23 серпня 1989 року на вулиці й траси Литви, Латвії та Естонії вийшло близько двох мільйонів людей. Вони з’єднали живим ланцюгом Вільнюс, Ригу й Таллін — на знак протесту проти наслідків пакту Молотова-Ріббентропа, який за 50 років до того поклав початок радянській окупації цих держав. На акцію прийшли з національними прапорами та чорними стрічками, які символізували пам’ять про жертв радянського терору. О 19:00 вони на 15 хвилин з’єднали руки на знак незгоди з наявністю радянської влади в їхніх країнах. Це був перший живий ланцюг в окупованих Москвою державах. Саме він дав стимул та ідею українським національним силам організувати схожу акцію — «український шлях», або живий ланцюг Соборності, який відбувся 21 січня 1990 року.
Ідеал 22-го січня — це наш всенародний ідеал, наше прагнення і наша ціль! Присягаємо, що не зложимо зброї,
не перервемо боротьби, не звернемо з шляху Національної Революції,
доки знову не здійснимо цього Великого Святого Ідеалу,
доки не здобудемо Української Незалежної Держави!
Із наказу ОУН, 22 січня 1946 р.
За перебудову
З середини 1980-х років по всьому СРСР активізувалися національні рухи. В Україну із таборів поверталися дисиденти й правозахисники, зокрема учасники Української Гельсінської групи, яка з 1976 року знайомила громадян із Декларацією прав людини, стежила за виконанням , займалася звільненням політв’язнів та контактувала з демократичним Заходом. Так, у 1985 році із заслання повернувся В’ячеслав Чорновіл, у 1987 помилували Михайла Гориня, у 1988 — Левка Лук’яненка. На початку 80-х з ув’язнення повернулися Євген Сверстюк та Іван Світличний. Саме це коло людей створило цілу низку національних організацій, які активно боролися за демократизацію України та її відділення від СРСР.
У 1988 році на основі Української Гельсінської групи В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, брати Михайло й Богдан Горині разом із іншими активістами утворили Українську Гельсінську спілку. Уже в 1990-му з неї постала Українська реcпубліканська партія, яка першою склала конкуренцію єдиній на той час комуністичній. У 1989-му виникло Товариства української мови імені Тараса Шевченка на чолі з Дмитром Павличком, яке згодом стало відродженим товариством «Просвіта»1. Того ж року створили Народний рух України за перебудову. У його організації так само брали участь брати Горині, В’ячеслав Чорновіл, а серед членів були Іван Драч, В’ячеслав Брюховецький, Володимир Яворівський.
«Давайте напишемо “за перебудову” — і нас не будуть довбати і не будуть цькувати. А коли напишемо “за незалежність” — ми собі закриємо шлях. І Чорновіл, і Лук’яненко виступали [за незалежність] — це було не просто в повітрі, це було проголошено! Просто в документах це не можна було написати, бо нас би не зареєстрували в Радянському Союзі», — згадує один із засновників Руху Сергій Головатий2.
Ці організації, безперечно, сприяли розвитку національної свідомості громадян. «Усе українство на 1990 рік було організовано під мету здобути незалежну Україну», — пояснює член Народного Руху Іван Заєць3.
Учасники проводили чимало агітаційних заходів серед різних верств населення. УГС та Рух також просували екологічний порядок денний, який став надважливим внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС: влаштовували акції, пікети, конфліктували з місцевою владою4. Члени цих організацій запрошували долучатися до національного руху працівників заводів, фабрик тощо. «Осередки Руху діяли практично на всіх львівських підприємствах», — розповідає учасник місцевого відділення Народного Руху Богдан Андрусів5.
Живі ланцюги проти кайданів
Чи не першою масштабною акцією Народного Руху став живий ланцюг — але ще не той, що з’єднав Київ та Івано-Франківськ. У вересні 1989 року, всього через місяць після Балтійського живого ланцюга, брати Горині організували у Львові «ланцюг смутку»6. Акцію присвятили входу радянських військ до Галичини, тобто стимул і комунікація були досить схожі до балтійських організацій. (Загалом українські активісти дещо запозичили в балтійських: так, організація, що займалася живим ланцюгом у Литві мала назву «Саюдіс», що в перекладі означає «рух» і також початково йменувала себе Литовським рухом за перебудову)7.
Сотні людей вийшли на акцію зі свічками на знак незгоди з радянською окупацією.
«Оскільки “ланцюг смутку” вдався, то ми з братом обговорили ідею організувати “ланцюг радості”. І присвятити його річниці Злуки українських земель. Він мав засвідчити єдність українських земель і довести, що ніякої принципової відмінності між менталітетом сходу і заходу немає, що вони живуть єдиною ідеєю мати одну державу», — стверджує Богдан Горинь. Водночас є версія, що ідея ланцюга єдності могла належати дисиденту Василю Морозу — про це згадував Іван Драч8.
Річниця Злуки українських земель, про яку говорить Богдан Горинь, — це дата об’єднання Української та Західноукраїнської народних републік 22 січня 1919 року. Саме тоді українські землі, що перебували у складі різних імперій, хоч і ненадовго, стали однією — соборною — державою. Ідею Соборності України, тобто її єдності, неподільності, висловлювали ще наприкінці ХІХ сторіччя, зокрема, галичанин Юліан Бачинський у праці «Україна Irredenta» та харків’янин Микола Міхновський у книжці «Самостійна Україна». Саме вони були серед перших публічних інтелектуалів, які активно просували цю тезу9.
Внаслідок Першої світової війни почали утворюватися національні держави, які відділялися від імперій, — і Україна теж намагалася здобути свою незалежність10. У 1917 році від Російської імперії відділилася УНР, а через рік від Австро-Угорської — ЗУНР. Після досить тривалих і непростих перемовин (зокрема тому, що УНР розраховувала на допомогу Польщі, а та мала претензії на землі ЗУНР) уряди об’єднали території в єдину державу. Вона, на жаль, проіснувала менше ніж рік, та ця подія стала символічною й окреслила національні інтереси українців.
Здавалося, кращої дати годі уявити. Адже основною метою акції, як її окреслює Іван Заєць, було «пробудити національну свідомість та історичну пам’ять». Ще однією ціллю, за словами Івана Зайця, була «перевірка» підтримки, яку мають демократичні сили, напередодні березневих виборів до Верховної Ради та органів місцевого самоврядування3.
Як стверджує Богдан Горинь, сумнівів у тому, що вдасться зібрати достатньо людей, щоб «заповнити» живий ланцюг від Івано-Франківська до Києва, майже не було: «Були певні хвилювання щодо розстановки людей, тому ми склали карту, в якій розрахували буквально кожен кілометр», — пояснює він6. «Приходили відповідальні від осередків, складали списки активістів, які були готові брати участь. І десь за два місяці до дати проведення ланцюга ми розділили групи людей рівномірно по всьому маршруту. На дальні точки відправляли тих, хто міг забезпечити автобуси. (…) Приєдналися також сільські осередки — здебільшого сільська інтеліґенція, вчителі, учні, їхні батьки», — стверджує Богдан Андрусів5. «Люди самі мобілізувалися. Не було жодних проблем в організації. Ми мусили провести декотрі технічні, попередні роботи — а потім ця ідея сама наповнювалася». Акцію зумисне провели 21 січня, а не 22, адже ця дата припадала на вихідний день — неділю, і люди зі значно більшою ймовірністю змогли б прийти3.
Одним із головних організаторів події був Михайло Горинь: «Зі мною зустрівся Олесь Гончар і каже: “Михайлику (мене кілька людей називали Михайликом, а я Гончара знав ще з 60-х років), дорогий, — негарне слово «ланцюг». Назвіть це «Українська хвиля»!” Боже, яка гарна назва! Але вже пізно, вже пішло слово “ланцюг”. Я в деяких виступах і статтях згадував “Українську хвилю”, але це не прийнялося. Ідея Ланцюга допомогла сконсолідувати навколо Руху десятки, а може, й сотні тисяч людей»11.
Попри те, що ланцюг йшов від Івано-Франківська через Стрий і Львів, по Волині до Софіївської площі, осередки донецького Руху також були присутні на акції — вони були частиною ланцюга в Києві. Не залишився осторонь і Харків8. Правозахисниця та дисидентка Наталія Зубар допомагала Народному Рухові в підтримці хвилі, створивши ланцюг по вулиці Сумській: «Ми дуже хотіли показати, що щось відбувається й у Харкові. А частина вважала, що треба їхати до Києва і показувати, що харків’яни є там. Вона була важливою, щоб показати скільки людей дійсно хоче незалежності України, соборності України. Бо вже на той момент починали з’являтися теми “Схід–Захід”, про якихось бандерівців у Львові. Це стало дуже переконливою демонстрацією, що Україна хоче незалежності».
Люди масово приносили жовто-сині прапори. Шлях йшов поблизу трас і доріг. Протяжність ланцюга сягнула майже 700 кілометрів12. Багато молоді виходило із прапорами та співало гімн. Люди співали пісень, а автівки, що їхали повз, сигналили їм на знак підтримки. Ланцюг повністю «зімкнувся» рівно о 12 годині дня. «У той момент [на нашій ділянці] пішов лапатий тихий сніг, наче хтось піддував ці сніжинки, і вони не хотіли сідати на землю. Це було дуже велике натхнення», — пригадує Іван Заєць3.
Звісно, організаційно завдання було непростим, зізнається він. До того ж за акцією стежило КДБ, хоча, за словами Зайця, і не вірило в те, що її вдасться організувати. Але превентивно вилучали з магазинів тканину для пошиття синьо-жовтих прапорів (адже придбати вже пошиті у часи СРСР було ніде). А на ділянках, де проходив ланцюг, раптово влаштовували «ремонти доріг». Також директорам автобусних підприємств подекуди забороняли надавати для автобуси для потреб «Української хвилі». Втім масштабно акцію не зривали. Михайло Горинь особисто контактував щодо цього з Леонідом Кравчуком, який тоді був секретарем з ідеології, і той погодив проведення події — аби тільки вона була «без ексцесів»6.
Попри все, в ланцюгу національної єдності взяло участь, за різними оцінками, від 400 тисяч до мільйона людей12. Щоправда, варто враховувати, що 400 тисяч — це оцінки КДБ, тож, імовірно, кількість учасників була суттєво більшою.
Знали про живий ланцюг і за кордоном. У газеті «Свобода», яку видавали в США, опублікували допис «з приводу возз’єднання українського народу під прапорами УНР та ЗУНР». Його написав співзасновник Української Гельсінської групи, політв’язень Микола Руденко, який на той час жив у Штатах: «Я бачу в живому ланцюгу єднання моїх концтабірних братів і синів. Добридень вам, самовіддані галичани, лицарі чести й сумління. Зоряне Попадюк і Мирославе Мариновичу! І вам добридень, великі слобожани Левку Лук’яненко та Іване Світличний! Погляньте, хіба ж сьогодні сотні тисяч українців не так горнуться одне до одного, як ми нещодавно горнулися в мордовських та уральських карцерах, щоб не загинути від голоду й холоду? А це ж, власне, там і починався живий ланцюг украінської соборности. І треба, щоб завтра він простягнувся від Києва до Кубані через Полтавщину й Луганщину, на сотні й тисячі кілометрів, бо то земля наших предків і наших сучасників. Земля Василя Стуса й Олекси Тихого, земля Івана та Надії Світличних».
Згодом були й інші масштабні акції: наприклад, підняття українського прапора біля будівлі Київської міської ради 24 липня 1990 року. Всі ці події, зрештою, стали ланками одного ланцюга — вони посилили (а для когось — відродили) національну свідомість, і українці здобули незалежність.
Із 1990 року спроб повторити «живий ланцюг» було чимало. Наразі акція «Живий ланцюг Соборності» відбувається на мосту Патона кожен рік, починаючи з 2008, а в часи локдауна збори перенеслись у віртуальний простір. Його проведення є своєрідним місцем пам’яті про першу українську хвилю.
