Боротьбу за Незалежність 1917–1921 років прийнято сприймати передусім у категоріях поразки. Що закономірно, враховуючи, що сто років тому державність ми так і не втримали. Одначе питання викликає твердження, чи справді в нас було достатньо можливостей і ресурсів, щоб це зробити. Найрадикальнішим формулюванням досі залишається, мабуть, фраза, що ті, хто не хотів у 1918 році йти захищати свою державу, у 1933 їли власних дітей. Фраза не просто емоційна, а з тих, які позбавляють мови. Але й провокують запитання: що пішло не так і чи мали ми достатньо сил, аби вистояти?
Проти кого воювала Україна у Визвольних змаганнях
Будь-яку розмову про результати будь-якої боротьби — чи йдеться про визвольну війну, чи про спортивний поєдинок — треба починати з порівняння сил. У випадку боротьби України за незалежність протистояти їй довелося зразу трьом противникам: радянській Росії, тобто більшовикам; Добровольчій армії, тобто «білим» («денікінцям») та Польщі. З кінця 1918 до квітня 1919 року до цього тріо доєдналася ще й союзна Росії Франція, чий експедиційний корпус висадився в Одесі у межах підтримки небільшовицьких росіян. Будь-яка війна на два фронти, що й казати про більше, веде до розпилення сил і поступового виснаження держави. Саме потреба протистояти зразу двом противникам стала однією з вагомих причин поразки Німеччини в обох світових війнах.
А українська армія у період Директорії, тобто у 1918–1920 роках, коли й розігралася основна дія драми української незалежності, протистояла зразу трьом арміям.
Перш ніж рушати далі, варто домовитися щодо термінів, місця і часу.
Отож, уся подальша інформація стосуватиметься періоду між груднем 1918 року, тобто початком другої війни радянської Росії проти України та початком грудня 1919 року, тобто початком . Під «українською армією» слід розуміти сукупність Дієвої армії УНР та Української галицької армії (УГА), до того ж із моменту проголошення Акту Злуки 22 січня 1919 року УНР та ЗУНР принаймні формально становили єдину державу.
На які сили могла розраховувати ця держава? Станом на грудень 1918 року сили під командуванням Директорії сягали 60–70 тисяч осіб. Одначе вони мали свою ахіллесову п’яту — значна частка цих сил рекрутувалася з повстанських загонів, які були не надто дисциплінованими і послуговувалися винятково доцільністю моменту.
Після перемоги вони почали розходитися по домівках, вважаючи, що справу зроблено. Повстанські добровольчі загони, які складалися переважно з селян назагал не відзначалися сталістю настроїв та політичною передбачливістю. Це означало, що перспектива війни з більшовиками, які саме розгортали наступ на східні межі УНР, видавалася їм далекою. Внаслідок цього процесу самодемобілізації, наростання бойових втрат у вигляді полеглих, хворих та поранених, чисельність Дієвої армії у липні 1919 року зменшилася до 14 тисяч. У липні–серпні 1919 року її чисельність зросла до 35 тисяч1, але ненадовго — у Перший Зимовий похід вирушило 10 тисяч бійців, з яких реально боєздатними було, за різними підрахунками, від 2 до 3,5 тисяч2. Чисельність Української Галицької армії становила влітку 1919 року 50–60 тисяч і відтоді постійно знижувалася3.
Водночас Дієва армія мусила постійно протистояти зразу двом російським арміям — і той факт, що самі вони одночасно воювали між собою, на жаль, не надто допомагав. Чисельність більшовицької армії наприкінці жовтня 1918 року становила 800 тисяч, а через рік, взимку 1919 року, сягнула 3 мільйонів4. Зрозуміло, що вся ця маса була спрямована не тільки проти України — основні більшовицькі сили протистояли «білим» по всій території Росії та антибільшовицьким селянським повстанням, яких вистачало і в Росії. Але навіть при цьому в Україні перебувало до 1 млн 200 тисяч червоноармійців, з яких 85% становили етнічні росіяни4.
Крім Червоної армії, довелося протистояти і Добровольчій армії, як офіційно називали «білих». Їхня армія налічувала до 50 тисяч бійців5. Отож — у боротьбі з Росією щонайбільше 60–70 тисяч протистояли двом російським арміям сумарною чисельністю більш як мільйон багнетів та шабель. Співвідношення нагадує рядки з пісні: .
Ситуація у протистоянні УГА з польською армією була трохи кращою. До весни 1919 року сили були приблизно рівними, тримаючись на рівні 60 тисяч в обох. Але у травні 1919 року проти УГА вирушила армія під командуванням Юзефа Галлера чисельністю до 80 тисяч осіб. Враховуючи, що чисельність УГА за той час зменшилася через бойові втрати, а добровольці під час Чортківської офензиви у червні 1919 року тільки частково компенсували втрати — зрештою, у підсумку можна говорити про 55 тисяч — то співвідношення зразу ж стало 1 до 3 на користь поляків.
Люди та озброєння
Людей треба озброїти. На території УНР було обмаль військових заводів, а ті великі міста, де вони були (на кшталт київського «Арсеналу»), Дієва армія втратила у перші місяці 1919 року.
Натомість більшовики контролювали промислові центри у Центральній Росії, до послуг поляків були також промислові потужності у Центральній Польщі. Україна цього всього не мала — у бій з більшовиками під Вознесенськом під час Зимового походу українці йшли, ляскаючи в долоні так, аби звук сприймався, як звуки зброї, і здобули місто у прямому сенсі «на характері»6.
Тут випадає запитати: але зброю ж можна купити? Українська армія не мала і такої змоги. Навесні 1919 року УНР та її армія опинилися у міжнародній ізоляції. З травня 1919 року перестала надходити зброя для УГА з Австрії та Чехословаччини. Натомість польську армію Галлєра озброїла Франція, а Добровольчу армію постачала зброєю та спорядженням Великобританія. Станом на весну 1919 року прем’єр-міністр Великобританії Ллойд-Джордж стверджував, що загальна сума, витрачена на підтримку «білих», сягнула 950 мільйонів доларів7. Українська ж армія була вимушена здобувати зброю у боях із ворогом.
Блокада України поширилася навіть на гуманітарні товари на кшталт ліків від тифу, який косив українське військо у другій половині 1919 року.
У червні 1919 року українська дипломатична делегація в Парижі купила в Американської Ліквідаційної комісії ліків, санітарного матеріалу та одягу для вояків на загальну суму вісім мільйонів доларів. Увесь цей вантаж уже стояв готовий для відправлення в Україну — але його заблокував французький уряд. Єдиним, що зуміло прорватися до знесиленої тифом армії — це санітарний поїзд на 200 ліжок, який доставила місія Міжнародного Червоного Хреста.
Чому Україні так бракувало підтримки?
Закономірне питання: як же так вийшло? Насамперед треба ствердити, що Україна, як окремий суб’єкт, на той час на ментальній мапі європейських політиків майже не існувала.
Окремі випадки, як от стаття професора Едуарда фон Гартмана 1890 року «Київське королівство», погоди не робили. Австрійський досвід комунікування з українськими політиками з Галичини теж не допомагав, бо Австрія програла Першу Світову війну, а, зрештою, навіть для неї самої Галичина була чи не найвідсталішою провінцією, куди чиновників та офіцерів відправляли за кару8.
Символічним апофеозом такого незнання України може вважатися випадок з американським президентом Вудро Вільсоном. Один із західноукраїнських політиків згадував, як Вільсон, почувши про Галичину (Galicia англійською) ностальгійно зауважив — «О, Галісія, Галісія… у молодості я там бував», маючи на увазі іспанську Галісію.
Туман невідомості, звісно, можна зірвати. Та справжня біда була в тому, що з туману невідомості Україна вирвалася у світ, в якому вона перебувала в епіцентрі дипломатичного клінчу.
У збройному протистоянні з більшовиками, яке розпочалося ще в грудні 1918 року, УНР гостро потребувала союзника. Союзник знайшовся в особі кайзерівської Німеччини за простим принципом — «ворог мого ворога мій друг», адже Німеччина була військовим противником Російської імперії. Але одночасно вона ж була противником і Англії з Францією — позаяк усі три країни (Росія, Франція та Англія) складали військово-політичний союз Антанти. З точки зору щонайменше Франції, Україна, уклавши Брестський мир з Німеччиною, зраджувала увесь союзний блок і розвалювала весь східний фронт.
Після того, як Німеччина програла війну, таке бачення стало для України фатальним. Після Першої Світової війни Франція мала дві мети: максимально ослабити Німеччину та створити такий собі «санітарний кордон» проти більшовизму.
У першому випадку мотивація мала суттєву емоційну складову — йшлося не тільки про безпеку східних кордонів, а й про бажання, зрештою, розрахуватися за франко-пруську війну 1870-1871 років та майже півстолітню окупацію Ельзасу й Лотарингії.
У другому випадку головним елементом майбутнього санітарного кордону мала бути Польща. На той час її позиція щодо України визначалася гаслом «кордонів 1772 року», тобто бажанням відновити кордон Речі Посполитої перед першим поділом країни у 1772 році. А в ці кордони входили Галичина, Волинь, Поділля та терени Житомирщини. Власне, майже все Правобережжя.
Найактивнішим лобістом як «білої» Росії, так і Польщі проявила себе Франція. Після падіння гетьманського уряду сили Антанти без будь-якого інформування уряду УНР висадили в Одесі десант.
Україна в особі генерала Грекова вийшла на контакт з французами, одначе перший тур переговорів закінчився вимогою французів змістити Володимира Винниченка з посади голови уряду як «більшовика». Зрештою, Винниченка змінив Сергій Остапенко. Разом з Осипом Назаруком він прибув до Одеси повторно. Стилістику другого туру переговорів історик Матвій Стахів описав так: «Тим часом Фрайденберг (представник Франції генерал Анрі Фрайденберг — О. І.) просто, в недопускальний спосіб і вуличною мовою виступав в імені уряду Франції супроти України так, якби він мав справу з якимсь маленьким повітом в Африці9». Зрештою, Фрайденберг виставив умови, виконання яких означало перехід України у стан колоніального протекторату Франції з перспективою знову стати частиною Російської імперії.
Через місяць щось подібне відбулося з ЗУНР. Станом на лютий 1919 року УГА розгорнула потужний наступ на Львів, відомий як Вовчухівська операція. Під час перших днів операції до Галичини з Франції прибуває так звана місія Бартелемі (названа за іменем свого керівника, французького генерала), яка декларує своєю метою врегулювання конфлікту між українцями та поляками. Насправді місія Бартелемі відкрито лобіювала інтереси Польщі. Почалося з того, що в поїзді, яким їхали члени комісії, одночасно перевозили зброю для польських військ. Вести переговори з українцями Бартелемі спочатку взагалі відмовлявся. Одначе коли українці розпочали успішний наступ, місія за погодженням з польським урядом виїхала на фронт з пропозицією перемир’я. Основною умовою цього перемир’я мало бути визначення демаркаційної лінії, так званої лінії Бартелемі, за якою під польським контролем залишалися Львів та Бориславський нафтовий басейн. Тут доречно зауважити, що свого часу в розробку цього басейну було вкладено чимало французьких грошей.
Попри очевидну неприйнятність для української сторони пропозицій місії, Бартелемі вимагав погодитися на ці умови в ультимативному тоні — дійшло навіть до стукання кулаком по столу. Та найгірше було те, що заради переговорів з місією зупинили успішний наступ, внаслідок чого «видихався» наступальний імпульс та зламалися всі плани.
Зрештою, ситуація склалася для України просто катастрофічно. Після тривалих закулісних дискусій та обговорень Найвища Рада Антанти у травні 1919 року визнала Колчака, одного з лідерів Білого руху, представником російського уряду.
У тексті відповідної ноти10 не йшлося про незалежність України та будь-якої з «національних окраїн» колишньої Російської імперії, за винятком Польщі та Фінляндії. Такий підхід, зрештою, прямо суперечив букві та духу «14 пунктів» Вудро Вільсона, які мали бути основною підставою опрацювання повоєнного мирного порядку. Практичним наслідком була вже згадана блокада України. Україна була повністю позбавлена навіть можливості репрезентації себе та захисту власних прав — делегацію ЗУНР не допустили до участі у Паризькій мирній конференції.
Отож, Україна опинилась у міжнародній блокаді, залишена самотньою проти ворогів, що переважали чисельно і в питанні матеріального забезпечення. У цих умовах українська армія протрималася понад рік — а якщо враховувати тривалість Першого Зимового походу, то й усі півтора. Ситуація найкраще описується піснею гурту «Журборіз»: «Все проти нас, земля і небо, Могила викопана нам...».
До того ж могилу викопали не лише дисбаланс сил і війна на два-три фронти, а й «таємна зброя» більшовиків, яка сьогодні відома під назвою «гібридна війна». Більшовики послідовно представляли себе «інакшою Україною», яка начебто має свою столицю у Харкові, свій уряд в особі Ради народних комісарів, свою окрему армію, у складі якої значилися, зокрема, Таращанський, Богунський та Пластунський полки11.
От тільки в тіні залишалися факти, що Харків було завойовано збройною рукою — українські війська відступили звідти 3 січня 1919 року, а за вивіскою «справді українських» назв полків ховалося всього 14 тисяч «українських радянських військ», а основною ударною силою більшовицьких армій були підрозділи суто з росіян. У відповідь на обурену ноту Володимира Чехівського з вимогою припинити агресію, Раднарком відповів: «Ніяких військ РСФРР на Україні немає. Воєнні дії на українській території на даний час відбуваються між військами Директорії та військами Українського радянського уряду, який є повністю незалежним11».
Водночас більшовицька пропаганда повсякчас акцентувала на тому, що Директорія — «буржуазна», а «українська радянська» влада — народна. Це працювало з двох причин: неосвіченість основної маси населення та гострота соціальних проблем, успадкованих з Російської імперії.
Без сумніву, сучасники подій та автори мемуарів прекрасно розуміли вагу усіх наведених чинників.
Але чому (не) винні ми?
Звідки ж узялася ідея поголовної й визначальної провини самих українців, особливо ж політичного класу, в історичній поразці? Власне кажучи, з самого факту поразки, усвідомлення її остаточності й об’єктивної неможливості швидко щось змінити. Ворог сильний і важкодоступний, а ти сам члени «своєї» групи поруч, і на них банально простіше скинути гіркоту спільної поразки.
Суттєву частину проживання поразки становить відчуття власного безсилля перед обставинами. І отут запускається перверсивний логічний ланцюжок: «якщо вони об’єктивно сильніші, то наша поразка закономірна і передбачена наперед, а ми справді безсилі перед потужнішими за нас силами». Така логіка позбавляє сенсу подальшої боротьби і боротьби загалом, а, крім того, безпосередньо формує травму у всій її глибині.
Власне, переважно внутрішньоукраїнські дискусії 1920-х років — насамперед про пошук єдиного винного, конкретного фатального кроку, який, зрештою, призвів до драматичної розв’язки. І, можливо, вони б закінчилися разом зі зміною поколінь, якби не те, що після поразки війни за незалежність Україну спіткав Голодомор, «Розстріляне відродження», знищення національної церкви й усі інші складові всеохопного геноциду, який не оминув жодного елемента українства.
По еміграції та тій частині українців, які опинилися під владою Польщі, Чехословаччини, Румунії геноцидна травма вдарила рикошетом. Бо хоч «опісля» не означає «внаслідок», людожерська сутність совєтської моделі тоталітаризму не змінилася б у будь-якому разі, але саме поразка української державності, як не крути, створила більшовикам можливості добивати Україну. І цей факт творив жахливу ілюзію замалим не співпричетності у трагедії співвітчизників, яка проявилася, зокрема, в інтенсивному самозвинуваченні у національній трагедії.
Тим часом поразка не була вже такою однозначною і тотальною. Кордони української держави у всіх її іпостасях протягом 1917–1921 року стали основою кордонів УРСР а, отже, і сучасної України. Зрештою, був створений прецедент модерної української державності.
Сила опору змусила більшовиків, зокрема, розпочати українізацію. Десять років періоду «українізації» дав сформований український правопис, культурні середовища, українську літературу, театр, живопис — і це все, попри репресії, так і не змогли знищити дотла.
Фактично, за ці три роки українське військо вибороло інституційну і територіальну основу сучасної України. І залишило міт боротьби, на який Україна опирається і зараз. Втіленням усіх цих процесів є церемонія передачі державних клейнодів УНР першому президентові незалежної України Леонідові Кравчукові головою Державного центру УНР в екзилі Миколою Плав’юком.
