Україна зберегла одні з найбільших ділянок пралісів у Центральній Європі. Це унікальні території, до яких майже не доклала руку людина. Як нам вдалося це зробити, чому зараз їх важко — але дуже важливо — зберегти? Як лісові господарства подекуди вставляють палки в колеса природоохоронців і чому праліси в Україні потрібні бізнесу? З’ясовуємо із Михайлом Богомазом, керівником напряму «Ліси» Всесвітнього фонду природи WWF-Україна.
Ми знаємо, що праліси — це місця, які не зазнали змін через людську діяльність. Але дуже важко уявити, щоб людина взагалі ніяк не вплинула на ділянки, до яких дотягується. Який ступінь втручання дозволений у пралісах?
Це доволі багатогранне питання. Насамперед тому, що в кожній країні й на міжнародному рівні визначення пралісів дуже різне. Є англійські аналоги: Primary Forest [первинний ліс], Virgin Forest [праліс], Old-Growth Forest [старовіковий ліс]. І кожна країна може брати на озброєння те, що вона захоче. Наприклад, в ООН використовують термін Primary Forest.
А на рівні Євросоюзу наразі є два визначення: Primary Forest і є Old-Growth Forest. Наразі на Землі, за своєю суттю, вже немає Primary Forest, тому що не існує жодної екосистеми — не лише лісової, — яка не зазнала б принаймні опосередкованого впливу людської діяльності. Навіть мікропластик зараз усюди.
Тож якщо говорити про праліс, чи первинний ліс, у ньому мають бути відсутні видимі ознаки людської діяльності: рубки, дороги, добування корисних копалин, постійні рекреаційні маршрути тощо.
Насправді в багатьох лісових екосистемах, особливо в Амазонії, де громади досі дотримуються традиційного способу життя, людина є постійним компонентом. Кількість і щільність населення там доволі низька, і воно займається мисливством, рибальством. Традиційна громада підтримує цінність цієї території, і зараз це теж вважається пралісом, тому що вплив людини на нього мінімальний. Такі випадки є, наприклад, і в Камбоджі, Індонезії та інших тропічних країнах.
Також ще розглядають поняття Intact Forest Landscapes [неушкоджені лісові ландшафти] — і в них теж можуть вільно проживати подібні племена. Переважно це величезні суцільні лісові території площею1 понад 50 тисяч гектарів, яка не має видимих ознак зовнішнього втручання. Вона стабільна до змін клімату та інших процесів: пожеж, шкідників — її розміри дозволяють все це «переварити». Зрозуміло, що в Україні чи загалом у Європі таких осередків немає.
В Україні максимальна площа суцільного лісового масиву без господарського втручання — в Карпатського біосферного заповідника, це близько 10 тисяч гектарів букових пралісів. Тож ми не розглядаємо Україну з цієї позиції.
Поняття пралісів, квазіпралісів і природних лісів в Україні ввели2 в законодавство у 2017 році. Якщо термінологія така неоднозначна, то що брали за основу визначення цих понять?
Тут є просте пояснення. Поняття «праліс», «квазіпраліс» і «природний ліс» відповідають термінології Карпатської конвенції і були введені для охорони переважно карпатських лісів. Однак старі ліси збереглись не тільки в межах Карпатського регіону. Такий шлях тоді обрали, бо не мали тієї візії, яка є сьогодні. Візія 2017 року вже трохи застаріла, вона не загальноєвропейська.
Сучасний загальноєвропейський підхід говорить про те, що є праліси і старовікові ліси, які зростають і в межах інших природних зон. Старовікові ліси — це, по суті, і квазіпраліси, і природні ліси, і всі ті, хто не отримав статус пралісу, квазіпралісу чи природного лісу.
З яких причин ділянки можуть не отримати статус пралісу?
Основне — це документи на рубки. Навіть якщо на ділянці колись зрубали два дерева, і це підтверджено відповідними документами, то за нашою методологією визначення, ухваленою відповідно до закону, цей статус отримати неможливо.
По-друге, є обмеження за площею. Якщо ділянка менша за 20 гектарів, і за шириною менша ніж 200 метрів, вона не може бути зарахована до пралісу. Також не може бути пралісом територія, на якій палять багаття, відбуваються хаотичні рубки без документів, витоптана підстилка, випасається худоба чи відбувається або відбувалась промислова заготівля грибів або ягід, підтверджена документами.
На збір ягід і грибів видають лісові квитки (за аналогією з лісорубними квитками на рубки), і бувають випадки, коли дозволяють винести 10 тисяч кілограмів грибів. Зрозуміло, що після такого втручання складно називати ділянку пралісом.
Є й допоміжні критерії — наприклад, кількість відмерлої деревини на різних стадіях розкладу. Зокрема, повинен бути підріст (молоді дерева — ред.). Проте для деяких випадків це суперечлива вимога, бо через це у нас майже немає дубових пралісів. Старі дубові ліси майже не мають підросту, тому що там велике затінення, і якщо їх не розріджувати, то підріст не виросте.
Природні ліси — мішані за участю дуба або болотні соснові або вільхові ділянки — є на Поліссі. Але великих масивів немає. Якщо для пралісів потрібно, щоб була деревина, яка лежить століттями, свіжа деревина, стояча, сухостій, то в природному лісі дозволяється наявність тільки свіжої лежачої і стоячої деревини. Далі завдяки природній динаміці деревина накопичиться.
Також через праліс дозволена дуже вузенька тимчасова туристична стежка. А через природний ліс може бути і широка постійна туристична стежка. У природному лісі можливі видимі ознаки транспортування деревини — не рубки, а перевезення; у пралісі ж це неприпустимо, згідно з українським законодавством. Квазіпраліс натомість — це щось посередині.
Чи не може традиційний випас худоби в Україні вважатися таким самим природним станом речей, як в Індонезії чи Амазонії?
Ні. Якщо подивитися на ділянки, де випасають худобу, на Чорногорі чи Свидовці, то там майже повністю знищений підріст і дуже витоптана підстилка. До того ж відбуваються хаотичні рубки. Тому ми не можемо порівнювати це з умовними стадами диких копитних, як в інших місцевостях. Якщо олені об’єднуються в групи по 5-10 осіб і постійно переміщаються, то худоби — десятки особин, до того ж вона стоїть на одному місці з року в рік. Вони витоптують підстилку і знищують підріст — у такому разі ліс вже не може вважатися повноцінною екосистемою.
Які ділянки, що ще не мають охоронного статусу, нам потрібно зберігати насамперед?
WWF-Україна фокусується на незахищених кластерах сосни кедрової європейської. У нас десь близько 2 тисяч гектарів таких лісів, вони досі не під охороною. Тобто в будь-який момент там можуть проводити лісогосподарські заходи.
Також ми орієнтуємося на старовікові ліси (Old-Growth Forest). У нашому законодавстві цього поняття немає, а в європейському є. У старовікових лісах могла проводитися якась рубка, якщо вона не надто вплинула на стан системи: усе одно є величезні старовікові дерева, лежачі стовбури тощо. Або якщо через невелику частину ділянки, десь збоку, перевозили деревину, чи було непостійне стійбище худоби. Тоді можемо казати, що це старовіковий ліс.
Аналізуючи лісову документацію, ми виявили, що таких ділянок близько 3–4 тисяч квадратних кілометрів, хоча ці дані доволі старі й це лише аналіз даних. Насправді бувають різні випадки. Так, є старовікові ділянки, які стратегічно охороняти немає сенсу — адже, наприклад, вони прилягають до траси, де трапляються аварії, пожежі тощо. Подібна ситуація — з лісами, розташованими впритул до населених пунктів, тому що люди в будь-якому разі щось звідти «тягають», постійно є рекреакція.
Візьмімо навіть Голосіївський ліс. Юридично ми ніколи не зможемо сказати, що він старовіковий. Але там є старі дерева, повалена деревина, жуки-олені. І таких ділянок насправді багато.
Чи не має бути певної буферної зони між пралісом і зоною людської діяльності — зона обмежена антропогенного впливу?
Важливо зазначити, що існує окрема категорія природно-заповідного фонду — пралісова пам’ятка природи (праліси, квазіпраліси і природні ліси юридично не є заповідними об’єктами — ред.). Вона започаткована саме для охорони пралісів, квазіпралісів і природних лісів.
Однак для офіційно визнаних пралісів, квазіпралісів та природних лісів і для пралісових пам'яток має бути офіційна буферна зона — вдвічі більша, ніж висота деревостану. Наприклад, якщо висота деревостану — 30 метрів, то буферна зона — 60. У ній можна проводити дуже обмежену діяльність, наприклад, лише вибіркову рубку.
Де переважно розташовані ті ділянки, яким потрібно надати природоохоронний статус: у Карпатах і на Поліссі?
За законодавством праліси, квазіпраліси й природні ліси виділялися тільки в Карпатах і незначною мірою на Поліссі. Ми ж розширюємо територію і до лісостепу. Ліси, які потребують охорони, є на Тернопільщині, Хмельниччині, Полтавщині. У межах Полтавщини наразі немає жодної пралісової чи квазіпралісової ділянки. Вони могли би бути біля річок Псел, Ворскла, але ці території не охороняються з точки зору «пралісового» законодавства. Тому що колись там проводили лісогосподарські заходи. Так само — біля Сіверського Дінця й на Дніпропетровщині. Там є ще пам’ятки природи, старі, байрачні, степові ліси. Вони теж не підпадають під категорію пралісів і квазіпралісів станом на зараз. Ніхто їх не обстежував, або є юридична документація, яка не дозволяє їх зарахувати до цієї категорії.
Проте цю суперечність важливо вирішити, і навіть для бізнесу. З 1 січня вступить в силу регламент, обов’язковий для всіх країн ЄС, — EUDR, Deforestation Free Regulation3. Згідно з ним, на ринок Європи не може потрапити продукція з усього світу, якщо вона призводить до двох наслідків. Насамперед — знеліснення (як ми бачимо в Індонезії, Бразилії). Скажімо, якщо плантацію какао створили внаслідок вирубки тропічного лісу, то така продукція не потрапить на ринок ЄС. Якщо буде доведено, що відбулася вирубка лісу в пралісі, Primary Forest, або в старовіковому лісі, то той, хто продає таку деревину на ринок ЄС, потрапить під величезні штрафи. А в нас наразі Primary Forest, первинний ліс, — це й праліси, і всі старовікові ліси. Без узгодження цих питань ми будемо мати купу проблем у майбутньому.
За оцінками4 WWF, у Центральній і Східній Європі залишилося менше ніж 320 тисяч гектарів пралісів і недоторканих лісів, і 100 тисяч розташована в Україні. За рахунок чого у нас збереглося так багато?
В Україні доволі пізно почали експлуатувати, промислово освоювати ліс. Хоча, звісно, на Поліссі це відбувалося вже сотні років. Згадаймо навіть назви населених пунктів: Гута, Рудня, Поташня. Десь із лісових масивів робили поташ, десь добували руду, і потрібно було безліч дров, щоб забезпечити виробництво енергією. У Гуті, відповідно, виготовляли скло. Тому на Поліссі радше охороняються болотні масиви, які бувають і лісовими.
У Карпатах натомість промислове освоєння лісів почалося, коли проклали перші залізниці і почали валити ліс вздовж залізниць. За часів Радянського Союзу підтримували і зберігали мережу вузкоколійок, яка була майже всюди. Але освоювали ліс теж насамперед вздовж доріг. Ліси, які були далеко від доріг або залізничних шляхів, ніколи не рубали.
А, наприклад, у період між Першою і Другою світовою війною, на Закарпатті навіть було якесь обмеження лісогосподарських заходів: ухвалили рішення рубати ліс тільки взимку. Тому що тоді деревина більш смолиста, тобто всі поживні речовини йдуть у стовбур, і така деревина довше зберігалася й мала кращі якості. Збереженню сприяла і важкодоступність ділянок.
З 1960–1970-х років почали створювати природоохоронні території — наприклад, вже згаданий Карпатський біосферний заповідник, лісовий заказник загальнодержавного значення біля колії Мукачево–Свалява — Росішний. Там величезний масив на 400 гектарів. Він був створений в 1970 році.
Але варто пам’ятати, що перші природоохоронні резервати почали створювати в різних куточках Карпат ще перед Першою світовою війною: у районі Стужиці (зараз — Ужанський національний природний парк), Чорногори — біля потоку Білий. Зараз це теж ділянка Карпатського біосферного заповідника. Також за сприяння Андрея Шептицького у міжвоєнний період збереглися ділянки, які належали парафії, і навіть був план створити національний природний парк в межах Карпатської України (тоді це була Польща). Тобто вже тоді деякі ділянки були під охороною. Сьогодні багато ділянок заказника Грофа, зокрема місця зростання сосни кедрової європейської, — це «копіпейст» того об'єкта, який існував 70–80 років тому. Тепер ці ділянки пройшли «переатестацію» за новою методикою і отримали статус пралісу, але вже в українському законодавстві.
Букові ліси Карпат були одними з перших лісів, які внесли до світової спадщини ЮНЕСКО5. У чому їхня унікальність і як впливає охоронний статус ЮНЕСКО — тобто міжнародний, а не український?
Це внесення — заслуга науковців і самого Карпатського біосферного заповідника: вони були лобістами цього питання. Наразі це найбільший науковий полігон для вивчення, як взагалі ліс існує на такій величезній площі в Європі. Є ще Біловежська пуща, але це інший тип лісу — дубовий, мішаний, ялиновий. А це саме букові ліси. Таких величезних площ у Центральній Європі ніде більше немає.
Раніше ця мережа охоплювала Україну і Словаччину, а тепер — Німеччину й ще цілий пул країн. Ідея була в тому, щоб охопити охороною всі типи букових лісів в усіх європейських країнах. І якщо порівнювати лісову екосистему Німеччини та України, то, звісно, наша набагато краща, тому що в Німеччині рівень експлуатації чи втручання був набагато вищий.
Я натрапляла на кейс урочища Макове болото6 на Поліссі, якому надали статус пралісу, потім дозволили там видобувати торф, і тепер знову заборонили. Наскільки часто таке трапляється і (оскільки суди — це тривалий процес) як це впливає на екосистему? Чи встигають наробити біди?
Маковому болоту дуже пощастило — тоді роздмухали скандал, адже наші колеги з Українського товариства охорони птахів встигли домогтися, щоб цій ділянці надали статус пралісової пам’ятки природи. Тобто вона вже була повноцінною частиною природно-заповідного фонду з відповідним режимом. Там заборонені всі види рубок, незалежно від причин. А видобуток торфу їх, безперечно, передбачає. Як наслідок, компанія, яка мала б видобувати торф, відмовилася від цього, тому що це збитки на мільйони гривень і кримінальна справа на рівному місці.
Юридично ділянку не позбавляли статусу, і тут зіграло роль те, що це діючий об’єкт природно-заповідного фонду з відповідним режимом.
Але є й сумні випадки, де тривають судові процеси — наприклад, на полонині Руна7, де йде будівництво вітряків. Там частину дороги для заїзду техніки прорубали через праліс і через його буферну зону — що заборонено. Ця територія була пралісом лише на лісових паперах і не стала пралісовою пам’яткою природи. Таких ділянок у нас зараз ще близько 5 тисяч гектарів. Вони в найбільш підвішеному стані.
Чому це сталося? Частково тому, що, наприклад, десь «загубили» лісову документацію. А документацію на об’єкт природно-заповідного фонду неможливо загубити, тому що він призначається або указом президента (державного значення), або рішенням регіональної влади (місцевого значення). Так, стосовно Макового болота було рішення Рівненської обласної ради. А у випадку з полониною Руна — лише погодження лісників. Воно теж юридично зобов’язуюче і з відповідним режимом, але його рівень нижчий. Зараз питання з полониною Руна ще зводиться до того, що вже знайшли мільйон причин, чому ця ділянка не може бути пралісом.
Наразі тривають судові засідання. Був виписаний лісорубний квиток, і зараз прокуратура судиться, щоб скасувати його. Коли він буде анульований, рубка стане незаконною, що тягне за собою кримінальну відповідальність, звинувачення у службовому недбальстві чи безпосередньо незаконну вирубку.
Тому насправді питання зі статусами і папірцями мають дуже велике значення.
Але є ділянки, на яких не створювали пралісові пам’ятки природи. Наприклад, у Карпатському біосферному заповіднику є землі, ті самі праліси ЮНЕСКО, які йому належать як землекористувачу. А є ті, які не належали. Це була буферна, або антропогенна, зона, але в її межах теж є кластери пралісів, природних лісів, які належали лісгоспам. Зараз ці ділянки Указом президента включені до Карпатського біосферного заповідника, і немає сенсу створювати там пралісову пам’ятку природи.
Я веду до того, що є й такий шлях — додавати ділянки до заповідної зони.
Карпатський біосферний заповідник в межах своїх територій, які не є в кластері ЮНЕСКО, додатково виділили майже 3 тисячі гектарів лісів, які теж віднесли до заповідної зони.
Процедурами передбачена опція: якщо в межах національного парку, якому не належали землі, виділені праліси чи квазіпраліси, вони автоматично входять до нього в заповідну зону. Незалежно від того, хочуть цього лісники чи ні.
А от згадані 5 тисяч гектарів — це ділянки, які існують тільки на паперах лісників, і лише там вказано, що це праліси, квазіпраліси чи природні ліси. І це проблема, вони під ризиком, навіть незалежно від того, що отримали цей статус. Будівництво дороги це підтверджує, тому що лісники шукають мільйон причин назвати чорне білим або навпаки. А в більшості випадків потрібно змусити лісників створити пралісову пам’ятку природи. Зокрема в межах лісництва, де відбувається будівництво цієї дороги. Оскільки згідно з процедурою, для створення об’єкта природно-заповідного фонду потрібна згода землекористувача.
Важливий момент: підтвердженням належності ділянки до пралісу, квазіпралісу чи природного лісу є так званий висновок. Його вже підписали. Тому наша позиція, Міндовкілля і прокуратури полягає ось в чому: якщо є висновок, що ділянка належить до пралісу, чому лісники не дають погодження створення пралісової пам’ятки природи? Це юридична і логічна маячня. Їхня аргументація полягає в тому, що десь недостатня ширина, десь є неправильна стежка.
Зараз йдуть судові позови від прокуратури, щоб змусити лісників дати погодження на пралісову пам’ятку природи. Тоді ця ділянка — навіть з дорогою — буде пралісовою пам’яткою природи, тому що процедурою не передбачено скасування цього статусу. Так, на лісі буде шрам, але площа ділянки цього кластеру величезна, тож рано чи пізно він затягнеться.
