На вузькій львівській вулиці між оптикою і казино розташувався невеликий будинок. На вході — ґратчаста прохідна, стіни вздовж сходів пофарбовані типовою для радянський під’їздів синьо-зеленою фарбою. Всередині ж — тисячі записів про українських птахів, архів, який не одне покоління науковців збирає десятиліттями.
Доктор біологічних наук Андрій Бокотей пропонує не знімати пальто: в приміщенні навіть за відсутності обстрілів достатньо холодно. Раніше тут був експериментальний завод, а тепер — фондосховище Державного природознавчого музею Національної академії наук України. Це місце — не для щоденного відвідування: «У нас є головний корпус — великий палац, побудований на зламі XVIII-XIX століть, в центральній частині міста. А тут — фондосховище, де зберігається частина музейних колекцій, оскільки вони щороку зростають. Наш музей у Львові — один з найбільших за кількістю фондів: близько 400 тисяч одиниць».
Серед них — один із найстаріших орнітологічних архівів України. Він належить Західноукраїнському орнітологічному товариству1, громадській організації, яка обʼєднує як професійних орнітологів, так і орнітологів-аматорів. Вони моніторять популяцію птахів, відстежують динаміку їхніх ареалів. За цими даними формують реєстри, відстежують тенденції, що свідчать про зміни клімату.
«Ми зароджувалися як суто регіональна організація, але оскільки були успішними й ефективними, до нас почали доєднуватися колеги з інших регіонів. На сьогодні наше товариство налічує понад 150 людей з усієї України: Харкова, Дніпра, Києва, Мелітополя. У нас є представники майже в усіх великих українських містах, — розповідає пан Андрій. — На сьогодні ми маємо найбільшу в Україні орнітологічну бібліотеку, яка налічує близько 13 тисяч книжок. У нас є свій науковий журнал — Troglodytes. Ми видаємо матеріали конференції, монографії».
У 2024-му товариству виповнилося 40 років. Тож чимало даних про птахів та середовище їхнього існування зберігається на паперових носіях. Інша категорія — це спостереження за рідкісними видами, занесеними до Червоної книги, або регіонально рідкісних видів.
Перші записи науковці робили на звичайних аркушах в клітинку чи бланках, а саме ці дані найцінніші. «У нас великі архіви. Ми виконували різні проєкти, і матеріали багатьох із них зберігаються на паперових носіях. Це цілі папки з базами даних», — говорить Андрій Бокотей. На те, щоб їх оцифрувати, знадобиться не один рік.
Наразі ж зосередилися на проєкті2 з оцифрування та внесення до Глобальної інформаційної системи з біорізноманіття (GBIF)3 орнітологічного архіву, підтриманого Фундацією ЗМІН. Внесені дані мають статус наукової публікації. Їм присвоюється міжнародний індекс DOI, за яким можна відстежувати їх згадки в інших джерелах. Матеріали Західноукраїнського орнітологічного товариства у 2025 році зацитували 85 разів.
Документи фізичного архіву, який ми розглядаємо, посортовані за видами птахів: кожному — окрема папка-книжка, перев’язана вигадливими стрічками. Тут — насамперед інформація про гніздування. Усього таких анкет — близько 24 тисяч.
Хоч і створені вручну, перші архіви вкрай детальні. Часто в них можна натрапити на невеликі малюнки, де орнітологи зображали місця розташування гнізд: дерева, ландшафт, водойми поблизу — схему біотопу. Обовʼязково записували назву виду, дату й місце визначення розташування гнізда, середовище, висоту розташування гнізда і вид дерева, а також те, в який спосіб воно розміщене. А ще — описували самих птахів: «Троє пташенят, ще голошкірі, а на крилах розросли перші пір’їни. Колодки для пір’я. Двоє пташенят за розмірами були більшими за третє. Третє пташеня ще було сліпим».
«Ці матеріали є унікальними, бо їх неможливо повторити. Птахи — надзвичайно мобільна група. Досліджувати їх достатньо складно, бо вони рухливі й прив’язані до певного місця дуже короткий період в році: 2-3 місяці, коли гніздяться».
Такі тривалі дослідження важливі насамперед тому, що дозволяють відстежувати, як змінювалися ареали проживання птахів: «Ми бачимо, як змінюється клімат, стає набагато тепліше. Відбуваються серйозні зміни в поширенні птахів. У нас з’являються нові види, від нас рухаються на північ ті, які не люблять тепла і потребують холодного клімату. Наприклад, про такого птаха, як чепура велика, наші бабці взагалі нічого не знали. Скоріш за все, і наші батьки теж». Завдяки дослідженням орнітологи помітили, що за останні 20-30 років птах почав з’являтися частіше: «Цей вид тепер можна побачити мало не у Львові, не виходячи далеко за межі міста».
Анкети класифікують за видами птахів. Наприклад, перші спостереження за чорним дроздом датують 1977 роком, і відтоді щороку надходять нові дані. Станом на 2020 рік про нього налічувалося 790 анкет, а найновіші вчені навіть не встигають опрацювати.
«Усі матеріали, які ми назбирали за багато років, будуть слугувати своєрідним пунктом, від якого ми будемо відштовхуватися й відслідковувати, в який бік розвиваються ці зміни. Наскільки вони позитивні, чи зростають чисельність і межі поширення».
Пан Андрій гортає записи: «Це мої анкети, напевно», — і швидко натрапляє саме на вид під назвою косар: «Це взагалі унікальна річ, тому що цей вид гніздиться тільки на Чорноморському узбережжі. Але в 2009 році ми з колегами знайшли їхню колонію на півночі Тернопільщини, тобто за тисячу кілометрів від місць, де вони природно гніздяться. Це була фантастика. А потім вони знайшлися і в іншому кутку Тернопільщини, і на Івано-Франківщині. Це дуже цінні унікальні матеріали, як вид почав міняти свою біологію: через потепління він пішов на північ, йому там стало тепло і комфортно».
Таку інформацію можна використовувати багато років, особливо в разі появи нових технологій — так на дані можна буде подивитися під іншим кутом й з урахуванням удосконалених знань.
«Це нескінченний науковий процес, який скерований на те, щоб зберегти птахів і навчити людей будувати стосунки між нами і світом дикої природи. Бо людська популяція і міста зростають з кожним роком. Куди дітися птахам? Ми мусимо навчитися співіснувати з тваринами і допомогти їм вижити в складному середовищі».
Міграція на Захід
У межах проєкту з оцифрування — і загалом вже багато десятиліть — Західноукраїнське орнітологічне товариство співпрацює з дослідниками із Півдня України, які мають власний, більший архів, — Азово-Чорноморською орнітологічною робочою групою. На відміну від Західноукраїнського орнітологічного товариства, створеного у 1980-х на громадських засадах, Азово-Чорноморська група — дещо «досвідченіша» і була згуртована навколо міжвідомчої Азово-Чорноморської орнітологічної станції, яка з часу її заснування працювала на високому професійному науковому рівні.
«Це була орнітологічна станція4 з чудовим колективом дуже високопрофесійних орнітологів», — пригадує Андрій Бокотей. Завдяки фінансуванню Інституту зоології та Мелітопольського педінституту науковці Азово-Чорноморської групи переважно збирали матеріали вже в цифровому форматі, тож заносити їх до бази GBIF сьогодні значно простіше: «Ми набираємо за рік десь 4-5 тисяч записів, а колеги з півдня — 15-20 тисяч, а іноді — навіть більше».
Цитованість баз Азово-Чорноморської групи Андрій Бокотей називає «космічною» — їх згадали 617 разів. Він пояснює таке число тим, що територія, яку досліджували колеги, а також загалом кількість водоплавних птахів, значно більша, а морські птахи «користуються попитом» серед дослідників.
Цифровий формат також дозволив врятувати чимало даних без необхідності вивозити паперові носії. Ті, які потребували оцифрування, певний час опрацьовували навіть після окупації завдяки співробітникам, які через життєві обставини не змогли покинути дім.
Наразі група майже не працює на Півдні України, адже більшість досліджуваної території — це зона окупації або бойових дій. Будівля станції у Мелітополі розграбована — російські війська забрали техніку й частину матеріалів, яку не встигли вивезти.
Сьогодні в Азово-Чорноморської групи залишилася лише невелика ділянка і група науковців у Одеській та Миколаївській областях. Проте й там доступ обмежений через замінування або військові обмеження.
«Це навіть не порівняти з тим, як вони працювали раніше, адже це була навіть більша за нашу група орнітологів. Тому сьогодні вчені збирають свої архіви і цифрують все те, що вдалося вивезти з Мелітополя».
Гра в хованки
Агресія Росії проти України поставила під загрозу не лише дослідження, які безпосередньо зачепили бойові дії. Сьогодні в зоні ризику — і вивчення та збереження лелеки чорного, значно більш «північного» птаха, поширеного у Карпатах і на Поліссі та занесеного до Червоної книги України.
Лелека чорний. Фото Андрія Бокотея
Коли мова заходить про лелек, Андрій Бокотей піднесено говорить: «Подивіться на фотографію: він не чорний, а дуже кольоровий — його чорний колір переливається на сонечку всіма барвами веселки. Це неймовірно гарний птах».
Утім вчений називає його повною протилежністю лелеки білого: якщо останній рідко трапляється поза межами людських поселень, то лелека чорний — птах-самітник, йому складно вижити серед людей. Щоб гніздуватися, чорному лелеці потрібно бути подалі від сторонніх очей — не бачити довкола загроз. Тому його важко досліджувати і виявляти, а відстань між гніздами навіть в межах одного ареалу — десятки кілометрів: «Щоб провести дослідження, ми цілий сезон — два місяці — їздимо по всьому Заходу України, від Закарпаття до Рівненщини», — згадує Андрій Бокотей.
Для таких досліджень науковці здебільшого працюють з національними парками. Так діяти легше, адже саме місцеві фахівці найкраще знають розташування гнізд. Знайшовши птахів, їх кільцюють, щоб відстежити шляхи міграції. Це роблять двома типами кілець: металевим, яке тримається все життя і яке неможливо зчитати з великої відстані, і пластиковим з великим контрастним написом, який можна зафіксувати здалеку.
«На шляху міграції в різних країнах стоять фотопастки, які механічно фіксують всіх птахів. Якщо пролітають птахи з нашими кільцями, то нам надходить інформація, що птаха помітили. Здебільшого це відбувається в Ізраїлі, бо там вузький міграційний шлях», — пояснює Андрій Бокотей.
В останні десятиліття деяких птахів почали оснащувати невеликими супутниковими передавачами: «Це фактично мобільний телефон на спині. Цей передавач щогодини показує, де перебуває птах».
«То вони тусовщики?» — жартує моя колега-фотографка.
«Тусовщики — не те слово, — пожвавлюється пан Андрій і показує нам онлайн-карту пересування білих лелек, помічених у Шацьку в 2024 році супутниковими передавачами. — Наш нещодавно був у Кенії. Він спускається щоразу “нижче”: перетнув екватор і полетів на південь. А один із польських — вже в Південній Африці. Це 10 тисяч кілометрів! Ми бачимо його фантастичний маршрут: виявляється, він дуже тривалий час перебував на півдні Сахари. В пустелі, в пісках. Що вони там їли, що робили — не зрозуміло».
Він додає: «Крім того, ми вже 10 років застосовуємо фотопастки в гніздах чорних лелек і бачимо, якщо птахи з кільцями прилітають на них».
Найчастіше чорних лелек помічають на Поліссі, а загалом їх на території України — кілька сотень. Проте сьогодні чимало ділянок недоступні для досліджень через замінування і бойові дії. А спостереження, які вдалося провести, показали, що 2025 рік видався непростим для виду.
Як птахи знаходять шлях, коли мігрують?
«Успішність гніздування була надзвичайно низькою: менше ніж половина птахів, які прилетіли, приступили до гніздування, ще й частина з них втратила кладки через погані погодні умови. Наприклад, у Волинській області ми раніше щороку кільцювали кілька десятків пташенят у гніздах, а минулого ми ледве знайшли одне».
Пташеня лелеки чорного. Фото Андрія Бокотея
Це тривожна ситуація, утім не нова: такі несприятливі роки траплялися й раніше. Імовірно, холодна весна, дощі й буревії не дозволили птахам відкладати яйця. Науковці припускають, що самиці недоотримали корм і, відповідно, необхідний для відкладання яєць вітамін А, який здобувають переважно з ікрою риб. На скорочення могла вплинути і війна, проте не вирішально: адже птахи прилітають і ремонтують гнізда, але не відкладають яйця.
У 2019 році Андрій Бокотей став співавтором Плану дій щодо збереження чорного лелеки в Україні4, який затвердило тодішнє Міністерство екології і природних ресурсів — перший серед подібних документів. Він передбачає моніторинг популяції, екоосвітні заходи, створення охоронних ділянок в місцях гніздування та багато іншого. План мали реалізувати до кінця 2023 року, проте велика війна змінила пріоритети, тож впровадження триває.
До того ж не бракує й інших завад. Коли природоохоронці знаходять лелече гніздо, довкола нього створюють охоронну зону, в яку не може втручатися людина. З 2016 року, згідно з наказом Міністерства екології та природних ресурсів5, її радіус має становити один кілометр. Це означає, зокрема, заборону санітарних рубок лісу — що, на переконання науковця, невиправдано в цьому контексті: влітку достатньо охоронної зони в 500 метрів, а взимку, коли лелеки немає, — 100 метрів. Натомість кілометрова зона суттєво ускладнила співпрацю з лісівниками: «До введення нових правил санітарних рубок лісівники залюбки нам допомагали з року в рік: садили на свої транспортні засоби, заправляли їх своїм бензином, возили по лісах, показували гнізда. Але після 2016 року вони припинили з нами співпрацювати, хоча ми завжди наголошували на потребі сезонної зони».
З початком повномасштабного вторгнення ускладнилася і комунікація з органами влади: «З юридичної точки зору план далі діє. Але було ліквідоване Міністерство екології і природних ресурсів. Воно зараз об’єднане з Міністерством економіки і сільського господарства, і з ними тривалий час було дуже складно працювати. Раніше ми кожні пів року отримували від Міністерства звіти про проходження цього проєкту, які йому надсилали обласні ради. Ми пробували підвести підсумки, у нас навіть є опубліковані матеріали4 про те, як відбувалася реалізація плану дій. Але я не дуже оптимістичний в цьому плані, тому що дуже багато обласних адміністрацій поставилися до виконання не надто серйозно. Переважно вони посилаються на ті установи природозаповідного фонду, з якими ми і так співпрацюємо і знаємо, що там відбувається».
Проте в чому Андрій Бокотей таки оптимістичний, то це в збереженні популяції чорного лелеки, принаймні у найближчий час: птах живе 10 чи й більше років, і, можливо, цьогоріч умови будуть більш сприятливим для народження пташенят.
Про кого справді варто хвилюватися, то це про інший червонокнижний вид — підорлика великого. Таких птахів в Україні — лише десяток. Вони ще більш потайливі, ніж чорні лелеки, й мешкають у залитих водою лісах на крайній півночі Волинської, Рівненської та Житомирської областей.
«Це той вид, який не хоче чи не може адаптуватися до сусідства з людиною. Чорний лелека вже починає проявляти тенденції до того, щоб селитися ближче до людини. І це вселяє в науковців оптимізм, бо лише в такому випадку в нього є шанс на виживання. З великим підорликом ситуація значно гірша, бо він не проявляє жодних ознак до того, щоб співіснувати з людиною. Людей стає все більше, ми все більше освоюємо території, і шансів у підорлика дуже мало», — каже Андрій Бокотей.
Підорлик великий. Фото Миколи Скирпана
Щоб зберегти популяцію, важливо вживати заходів для його збереження, а для цього потрібно знати якомога більше: де живе цей птах, чим і як харчується, чого потребує для поселення. Але ділянки вздовж кордону, на яких він проживає, наразі недоступні — знову-таки, через війну Росії проти України.
«З одного боку, це погано, бо ми не маємо можливості його досліджувати. З іншого, це може бути й добре, тому що туди зараз не потрапляють люди, і ці території мають потенціал стати для птахів своєрідними оазами, де їх ніхто не турбуватиме, а вони зможуть спокійно жити і розмножуватися. Переможемо у війні — і тоді зʼясуємо».
Репортаж опублікований за підтримки Alfred P. Sloan Foundation.
The reportage is published with the support of the Alfred P. Sloan Foundation.
