця з Криму. До 2022 року була можливість заїхати через Чонгар, тепер — через Білорусь, Польщу чи навіть Туреччину».
На базі університету діє Центр реінтеграції та розвитку Криму — своєрідна платформа для урядових та неурядових організацій, повʼязаних із Кримом та кримськими татарами. Університет — один із центрів популяризації кримськотатарської мови. Він єдиний в країні готує шкільних вчителів цієї мови і літератури.
«Кримський федеральний університет ім. В. І. Вернадського», який окупанти облаштували в Криму, не визнаний міжнародною спільнотою. Тамтешні працівники мають клопоти з міжнародними наукометричними системами, тому іноді прикриваються справжнім релокованим університетом Вернадського. За словами пана Володимира, інституція скаржиться і бореться з цією практикою.
Як і ЛНУ імені Тараса Шевченка, ТНУ імені В. І. Вернадського готовий повернутися на малу батьківщину: «Це наше основне завдання, яке ми декларуємо в своїй стратегії, —коментує проректор. — Ми готуємо кадри та інструменти для проведення реінтеграції. Неважливо, чи наші студенти з Криму, усіх ми знайомимо з півостровом і готуємо до того, щоб у разі деокупації вони приїхали туди зі своїми знаннями і досвідом».
Зараз в університеті навчаються понад 2000 студентів. У минулому році він зайняв 17 місце у рейтингу серед 72 столичних вишів.
За час російсько-української війни переміщено 44 заклади вищої освіти3. Цей процес відбувався у дві хвилі — 2014 та 2022 року. Деякі виші, як-от ЛНУ імені Тараса Шевченка, релоковані двічі. Ці процеси стали неабияким логістичним викликом, однак врятовані від окупації науково-освітні осередки стали центрами тяжіння, які допомагають гуртуватися землякам, зберігати і досліджувати регіональну ідентичність і готуватися до реінтеграції окупованих територій.
Репортаж опублікований за підтримки Alfred P. Sloan Foundation.
The reportage is published with the support of the Alfred P. Sloan Foundation.
