Чорний одяг, темне, пофарбоване волосся й підведені очі; прогулянки на цвинтарі, специфічна музика та вірші про смерть; широкі штани, реп і графіті на стінах; металеві ланцюги, поголені голови з ірокезами й «стіли» — навколо існування субкультур десятиліттями точаться різноманітні дискусії. Дехто називає їх даниною підлітковому бунтарству, а інші вважають радикальними течіями, які можуть містити загрозу для суспільства. Але що насправді ховається за яскравими образами і які цінності транслюють ці, на перший погляд, «дивні» угрупування? Який зв’язок між першими субкультурами, які виникали на території України, й сучасністю? І чому декому з нас саме так хочеться представляти себе світові?
Українська фольклористка й антропологиня Дар’я Анцибор у своїй книзі «Дреди, батли і "стіли"», яка скоро вийде у видавництві Лабораторія, дослідила, як українська молодь впродовж століть виборювала своє право на культурну ідентичність — від перших течій в періоди імперських та радянських часів й аж до незалежності.
Століттями молодь об’єднувалася в групи. Іще сто років тому в селах формувалися так звані парубочі й дівочі громади зі своїм набором правил і традицій. У теплу пору року спільні гуляння сільської молоді відбувалися на вулиці. У холодну — на вечорницях і досвітках.
Досвітки так називають через те, що тривали до світанку. Для цього спеціально шукали в найм хату. Часто її здавала або вдова, або солдатка — жінка, чоловік якої пішов на довгу службу в солдати, або просто дуже бідна сім’я. Нерідко хату вибирали десь поодаль, щоб уночі село не чуло гамору. Молодь платила продуктами, прядивом чи рядном. Річ у тім, що одяг раніше не купляли, а робили з вирощених конопель і льону. Хлопці наймали музикантів, дівчата приносили частування, пряли й вишивали. Потім починалися танці, співи, ігри, залицяння, а як навеселялися, то розходилися на світанку або всі разом лягали спати. З різними наслідками для дівчат.
Кожен гурт мав свої звичаї. Наприклад, коли молодь зустрічалася влітку, дівчата традиційно були менш мобільними, тож збиралися на своєму кутку, а хлопці, навпаки, могли відвідувати різні вулиці. Тож дівчата всіляко заохочували парубків прийти саме до них. Для цього красиво співали або приносили смаколики, а могли й «приворожувати» місце. Наприклад, вірили, що якщо закопати кашу в яєчній шкаралупі на початку сезону вулиць, то саме на їхньому кутку молодь буде кипіти. Або ставили витушку — пристрій для змотування пряжі, щоб як вона, так і їхня вулиця крутилася.
У селах життя було однорідним і зосередженим на традиційному устрої. Тутешня молодь об’єднувалася за статево-віковим і за професійним (наймити, косарі, бурлаки, підмайстри тощо) принципами.
Спільне проведення дозвілля допомагало молоді роззнайомитися та підшукати собі майбутню подружню пару. А вільного часу мали значно менше, ніж ми тепер. Молодіжні спільноти села об’єднувалися за територією і дозвіллям, але не через протест чи за ідеологією. Вони просто орієнтувалися на інші потреби, ніж субкультури міста.
Мешканці міст не живуть так згуртовано, як у селах. Звісно, чи не найголовнішим розрізненням є кількість населення. Як доводять науковці, ми можемо комфортно почуватися в колективі чисельністю до 150 людей.
Це так зване число Данбара. Англійський антрополог Робін Данбар займається вивченням суспільної поведінки приматів. Він виявив, що ці тварини активно будують стосунки з іншими членами зграї за допомогою грумінгу. Процес пошуку бліх сприяє утримуванню міцних зв’язків усередині зграї. Але для цього потрібно докладати значних інтелектуальних зусиль. Усіх так просто не запам’ятаєш. Імовірно, тому, припустив Данбар, у приматів активніше розвинувся неокортекс (нові ділянки кори головного мозку, які в людини становлять основну частину). Дослідник вивів математичну залежність між розвитком неокортексу й розміром зграї. Він розрахував ідеальний розмір «людської зграї» на основі середнього розміру нашого неокортексу. Вийшло майже 150.
Це число постійних соціальних зв’язків, які людина може підтримувати. Данбар припускає, що в людей мова виникла як «дешева» альтернатива грумінгу. Замість шукати бліх, люди можуть писати повідомлення, телефонувати, надсилати листівки, обмінюватися мемами чи коментувати дописи в соцмережах.
Наш мозок просто не може підтримувати якісні стосунки з більшою кількістю. Ну не вийде в нас запам’ятовувати стільки інформації про всіх довкола! Тому в сільських громадах із цим справді простіше. Менше людей і водночас більше схожого: наприклад, зазвичай селяни мають господарство, город і сад. Тому об’єднавчих тем для спілкування із самого початку буде більше. А отже, легше порозумітися, розвинути тісніші зв’язки й почуватися «своїми». Містяни натомість часом не знають навіть сусідів із власного поверху, але знаходять інші способи набрати ту саму магічну «стоп’ятдесятку». Вони мають виразніший поділ на різні групи: за майновим станом, за родом занять, за рівнем освіти, за походженням, за місцем проживання тощо. Усе це породжує неоголошене протистояння груп інтересів і боротьбу за утвердження довіри. Водночас молодь особливо активно долучається до життя міста. Є різні думки про те, коли й чому з’явилися перші молодіжні субкультури.
У 1970-х Стюарт Голл, Тоні Джефферсон, Пол Вілліз, Дік Гебдідж зазначали, що субкультури масово виникають у суспільствах, де починається перехід від розвинутого індустріалізму до постіндустріалізму. Одна з вагомих причин тут — збільшення терміну навчання молоді, що водночас дає доступ до освіти й вивільнення часу для дозвілля. Тоді ж назагал усталилося датування молодіжних субкультур від післявоєнних 1940–1950-х років, інколи — з 1920-х (як реакція на кризу після Першої світової війни).
З іншого боку, перше таке вивільнення часу в молоді й масове наповнення міст почалися з кінця ХVІІІ століття, тому дослідники урбаністичної культури, серед яких Володимир Окаринський, Девід Маґґлтон і Елізабет Вілсон, дедалі частіше говорять, що молодіжні субкультури як явище зароджувалися значно раніше. То кого ж уважати першим в історичному андеграунді?
