Упродовж століть триває боротьба за незалежність України, робота на її процвітання в усіх сферах. Це системна праця багатьох небайдужих людей. І українські науковці долучилися до цього процесу не лише як дослідники, а й як дипломати. Про них «Куншту» розповів кандидат біологічних наук Олексій Болдирєв.
Навіщо політиці науковці
Довідка Куншт
Науковці традиційно стояли біля витоків української державності. Так, вчені були активно залучені до творення Української держави 1917-1918 років: геолог і член Директорії УНР Федір Швець, професор права і голова ЗУНР Євген Петрушевич, економіст і голова Ради міністрів Директорії Сергій Остапенко, історик та член Центральної ради Євген Онацький і, звісно, сам Михайло Грушевський – цей список можна продовжувати далі. Чимало з політиків були також етнографами та філологами. Як представники інтелігенції вони мали як певний багаж знань, так і міжнародні контакти. Наприклад, Євген Онацький, попри успішну міжнародну академічну кар’єру, навіть після поразки Української держави був активним борцем за незалежність, близько познайомився з Євгеном Коновальцем і навіть став представником ОУН в Італії.
Наука під радянською окупацією була під суворим ідеологічним контролем: стати, скажімо, істориком, маючи «неблагонадійних» родичів було надзвичайно важко. Так само в СРСР «витерли з історії» видатного ембрілога Бориса Балінського. Однак потім, наприкінці 1980-х, саме науковці значною мірою досліджували вплив Чорнобильської катастрофи, підважуючи авторитет СРСР серед українців. Серед цих людей був1, наприклад, доктор медичних наук і перший посол України в Ізраїлі Юрій Щербак, а також представники Народного Руху України (екологічна проблематика у зв’язку з аварією на ЧАЕС була2 у програмі Руху кінця 80-х). За словами представників Руху дослідження екологічних проблем після аварії на ЧАЕС та їхнє оприлюднення, екологічні мітинги3 та звернення, дозволило мобілізувати населення півночі України на протистояння радянському режиму.
Ба більше, науковці в СРСР мали ширші можливості для виїзду за кордон. У складі делегацій вчені могли побувати в більш «відкритих» державах, переймати досвід інших і загалом стежити за життям та інноваціями своєї галузі поза межами СРСР. Наприклад, делегації медиків мали змогу відвідати Мексику. А перший посол України в Британії Сергій Комісаренко працював4 в Інституті Пастера в Парижі та в Нью-Йоркському протираковому центрі. Зокрема тому вчені з більшою ймовірністю знали іноземні мови.
Політичний кадровий голод відчувався не лише в Україні, а й у інших колишніх радянських колоніях, які здобули незалежність. Тож науковці заповнювали прогалини. До прикладу, першим лідером незалежної Білорусі став5 фізик Станіслав Шушкевич, який до 1990 року очолював кафедру ядерної фізики Білоруського державного університету (щоправда, він протримався у політиці лише до 1994 року).
***
У 1991 році Україні потрібні були дипломати, які б представляли країну та її інтереси в світі. Але всі наявні в МЗС УРСР дипломати були навчені захищати інтереси СРСР. Звісно, частина їх стояли на українських патріотичних позиціях, проте явними були й нестача працівників МЗС і необхідність оновлення наявного складу. Лише за 1991 рік незалежність України визнали 74 держави, а за 1992 – ще понад 60. Країна потребувала послів та працівників посольств у небувалій до того кількості. Тому звернення до наукових кіл було неминучим.
З моменту проголошення незалежності України в серпні 1991 науковці неодноразово поповнювали собою лави дипломатичних кіл. Звісно, серед дипломатів чимало правників, істориків-країнознавців, сходознавців, дослідників міжнародної економіки. Проте й ті, хто на це не вчився, знайшли собі місце в українських представництвах за кордоном.
Науковий «десант» у дипломатії
Серед перших послів до великих і важливих для української зовнішньої політики країн були доктор економічних наук Олег Білорус, доктор біологічних наук Сергій Комісаренко, доктор медичних наук Юрій Щербак. Останній багато років працював у Інституті епідеміології та інфекційних хвороб імені Л. М. Громашевського, який тепер входить до складу Національної академії медичних наук. Його докторська дисертація була присвячена епідеміології сказу, вірусного захворювання, яке вражає диких і домашніх тварин та є смертельно небезпечним для тварин і людей. Утім після 1987 року доктор Щербак займався більше громадською, політичною та письменницькою діяльністю. У жовтні 1992 року він став першим послом України в Державі Ізраїль, а 1994 року – другим послом в Сполучених Штатах Америки. На ці роки приходиться розбудова перших міжнародних зв’язків молодої тоді держави. У 1998 році Юрій Щербак повернувся до України, а в 2000-2003 роках знову працював послом, на цей раз у Канаді.
Одним з організаторів візиту Джорджа Буша в Київ 1991 року був заступник голови Ради Міністрів УРСР Сергій Комісаренко. Науковцям він більше знайомий як директор Інституту біохімії імені О. В. Палладіна НАН України та дослідник у галузі молекулярної імунології. Утім його громадсько-політична діяльність займає велику частину біографії вченого. Він лишався віце-прем’єром і за першого уряду незалежної України, балотувався на посаду Президента України у 2004 році, а 1992 року став першим послом України у Великій Британії. Можна довго перелічувати здобутки Сергія Комісаренка в налагодженні українсько-британських стосунків, проте найбільш знаковою подією для української науки стала передача Британією Україні дослідницької станції «Фарадей» у Антарктиді, яку більшість читачів знають під назвою «Академік Вернадський».
***
Про це детальніше розповідає голова Національного антарктичного науково центру Євген Дикий:
«Першим послом України у Великій Британії був Сергій Комісаренко – біохімік, директор Інституту біохімії, академік Національної Академії наук. Був би тоді наш посол кадровим дипломатом, не отримали б ми станцію. Найбільш серйозним конкурентом у здобутті станції тоді була Південна Корея. Ми перемогли внаслідок двох факторів. По-перше, через наявність достатньої кількості фахівців із досвідом роботи в Антарктиді. Україна могла надати 200 фахівців, які до цього працювали на тих 12 станціях. Отже, британцям не треба було тренувати нас з нуля. Вони могли дати ключі він станції і сказати: “Працюйте”. По-друге, у нас був флот, бо в Антарктиді досліджувати тільки на суходолі недостатньо».
***
Цікаво, що важливу роль у процесі передачі відіграв радник Посольства України у Великій Британії кандидат технічних наук Роланд Франко, онук Івана Франка. Роланд Франко навчався у Львівському та Київському політехнічних інститутах, а потім тривалий час працював інженером у Київському інституті автоматики.
Після повернення з Лондона Сергій Комісаренко вже впродовж 25 років очолює Інститут біохімії та його відділ молекулярної імунології. Під його керівництвом виконано чимало досліджень ацетилхолінових рецепторів, бактеріальних токсинів, біохімії ракових клітин, результати яких опубліковані у відомих міжнародних часописах «PloS one», «Neuroscience Letters» чи «Frontiers in Pharmacology». Проте сьогодні існує ціла низка питань до стилю керівництва та кадрових рішень Комісаренка (скажімо, сумнівне звільнення професора Олександра Демченка чи ситуація з Інститутом фізіології), які підважують його попередні здобутки.
Ситуація сьогодні
Але не тільки послами працювали люди з науковою освітою. У 2014 році наукові кола збудоражила новина: фізика призначили міністром закордонних справ! І дійсно, в №1 українського журналу «Автоматическая сварка» за 1995 рік можна знайти наукову статтю за співавторства Павла Клімкіна «Неметаллические включения в металле швов, полученных при сварке под основными керамическими флюсами». Проте за офіційною біографією Клімкіна, 1995 року він уже був аташе відділу обмеження стратегічних озброєнь та ядерного роззброєння МЗС України. Як це могло бути? Студент Павло навчався в Київському відділенні Московського фізико-технічного інституту. Ця навчальна установа була створена 1978 року при українській Академії наук, очолював її відомий у світі біофізик і електрофізіолог Платон Костюк. Студенти перші 4 курси навчалися в МФТІ в Москві, а надалі приїжджали до Києва, де на 5-6 курсах займалися виключно науковою роботою у відповідних наукових інститутах. Кафедри відділення існували при інститутах кібернетики, матеріалознавства, металофізики, зварювання, фізіології. От до Інституту проблем зварювання імені Є. О. Патона й приїхав п’ятикурсник Клімкін. Тут він працював у відділі №10, що займався фізико-хімічними процесами в зварювальній дузі, науковим керівником його був Віктор Головко, який з 1993 року працював заступником завідувача цього відділу. Сам Клімкін в інтерв’ю згадував, що планував тоді поїхати до лабораторії в США, де б міг закінчити кандидатську дисертацію. Проте знайомий запропонував спробувати себе в дипломатичній сфері. Спробував, сподобалося. А статтю дописував уже науковий керівник. Клімкін працював третім секретарем Посольства України в Німеччині, у Департаменті європейської інтеграції МЗС (зокрема готував Угоду про асоціацію України з ЄС), заступником міністра, Послом у Німеччині, і, нарешті, Міністром закордонних справ під час російсько-української війни.
Поряд з такими гігантами як Юрій Щербак, Олег Білорус, Сергій Комісаренко, Павло Клімкін працювали й працюють десятки інших вихідців з наукової сфери. Наведемо лише кілька імен. Наприклад, фізик Валерій Александрук закінчив аспірантуру в сучасному Харківському національному університеті радіоелектроніки та захистив 1985 року кандидатську дисертацію «Електрохемілюмінесцентні елементи з конвективним масопереносом». Двічі стажувався в Токійському державному університеті, опублікував у співавторстві наукову статтю про хімічне напилення міді та оксиду цинку на скляній поверхні. Запланував докторську, але отримав пропозицію знову поїхати до Токіо, вже як секретар Посольства України. Згодом Валерій Александрук закінчив Дипломатичну академію МЗС, працював у різних посольствах, надалі став послом у Нігерії.
Чи ось археолог Ярослав Баран, який пішов по стопах батька-археолога та досліджував поселення райковецької культури «Рашків 1». Він сформулював низку гіпотез щодо суспільного життя давніх слов’ян, зокрема принципу планування забудови їхніх селищ. Захистив дисертацію «Слов’янська община (за матеріалами поселення Рашків 1)», працював у Інституті археології НАН України, є співавтором низки наукових праць з ранньослов’янського періоду. А на початку 2000-х років його запросили працювати в МЗС. Серед його посад були аташе з питань культури та голова Генерального директорату в справах закордонного українства та гуманітарного співробітництва МЗС, а зараз він очолює відділення Посольства України в Бонні. Цікаві спогади6 про свій рух з біомедицини до дипломатії лишив завідувач кафедри фізіології Чернівецького університету Георгій Ходоровський, перший посол України в Індії.
У період 1991-2015 років лише 7 жінок обіймали посади генеральних консулів. Серед них Ганна Кармадонова. У 1979 році вона закінчила біологічний факультет Київського університету, після чого працювала у відділі біофізики та радіобіології Інституту фізіології рослин АН УРСР під керівництвом академіка Дмитра Гродзинського. Вона вивчала репарацію ДНК у рослин, що плодоносять лише раз за життя (монокарпні рослини, такі як чимало однорічних трав) та її зв’язок зі старінням. Ганна Кармадонова захистила кандидатську дисертацію 1988 року та опублікувала декілька наукових статей. Проте вже 1998 року вона закінчила Дипломатичну академію МЗС та почала працювати в галузі міжнародних відносин. У 2006-2009 роках була Генеральним консулом у Шанхаї в Китайській Народній Республіці. Марія Доценко, яка захистила 1996 року кандидатську дисертацію «Узагальнені гіпергеометричні функції та їх застосування» в Інституті кібернетики НАН України в 2000-х працювала в місіях ОБСЄ та USAid, а потім виступала представницею різних організацій ООН у Вірменії, Ірані та Казахстані.
Тема науковців у лавах дипломатичної служби України дуже широка, люди з науковою освітою та досвідом явно затребувані там. За час незалежності десятки й сотні вчених змінили свій фах, щоб допомогти країні налагоджувати міждержавні зв’язки. Святкуючи День незалежності, пам’ятаймо, що потужна наукова спільнота – це запорука інтелектуального й технологічного розвитку країни, якісної політики, заснованої на експертизі, а також невпинний потік освічених людей до інших суспільних сфер. Увага суспільства та суттєве фінансування для української науки призведе й до поліпшення якості тих галузей, куди «потечуть мізки» колишніх науковців. І, звісно, потрібно вкладатися до розвитку найближчих до міжнародних відносин розділів науки – історії, мовознавства, країнознавства, міжнародної економіки – щоб ці дослідники могли вивчати інші держави на місці та в постійному контакті з місцевими науковцями.
