Ще не так давно було важко знайти підлітків, які би не зараховували себе до певних субкультур. За зовнішністю, музикою, яка лунала з їхніх навушників, специфічним дозвіллям можна було з легкістю вгадати, хто до якого угрупування належить. Молодь об’єднувалася навколо улюблених місць, музики, танців, стилю і, звісно, заради спільних цінностей. Сьогодні ми здійснимо екскурс в історію перших молодіжних угрупувань в Україні, дізнаємося, в яких умовах вони розвивалися і як молодь вчилася самовиражатися раніше.
Але перш ніж почати, — трошки теорії. Слово «субкультура» натякає, що вона перебуває в пониженому, підпорядкованому статусі порівняно з панівною культурою. Йдеться про певне об’єднання людей за спільними специфічними цінностями, способом самоідентифікації, потребами й зацікавленнями. Це виокремлює їх від домінантної частини суспільства. Представники субкультур зазвичай критикують і підважують загальноприйняті норми, йдучи в символічне підпілля і витворюючи «опір через ритуали» (термін Теодора Рошака). Тому їх також називають неформалами або андеґраундом.
Окремим відгалуженням субкультур є контркультури. Класики культурної антропології Теодор Рошак і Герберт Маркузе вводили цей термін на позначення відокремленої системи, що твориться нонконформістами, які відмовляються жити за усталеними правилами панівної культури.
Субкультуру від контркультури відрізняє ступінь цієї відмови. Контркультура протестує радикально й повністю, вона налаштована активно комунікувати (зокрема й через конфлікти) із зовнішнім світом, доносячи йому свої переконання й переломлюючи його під себе. Відомими контркультурними рухами були бітники, гіпі, панки у 1960-ті.
Зараз дедалі частіше дослідники (зокрема, Крістіан Вільдберґ, Вільям Десмонд, Кен Ґофман, Ден Джой) говорять, що перші контркультури зароджувалися ще до нашої ери у групах «аутсайдерів історії», філософських бунтарів на кшталт Сократа, його учня Діогена — одного з найвідоміших кініків (виступали за аскетичне життя в максимальній гармонії з природою, відкидаючи сором, багатство, славу й чуттєві задоволення), Ісуса Христа чи інших релігійних пророків. Всі вони активізувалися в часи непевності й стагнації культури, пропонуючи нові бачення свободи й виходу з кризи.
Субкультура натомість може існувати в замкненому, підпільному стані, не обов’язково конфронтуючи з панівною культурою. Свою причетність до субкультури можна виявляти по-різному: від стилю, музики, книг до мови й навіть їжі. При цьому для одних груп украй важливо розділяти одні життєві цінності, а для інших головною стає, наприклад, естетична складова.
У 1970-х Стюарт Голл, Тоні Джеферсон, Пол Вілліс, Дік Гебдідж відзначали, що субкультури масово виникають у суспільствах, де починається перехід від розвинутого індустріалізму до постіндустріалізму. Одна з вагомих причин тут — збільшення терміну навчання молоді, що водночас дає доступ до освіти й вивільнення часу для дозвілля. Тоді ж назагал усталилося датування молодіжних субкультур від післявоєнних 1940-50-х років, інколи — з 1920-х (як реакція на кризу після Першої світової війни).
З іншого боку, перше таке вивільнення часу в молоді й масове наповнення міст почалося з кінця ХVІІІ століття, тому дослідники урбаністичної культури, серед яких Володимир Окаринський, Девід Маґґлтон і Елізабет Вілсон, дедалі частіше говорять, що молодіжні субкультури як явище зароджувалися під впливом Великої французької революції та початку промислової революції. Перша запустила процеси повалення абсолютної влади монархів і демократизації держав, друга — перехід до нових стандартів життя, створення індустріального суспільства й поступової його урбанізації. Окрім цього, розквітла естетика романтизму з оспівуванням вільної творчої особистості, що протиставляється натовпу й може його очолювати. Під впливом ідей романтизму переосмислюється і роль держави. Народи, окуповані імперіями, починають процеси самовизначення і боротьби за незалежність. Молодь бере активну участь у цьому.
Саме в таких умовах зародився дендизм. Його вважають чи не першою молодіжною субкультурою (на рівні з богемою, яку, втім, зараховують до контркультурних явищ), на що є кілька причин. По-перше, будівництво заводів і прокладання залізничних шляхів сприяли масовій хвилі міграції до міст в пошуках кращого життя. Звичайні робітники й дрібна буржуазія отримали змогу вільно розвиватися й самовиражатися незалежно від свого соціального становища. Раніше до аристократичних кіл неможливо було потрапити інакше, як уже будучи в системі. Тепер ці правила можна було обійти, якщо тобі вистачало артистичності, харизматичності та знань. По-друге, впливала ідеологія романтизму з культом оригінальності, мрійливості та свободи. Мрії нерідко розбивалися об реальність, породжуючи характерні для того часу мотиви «світової скорботи». Вони помітні у філософії Артура Шопенгауера чи творах Байрона й Джакомо Леопарді.
Дендизм зародився як явище урбаністичної культури в Англії, де були особливо сприятливі умови через успіхи ранньої промислової революції. Виходець з дрібної аристократії Джордж «Красунчик» Браммел став зачинателем руху, поширивши культуру дендизму серед молодих аристократів (включно з принцом-регентом, майбутнім королем Георгом IV) та інтелектуалів спершу в Англії, а тоді й у Європі. У Російській імперії (до складу якої тоді входила частина території України) замість «денді» частіше казали «франт» і «щиголь».
До їхнього числа входили аристократи, представники університетської, мистецької, літературної богеми, дрібні дворяни, чиновники та взагалі інтелектуали й харизматичні естети тієї доби. Вони кидали виклик традиційним нормам, епатуючи одягом, манерами, витівками, способом життя. Навіть елементарна прогулянка містом перетворювалася на фланування — дійство, яке ми сьогодні назвали би вуличним перформансом. Своїм виглядом і манерами вони демонстративно протистояли усталеним принципам елітарної «зрівнялівки» й буржуазної посередності.
В Україні цей рух не був масштабним, проте молоді інтелектуали, представники збіднілої знаті переймали основні риси дендизму.
На початку ХІХ століття у Києві денді часто називалися фрачниками через довгі фраки. Фланувати виходили на Хрещатик, що був щойно збудований в європейському стилі. Туди виходила на променади студентська молодь, яку звали гранильщиками (від граніту, яким спершу викладали вуличні тротуари). Містяни жартували, що вони полірують Хрещатик.
Денді візуально виділялися: смугасті костюми, акцентні кольори, фраки, жилети, лосини (які могли бути мокрими, щоб краще облягали тіло), шийні хустини, рукавички. Одяг міг підбиратися годинами, гігієна стала вкрай важливою звичкою (дехто приймав ванни кілька разів на день), зачіски — промовистим доповненням образу. Часто носили каре, запускали вуса та бакенбарди. Згадайте, який вигляд мав Микола Гоголь, який ще в роки навчання в Ніжині одягався «по-франтовськи». Для цього замовляв модні костюми й аксесуари з тодішньої столиці імперії Петербурга.
Дослідниця життя й творчості Гоголя Ірина Колесник пише про неабияку прихильність письменика до епатажних жилетів, навіть жилетоманію. Ось як у спогадах Ієроніма Ясинського змальовано Гоголя на прийомі, влаштованому в Києві 1848 року: «Гоголь вбрався у темно-гранатовий сюртук та оксамитову, у червоних цятках по темно-зеленому полю, жилетку, на якій поряд із червоними цятками блищали світло-жовті й темно-сині цяточки, словом, його жилетка нагадувала шкіру жабки».
Ірина Колесник вважає, що яскравим саме українським типажем денді був фольклорист та історик Микола Маркевич. Він дуже полюбляв парфуми й постійні умивання (пам’ятаєте про значення гігієни для денді?), пити шампанське, грати на фортепіано й смачно поласувати. Не дивно, що саме він написав книгу «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян»*, де, зокрема, згадується рецепт борщу (той самий рецепт, який відтворив Макс Міллер з YouTube-каналу Tasting History) й чимало настоянок.
На теренах Російської імперії культура дендизму вплинула на представників двох прогресивних груп. Одна підтримувала прозахідні ідеї, одягаючись по-європейськи, а друга заперечувала ці віяння і захоплювалася народною культурою, наслідувала й популяризувала її, зокрема й через моду на відповідне вбрання серед вищих кіл. В Україні з останньої розвинулися течії хлопоманства й народовства.
Хлопомани були демократами-українофілами. Це були інтелігенти, вихідці з університетів, які хотіли стати ближчими до простого народу, свідомо носили скромний традиційний одяг, підтримували ідею національного відродження. Найвідоміші хлопомани — і .
Народовці — течія, яка зародилася на Галичині в колі українофілів, зокрема під впливом хлопоманства. Вони також сприймали селянство як джерело життєвої мудрості й підтримували селянську демократію.
Цікаво, що Тарас Шевченко був першим, хто скомбінував обидва підходи дендизму (прозахідний і «народний»). Він одягав селянський кожух, а під ним — модний столичний костюм. Згадайте ті фото зі смушевою шапкою. Таке поєднання європейського та народного стилів тоді по-справжньому вражало. Так Шевченко демонстрував свою українську приналежність, роблячи її сучасною, і в цьому був справжній епатаж і виклик часу. Після нього побачити вишиту сорочку під піджаком стало абсолютно звичним явищем серед інтелігентів. Але почав цей тренд саме він.
Утім, на той момент існував ще один дуже яскравий рух, який виступав за зближення з народом. Балаґульство стало найяскравішою й наймасштабнішою субкультурою на теренах тогочасної України. Це були вихідці з середньої польсько-української шляхти, яких об’єднували революційно-романтичні ідеї.
Рух виник як реакція на політичну ситуацію в Польщі 1830–1831* року й поширився на Поділлі, Київщині, Волині. Серед представників було чимало учасників Польського повстання, які не могли знайти себе після війни. Іншим хотілося своїм прикладом стерти прірву між соціальними станами (привілейованою шляхтою і пригнобленим селянством), а дехто просто хотів пожити простим життям, без шляхетських умовностей.
Іван Франко писав, що балаґульщина виникла як елементарна, малосвідома, а часто цинічна реакція проти фальшу шляхетсько-панського життя.
Слово «балаґула» з їдишу означає «бричка», «візник». Ці брички використовували як таксі для заможних, і саме їх так полюбили водити молоді шляхтичі. Тож поступово так почали глузливо називати тих, які балаґулили на ярмарках і заводили дружбу з українськими селянами, ромами й татарами.
Бенкети, полювання, гра в карти, міцні анекдоти, блазнювання, залюблення в коней, кінні перегони, продаж коней на ярмарках, випивка на ярмарках, багато гучних гулянь на ярмарках після того як, продали коней… Словом, ярмарки й коні були вкрай важливими для балаґулівської реальності.
Вони обожнювали шалену швидкість, їздили в дерев’яних бричках з запряженою четвіркою зазвичай різномасних коней. Тварин дуже ретельно підбирали, часто самі приганяли з Криму чи Бессарабії. На полювання вважали престижним брати хортів-вовкодавів.
Виглядали вони також самобутньо. Дослідник балаґульства Володимир Окаринський зазначає, що спочатку їхній одяг підлаштовувався під верхову їзду: шкіряні штани, червона шапка, нагайка через спину. Втім, дещо пізніше їх описували як «людей з ременів»: так сильно вони любили все обшивати шкірою. Уявіть: балаґули навіть вигадали носити шкіряні куртки. Тож не дивно, що тоді їх прозивали шкуровиками, а сучасні дослідники порівнюють з першими байкерами.
Балаґули збиралися на ярмарках великих і малих міст. Проте столицею Королівства балаґульства став Бердичів, бо славився найбільшим ринком коней. Ватажком, тобто королем балаґулів на початку 1840-х став Антін «Шашка» Шашкевич. До речі, він писав вірші й полюбляв авторські обробки відомих народних творів.
В Івана Франка є стаття, присвячена Шашкевичу, де він, окрім критики його творів, аналізує сам феномен балаґульства. Наприклад, що ця молодь висміювала штучність прийшлої західної моди. На знак протесту балаґули розмовляли «хлопською» українською, замість фраків і карет обрали зручний одяг і дерев’яні вози, а замість дуелей — двобої на батогах. Володимир Окаринський, порівнюючи балаґулів із «нащадками», писав, що найбільше спільного в них з байкерами й панками, і тут важко не погодитися.
У високих салонах вони вживали простонародні фрази українською, підтримували традиційних музикантів, самі укладали пісенники й писали вірші українською. Все це потроху впливало на верхи, які стали цікавитися реальним народним життям, відчули потребу зближення з ним. Не в останню чергу з переосмислення балаґульських підходів народжувалася ідеологія вже згаданих хлопоманів, яка стимулювала подальше обговорення націєтворчих процесів.
Наприкінці ХІХ століття великим маргіналізованим рухом стала субкультура батярів, поширена на заході України. Особливо розрослася вона у Львові та на його околицях.
Витончено-дендівський сучасний образ батярів склався у нас під впливом ЗМІ й міських легенд. Насправді ж ситуація була дещо складнішою. На зламі ХІХ і ХХ століть через політичну й економічну турбулентність ставали дедалі помітнішими маргіналізовані угрупування з різним рівнем залученості в кримінальні справи.
Слово «батяр» походить з угорського «betyar» — волоцюга, розбійник, гульвіса. Воно прийшло в Галичину через Закарпаття. Батярам до 1910-х років передували інші назви: андрус, або яндрус (похідне від локального імені Андрія — Андруса або Яндруса), антек (від Антона, локальне Антек) і махабунда (ймовірно, від перекрученого «vagabond», «wagabunda» («волоцюга» з німецької чи польської).
Первинно це були угруповання молоді, яка збиралася на вулицях і не просто бешкетувала, а часто мала проблеми з законом. Насправді існував поділ груп за етнічним принципом: польські, українські, єврейські та німецькі. Кожна мала свої особливості, проте цінності у всіх були схожі.
Учасники були дуже різні: бідні хлопці з передмість, конокради, кишенькові злодії, сини ремісників і різників, багатші студенти… Вони зустрічалися в «садочках» — таких собі барах, де грала музика й наливали алкогольні напої. Найбільше таких закладів було біля Високого Замку, на Підзамчі, Замарстинові та Личакові, тож саме там молодь збиралася найактивніше. Постійно вигадували нестандартні жарти, співали пісні та всіляко збурювали звичний ритм міста.
Термін «батяр» поширився з 1910-х років під впливом ЗМІ, які популяризували і водночас спрощували уявлення про цю субкультуру. Спершу в польському сатиричному журналі «Pocięgiel» (1911) з’явилися персонажі Юзько Цюхрай і Сташко Заливайко. Тоді щораз більше видань взяли на озброєння принцип зі схожими героями, формуючи знаний нам образ батяра: освічений, кмітливий, чемний, дотепний, вишукано вбраний. Має підкручені вуса, носить камізельку (жилетку) і циліндр, ходить з тростиною. В одязі обов’язково є якийсь особливий елемент, який привертає увагу: картатий шарф або підкорочені штани. Такий собі гіпстер початку ХХ століття.
У 1933 році народився гумористичний дует Щепка (Казімєж Вайда) й Тонька (Генрик Фоґельфінґер), які довершили популярний образ батярів. Вони — герої радіопередачі «На веселій львівській хвилі». За кілька років вийшов фільм «Волоцюги», де вони заспівали «Тільку ві Львові»: «Бо де є людям так файно, як ту – тільку ві Львові». Пісня стала настільки популярною, що досі вважається неофіційним гімном міста.
Батяри у поп-культурі — не злочинці, а симпатичні, веселі, цікаві молоді люди. Їх хочеться наслідувати, і молодь, особливо гімназисти та студенти, це активно роблять. Не лише одягаючись відповідно, але й вивчаючи батярські пісні та балак — жаргон, на якому говорили батяри. Це була шалена суміш польських, німецьких, угорських, вірменських слів та їдишу. Наприклад: фудригарня — в’язниця, кіндер — злочинець, бальон — трамвай, кацараба — кішка, шимон — двірник, дерти лаха — насміхатися, намухрати — накрасти тощо.
Батярство не було винятково львівським явищем, просто Львів історично став першим містом, де з’явилися професійні вуличні злодії. У Тернополі виникли махабунди, що дещо відрізнялися від львівських батярів. Вони мали більше спільного з кримінальними угрупуваннями. Кордони між Австро-Угорською й Російською імперіями пролягали недалеко від Тернополя, що робило це місто важливим осередком контрабанди. Улюбленою забавою махабунд були розваги на весіллях, куди вони приходили без запрошення, щоб повеселитися за чужий кошт і побешкетувати.
Тусувалися в районі вулиці Строма (нині Стрімка), Татарської та Старого парку (тоді Новий город). Коли були проблеми з житлом, махабунди могли спеціально нападали на поліцаїв. Тоді їх ув’язнювали на кілька місяців, а вони отримували і житло, і харчування. З погодних причин таке частенько практикували взимку.
Батярство було складним і різноманітним явищем, зі своїми підводними каменями, ранньою міфологізацією і романтизацією. Після окупації Галичини Радянським Союзом чимало львівських акторів, які грали батярів, почали гастролювати по СРСР. Кажуть, що ідея дуету Щепка й Тонька переродилася в популярну радянську пару Штепселя й Тарапуньку.
Радянська влада намагалася зацікавлювати й гуртувати молодь у прописані форми піонерів, жовтенят і комсомольців. Проте молодіжні субкультури об’єднуються за різними принципами, але виникають з низових ініціатив, а не через нав’язування державою. Тому ці ідеї згинули одночасно з розвалом Союзу.
Окрім цього, перша половина ХХ століття з визвольними змаганнями, окупацією СРСР, радянськими колективізаціями, Голодомором, репресіями, депортаціями, жахіттями Другої світової війни не давала молоді часу й можливості на самореалізацію. Тоді йшлося про інші пріоритети: як вижити й вберегти найцінніше.
Тож лише наприкінці 1940-х — на початку 1950-х українська молодь почала шукати себе у різних формах самовираження. Так зароджувалася яскрава епоха молодіжного спротиву, яка дала нам власних стиляг, гіпі, панків та представників інших яскравих субкультур. Але починалося все з ярмаркових гультіпак балаґулів, романтичних епатажних денді, розсудливих хлопоманів і дотепних батярів. Своїм прикладом вони не лише дивували оточення, але й підштовхували наступні покоління до нових пошуків себе і репрезентації своєї ідентичності. Так зароджувалися наступні українські субкультури.
